– Але тут, на своїй землі, старий Йонеску завжди допоможе тобі, коли буде в тому потреба…
2
Ландшафт враз зовсім змінився. Горбки та пагорбки скінчилися, і на всі боки послалися поля. Широкі смуги пшениці заможних хліборобів чергувалися з вузенькими та довгими стьожечками бідняцької кукурудзи. Дорога перетинала поля навскоси і раз у раз заскакувала в невеличкі, скільки мальовничі, стільки й нужденні, селища, що попритулялися де до струмочків і байраків, де до глиняного урвища східних узгір’їв. Серед загального сіро-зеленого кольору землі і полів радісно веселили око яскраво-червоні, сині й жовті фарби, в які помальовано передню стіну кожної хати.
Був час після полудня, і назустріч раз у раз траплялися величезні гарби із запашним, першої косовиці сіном. За ним потомленою ходою йшли царани[15] в своєму звичайному одязі – чорних баранячих шапках, довгих, нижче колін, білих сорочках, з-під яких важко й помітити було такі ж білі штани.
Незвичні до машини воли лякалися гуркоту й шарахали вбік. Машині щоразу доводилося спинятися й перечікувати, поки не менш перелякані царани з галасом та лайкою на адресу і волів, і непроханого гостя заспокоять сполоханих тварин.
Але ось селища порідшали. Обабіч дороги залягли пасовиська. По них тихо блукали отари овець і кіз. Дітлахи-пастушки з вереском і свистом вибігали навперейми машині і закидали її кізяками й грудками сухої землі. Сахно довелося знову вдягти свого плаща.
У невеличкому хуторі, де Чіпаріу спинився напитися, Сахно довідалася, що це вже останній царанський виселок, а далі, за Трояновим валом, починаються землі Гальванеску. До палацу лишалося кілометрів з п’ятнадцять.
Злиденні царани, що дуже гостинно зустрічали подорожніх і охоче заговорювали до них, зразу, проте, робилися неговіркі й непривітні, щойно почувши про мету подорожі. Вони уникали й вимовляти ім’я Гальванеску та квапилися збутися непроханого товариства, поспішаючи до своєї роботи.
Сахно при цій нагоді мимоволі згадала про старого Йонеску й почувала себе дуже прикро, особливо, коли невдовзі трапилася ще чудна й неприємна пригода.
Вони якраз повертали за ріг валу, коли це з-за рогу враз почулися крики й несамовитий плач. Чіпаріу зразу ж спинив авто. Крики линули з хащів лозняка, якими поріс південний схил валу. Не гаючися, Сахно й Чіпаріу виплигнули з машини й побігли навпростець через пасовисько до кущів. Крики не вщухали – гукало кілька голосів люто і злісно, а у відповідь їм розтинав повітря одчайдушний лемент, то трохи вщухаючи, то раптом знову дико вибухаючи – як після ударів. Когось били.
Переплигуючи через рівчаки, чіпляючись за кучугури та шматуючи одяг об цупке гілля дикої шипшини, Сахно з Чіпаріу видерлися на схил. Зойки не втихали. Тепер уже можна було розпізнати, що галасує дитина під лютими ударами канчука. Через мить вони й побачили екзекуцію.
На землі корчився підліток-підпасич під жорстокою рукою екзекутора – літнього селянина, що під кожний удар приказував щось люто й загрозливо. Другий притримував хлопця. Ще двоє стояли осторонь і похмуро стежили за екзекуцією, інколи докидаючи й від себе повчальне слівце. Вони не помітили Сахно й Чіпаріу і були чимало здивовані, коли екзекутор, схоплений впоперек міцними руками Чіпаріу, майнув у повітрі, хвицнувши ногами. Сахно в цей час недвозначно помахувала револьвером перед очима другого. Однак ніхто з них і не гадав чинити якийсь опір. Навпаки, всі, видко було, дуже перелякалися і, боязко озираючися, задкували до ближчих кущів.
– Що ви робите, розбишаки? Навіщо знущаєтеся з малого хлопця, паскудні боягузи?! – гукав усіма, які знав, мовами розгніваний Чіпаріу. – Чи ви позаздрили на його драну свиту? Геть!
Коли перше замішання минулося й ошелешений екзекутор звівся на ноги, розминаючися після обіймів Чіпаріу, він взявся пояснювати мішаною українсько-молдавською мовою, що вони нічого поганого не зробили і марно турбували себе шановні подорожні, бо тут, мовляв, очевидне непорозуміння:
– Хлопець – син Данейків, і це Данейко вчив його по-батьківському.
– Добра наука! – обурилася Сахно. – Він же міг на смерть закатувати хлоп’я. За яку це провину можна так шмагати дитину?
– О пані, хлопець дуже необачний і потім тільки дякуватиме батькові за таку науку.
– Що ж він зробив?
– Він… – старий селянин притишив мову і боязко озирнувся навколо, – він заскочив на панські поля…
– На поля до пана Гальванеску, – пояснив другий ще тихіше й ще боязкіше.
При цій мові й усі інші злякано глянули туди, де за розлогими ланами й густими дібровами мав бути панський палац, і хапливо поскидали шапки… Данейко ж, батько битого, ще раз копнув ногою нещасного хлопця.
– Ну ти, тихо! – спинив його Чіпаріу. – Що ж з того, що він заскочив у панські поля? Чи ви панські доїжджачі?
Селяни злякано поточилися назад.
– Нехай господь боронить і милує! – замурмотіли вони. – Ми не насмілимося й ногою ступити на панську землю…
– Ого! – свиснув Чіпаріу. – Видно, добродій Гальванеску таки справді сердитий. Старий Йонеску не брехав. Так це він, сучий син, наказав одшмагати хлопця?
Непоштивий вислів на адресу пана знову стурбував селян. Вони лячно зиркнули на панську землю, наче боялися, що з пшениці на межу от-от вискочить сам Гальванеску.
– Так це пан наказав вибити хлопця? – запитала й Сахно.
Тоді, бачачи, що подорожні, очевидно, не тутешні і справді нічого не розуміють, селяни враз заговорили, з’ясовуючи причини екзекуції.
Виявилося, що хлопець не вчинив жодної шкоди, його бито тільки “для науки”.
– Хто хоче цілий бути, нехай не насмілюється ступити на землю пана Гальванеску. Це проклята земля! Хай повсихають ноги тому, хто переступить межу. Бо ліпше бути калікою, ніж ходити по землі пана…
Це було все, що могла дізнатися Сахно. Ніяких пояснень їй не дали. Панічний страх перед самим ім’ям Гальванеску, перед його землею – якийсь містичний острах, і більш нічого. Годі було довідатися про причини такого страху. Земля Гальванеску – проклята земля. Хто ступить на неї, той не вернеться додому – ось усе, що можна було почути з уст переляканих хліборобів…
Заспокоївшися, давши дядькам закурити, а хлопцеві срібну монету, Сахно і Чіпаріу посідали в машину й рушили через вал. Селяни злякано й безнадійно дивились їм услід…
Землі Гальванеску починалися зразу за валом і не були ні загороджені, ані відмежовані. Ні варти, ні паркана не було. Ніхто не доглядав і шлагбаума. Страх перед цією землею був, очевидно, найкращим вартовим: ніхто не переступав межі. В’їхавши на поміщицькі землі, Сахно зразу ж відзначила їхню разючу відмінність од нужденних царанських земель. Це була розкішна і виплекана країна. Зразу ж впадала в око культурна обробка землі і наслідки розумного господарювання.
Пшениця колихалася густа й висока, з важким багатим колосом. Її поля чергувалися із справжніми лісами рясної і високої, як бамбук, кукурудзи. На схилах узгір’їв зеленіли густі виноградники. Ще далі – знову плантації, знову лани, виноградники. У зеленій райдужній гущавині там і тут вилискували проти сонця невеличкі штучні озерця з високими спорудами водогонів. Від них на всі боки розтікалася вода в химерному лабіринті рівчаків для штучного зрошення. За ланами й полями здіймалися зелені гайки, фруктові сади, силуети будівель, високі бані водогонів і знову скрізь, як мереживо, павутиння рівчаків і каналів, що обертали цю спалену сонцем землю на родючий грунт, на багатющу житницю… Кожний ступінь землі аж кричав, заявляючи про надзвичайну дбайливість і старання.
– Яка прекрасна країна! – скрикнула Сахно, проймаючися шанобою до господаря цієї землі і почуваючи, як загоряється її душа землероба і агронома. – Скільки вміння й любові до роботи! Скільки праці! Скільки майстерності! Але й скільки людей треба, щоб так держати господарство…
Поля й виноградники раптом скінчилися. За невеличкою плантацією карликових кофейних деревець шосе перетяло інше – гудронне – що за ним, позад височенного білого муру, густо стовпилися дерева старезного парку. Величезна заґратована брама відзначала місце в’їзду. Брама ця так нагло виринула з-за рогу, що Чіпаріу ледве встиг загальмувати. Ще мить – і вони були б врізалися в гострі грати.