Господарство доктора Гальванеску – Юрій Смолич

Сахно не відповіла. Це таки справді було так.

– Ви мовчите?. Отож-бо й є… Але вернімося де нашої розмови. Ви маєте мені заступити зіпсованого Хаквілавіліса. Я міг би не попереджувати вас, але така вже моя звичка: я не бавлюся в піжмурки. Кожному цалдієнтові я наперед кажу, до якої роботи маю його приставити. Майте на увазі, що попередній фах відіграє неабияку роль. Ви чули щось про органічні звички, про звичній навіть професійні рефлекси, про .м’язову пам’ять і таке інше? Це цікава наука. Не я їй батько. Але без неї мені було б зле. Всі мої експерименти будуються на цих основах. Правда, у вас майже нема м’язової пам’яті, ви більше розвивали інтелект. Хаквілавіліс мав проти вас велику перевагу: до того, як потрапити до мене, він понад двадцять років був за офіціанта. З вами буде гірше. Ви нічого, крім інтуїції та притаманних усім людям рефлексів, не маєте… Та що ж робити! Обійдемося й так. Функції покоївки не такі складні, ваші м’язи хутко пристосуються.

В Сахно урвався терпець. Незрозуміла Гальванескова балаканина дратувала й злостила ї’і^Разом з тим за цими незрозумілими словами, за цим жорстоким тембром голосу вона відчувала щось страшне, щось дике і протиприродне.

– Лишіть! – гукнула вона. – Мовчіть! Я не хочу і не можу вас слухати. Ви старий блазень! Кінчайте швидше, що хочете, робіть. Знущайтеся з мене, катуйте мене, але покиньте ваші дурні балачки, ваші блюзнірства. Я не розумію і не хочу їх розуміти.

Доктор Гальванеску пильно глянув на Сахно. В очах його світилося здивування й підозрілість.

– Ви справді не розумієте?

– Я не розумію нічого. Дайте мені спокій і… або розв’яжіть мені руки, ноги, або… робіть, що хочете.

– Ні. Ви таки справді нічого не розумієте! Невже? Я був кращої думки про вашу здогадливість.

– Ідіть ви під три чорти з вашими думками! Гальванеску встав і замислено заходив по кімнаті.

Потім він знову спинився.

– Однаково, – сказав він, – коли навіть правда, що ви нічого не зрозуміли, то я не можу подарувати вам волю. – Він знову став жорстокий і зухвалий. – Ви бачили все, і не заткнеш вам вашої дурної пельки. Ви – ворог, до того ж проклятий, східний, червоний ворог! До вас не може бути й жалості. До вас не може бути співчуття.

– І не треба!

– Ви мій бранець, ви мій боржник. Я стягну з вас те, що ви мені завинили.

– Стягуйте!

– Я зроблю з вас свого слугу, свою покоївку, і ви будете ретельно виконувати функцію холуя.

– Ні!

– Ха! Будете! Вірте мені! І я дуже жалкую, що не зможете ви відчути всю ганебність, паскудність вашого становища.

– Мерзотник!

– Бо ви будете колодою без почуттів, без волі і без думки. Бо ваше розумове життя скінчиться тієї хвилини, як ви встанете з цього операційного стола.

– О негідник! Ти хочеш зробити з мене якусь потвору?

– Бо для вас не існуватиме вже світу, природи, культури і цивілізації. Ви будете ізольовані від них на все життя. Ви будете живим трупом, мертвою плоттю. Фантомом[22]!

– О, будь ти проклят! Ти прищепиш мені проказу? Ти зробиш з мене…

– Ха! Ви бачили все і своїм куцим розумом не можете збагнути сенсу. Яка недотепність. Яке невігластво!

Сахно рвонулася з свого ложа. Але пута міцно держали їй руки й ноги. Вони врізалися в шкіру, і, болісно зойкнувши, Сахно знову простяглася навзнак. Лють і обурення туманили їй мозок. Але вона нічого не могла вдіяти. Вона була в руках цього божевільного фантаста, злочинного і жорстокого ворога. Немічні сльози приснули їй з очей. Вона одвернулася, щоб Гальванеску не помітив цих сліз. Але той уже їх помітив і зловтішно засміявся.

– Ви так зажурено поглядаєте у вікно, наче сподіваєтеся на несподівану звідти поміч. Даремно: ніхто не прийде вам на допомогу. До мого маєтку не може потрапити ніхто! Ніхто не може й вийти з нього. Ви були перша хоробра. Але, – Гальванеску, гротескно жалкуючи, розвів руками, – лиха доля повернула вас назад.

– Блазень! – огидливо прошепотіла Сахно. Гальванеску весело зареготав.

– До всіх моїх талантів іще один. Я не гордую.

Сахно знову відвернулася до вікна. За широкою амбразурою кучерявилися верхів’я паркової гущавини. Правіше яснів просвіт галявини – пам’ятної галявини, що приводила до вікна колишньої кімнати Сахно. За галявиною білів проклятий мур. Ще далі зеленіли й половіли широкі смуги ланів. Між них швидко в’юнився шлях… Єдиний путь до волі.

Гальванеску з глузливою посмішкою стежив за Сахно.

– А ви, я бачу, любите волю, – заговорив він знову, наче відгадуючи її думки. – Це непогано. Жалкую, що нічим не можу вам допомогти. А щоб ви знали… справді, на щирість, тепер же однаково, щоб ви знали, ще трохи – і були б ви вільні. Далебі! Вас визволяли. Так, так, – дружньо підморгнув він Сахно, помітивши її зацікавлений погляд. – Ваші вірні друзі. Ваш відданий шофер…

– Чіпаріу?

– Атож, Чіпаріу. І цей древній рибалка…

– Йонеску?!

– Можливо. Ми з ним не познайомилися. Чіпаріу та Йонеску. Моторні хлопи. Спритні і меткі. З них буде пуття…

– Де вони? Що з ними? Вони визволяли мене?

– Намагалися. Але куди з голими руками! Вони підкопалися під мур, вночі, звичайно, .щасливо проминули всі перешкоди й намірялися вдертися до замку через оце вікно. Ви розумієте? – з щирим здивуванням обурився Гальванеску. – Яке зухвальство! Приставили драбину й простісінько сюди. А ви на столі! Ще кілька хвилин – і вони були б забрали вас із собою. Щастя, що недотепи не догадалися перетяти дріт сигнального гонга. Я вчасно, був попереджений і встиг вжити заходів.

– Де вони? – тоскно запитала Сахно.

– Де? Ви дуже цікаві. А проте які тепер можуть у мене бути від вас секрети? Однак вже ви ніколи і нікому їх не розкажете.

– Ви вбили їх?

– Ні. О ні. Це не економно. Для чого? Чіпаріу такий кремезний хлопець: біцепси, загальна структура – Аполлон! А дід – го-го, цей кому хочеш дасть сто очок наперед!

– Що з ними?

– Що? Гаразд. Будь ласка. Я можу дозволити вам побачення.

Гальванеску хутко встав і підійшов до стіни. Він намацав якогось прихованого цвяшка і натиснув його. Стіна здригнулася і розкололася вздовж надвоє. Потім з легким гудінням електромеханізму повільно розсунулася.

Радість стиснула груди Сахно. Невже цьому правда? Невже вона зараз побачить Чіпаріу й діда Йонеску? Любі товариші! Бідні! Вони віддано кинулися її рятувати й потрапили в полон до цього божевільного. Старий Йонеску! Впертий і боязкий діду! Як же наважився ти?

Стіна розсунулася. За нею була друга біла кімната, тільки більша і без вікон. Світло спадало з кількох великих жирандолей. Яскраві електричні промені, зіткнувшись з промінням сонця, враз пожовкли. Вони лягли мертвими тінями на два силуети вглибині.

Сахно підвелася. Вона не могла ще розглянути силуетів. Але постаті тихо рушили сюди, в першу кімнату.

Це були вони – Чіпаріу і Йонеску! Сахно впізнала контури їхніх фігур…

Вони посувалися спроквола, але напрочуд струнко і рівномірно, як солдати на муштрі. Вони важко відбивали крок і за ногою відмахували руками. Тільки голови їх були похилі і мляво куняли за кожним рухом. Вони переступили поріг кімнати і, так само не кваплячись, обійшли довкола операційного стола, довкола Сахно…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: