Господарство доктора Гальванеску – Юрій Смолич

Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, – удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, – хтось підтягував її співам.

Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.

– Хто ви? – не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.

– А ви? – відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.

– Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, – нарешті забалакала вона. – Пробачте, коли стурбувала вас.

– Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.

– І мене це здивувало, – погодилася й Сахно.

– Ви українка? – запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.

– Так. Ви теж?

– І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.

– Ви сказали, – заговорила знову Сахно, – що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?

Незнайомий урвав спів.

– Ви жартували?

– Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.

– Хіба доктор Гальванеску лікар?

– Атож. Ще й який!

– Він має робити вам операцію?

– Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово – це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.

– Пробачте, – спинила його Сахно. – Я не зовсім розумію вас. Я не збагну, як тлумачите ви оце слово “операція”, алегорично?

– Що? – злісно перепитав незнайомий. – Що ви там говорите?

– Я не збагну, про яку операцію ви кажете?

– Як то “про яку”? А ви хто? Хіба ви не з нашої отари?

– Тобто ви питаєте…

– Мабуть, цупко тримаєте в кишені білет, що його одержали в емігрантському бюро від агентів цього опереткового професора разом із двома тисячами лір завдатку?

– Я категорично не розумію вас, – розвела руками Сахно. – Про який білет ви говорите?

Незнайомий замовк і згодом стурбовано запитав:

– Ви хіба не маєте жовтої картки?

– Ні.

…Якийсь час нагорі в альтанці було тихо. Погруддя незнайомого, що вже чітко вирізьблялося в передранішніх сутінках, застигло і вже більше не хиталося. Тільки після довгої паузи він заговорив знову.

– Тоді… тоді вибачте, я зв’язаний словом і… не можу з вами розбалакувати. – Потім зовсім тихо він додав: – Хто його знає, чи не вартує тут, за кущами, хтось з його агентів.

– Тут нікого немає, – зашепотіла Сахно, – нас ніхто не може почути.

Вона вся спалахнула цікавістю. Це ж, либонь, таємниця доктора Гальванеску от-от має їй відкритися. Все незрозуміле й таємниче, всі побоювання, які щойно заспокоїла, зринули знову ще з більшою силою. Але незнайомий спинив її.

– Чекайте. Хто ж ви така? І що тут робите?

– Я вчора приїхала. З Німеччини. Мене відрядила академія наук обізнатися з господарством доктора Гальванеску.

– Обізнатися з господарством доктора Гальванеску? Ха-ха! – хрипко зареготав незнайомий. – Шукайте іншого дурня. Тут ви нічого не дізнаєтеся. Він надто хитрий, злочинний і могутній.

– Розкажіть же мені. Я вас прошу. В чому річ? Ви мене страшенно заінтригували. Та й сама я надивилася тут багато незрозуміло й таємничого… Якщо можна, я зійду до вас нагору. Ніхто не побачить і не почує…

Незнайомий мовчав. Він, здається, погоджувався. Але раптом він схаменувся.

– Стривайте. Ви, кажете, приїхали з Німеччини?

– Так.

– Але ж ви українка?

– Авжеж.

– Емігрантка?

– Я, бачите… вчилась у Німеччині і залишилась при кафедрі для наукової роботи. Після того я маю повернутися додому…

– Значить, ви… радянська громадянка?.. – Незнайомий відсахнувся від вікна й з прокляттям грюкнув рамою.

Сахно ще чула, як він вовтузився біля шпінгалета, клянучи себе й Радянську владу.

Приголомшена й розгублена стояла Сахно під вікном, не знаючи, що їй робити. Вона б простояла так довгенько, та вікно ще раз відчинилося і звідтіля на мить висунулася голова обуреного незнайомого.

– Коли ти, проклята комуністична суко, не підеш зразу звідси геть, я негайно протелефоную докторові Гальванеску!

Така загроза не віщувала Сахно нічого доброго. Не в її інтересах було, щоб доктор Гальванеску дізнався про її надмірну цікавість. Тому вона не примусила просити себе вдруге й швиденько подалася геть від альтанки.

Вийшовши на просіку, Сахно спинилася. Але марно силкувалася вона збагнути все, що оце зараз почула. Годі було розібратися в усій плутанині з натяків, фактів і випадків.

Щиро лаючись – не знати на кого і за віщо, – попрямувала Сахно до палацу, на своє вікно, що блідо-блідо висвічувало в перших ясних світлинах зорі.

Палац спав. Вільний від замків, мовчазний і дико-безлюдний.

Сахно хутко проминула терасу, ґанок і анфіладу порожніх, моторошних покоїв. У своїй кімнаті вона тихо роздяглася й лягла в ліжко. Зразу ж страшенно захотілося, спати. Довга днина, сила вражень, а ще більше хвилювань чинили своє: повіки злипалися, в голові шуміло й терпко завмирало, думки не снувалися, нерви охляли.

Але враз її збудив звук. Сахно вмить прокинулась і сіла на ліжку. Звук повторився. Тепер вона зрозуміла – це був тоненький дзвін електричного дзвоника. Не второпавши, звідки лине цей дзвін, Сахно здивовано роздивилася. Тоді задзвонило втретє. Телефон. Сахно зовсім забула про нього.

Дивуючися, хто ж це може тут їй уночі телефонувати, Сахно взяла трубку. Звідтіля линув знайомий горловий голос Чіпаріу.

Сахно з полегшенням зітхнула. Чіпаріу! І як це могла вона забути за Чіпаріу. Де він і що робить? Чи добре йому?

Чіпаріу довго перепрошував, що збудив, мабуть, Сахно, що дзвонить так рано, але він дзвонив ще звечора кілька разів і турбується, що Сахно йому не відповідає. Коли, нарешті, Сахно його заспокоїла, що вона не спить, Чіпаріу перейшов до справи.

– Чи хутко поїдемо звідси? – питався він. . – А хіба що?

– Як собі хочете, а мені тут зле.

– Зле? Чого б то? Про вас не турбуються? Я завтра ж скажу господареві…

– Не те. Мною аж надто піклуються. Я живу просто в розкошах. Але в тім-то й горе, що я не знаю, хто про мене дбає. Я не бачу нікого. Розумієте – нікого, крім цього ідіота лакея з бридкою целулоїдною пикою. Я не бачу людей. Далебі, хай не буду я шофером Чіпаріу, а мені тут моторошно! Як собі хочете, а я довго так не витримаю.

Далі Чіпаріу закидав Сахно запитаннями, як їй, що вона робить, що бачила, що чула і чи не почуває того ж, що й він, Чіпаріу? Сахно, як могла, заспокоїла його й пообіцяла, що завтра неодмінно з ним побачиться. Що ж до від’їзду, то це буде теж незабаром – завтра чи післязавтра.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: