Та їх зразу ж обвинуватять у наклепі і, чого доброго, самих заарештують, побачивши в їхній заяві тільки замір на шантаж.
Такі несподівані висновки збентежили й засмутили товаришів.
– Що ж нам робити? – безпорадно зітхнув Чіпаріу. – Може, справді послати все до чорта й просто намастити п’яти салом, поки не заскочив наш шановний професор?
– Я сама так починаю думати, – малодушно підтакнула Сахно. – Нам не повірять, та й край. А як довести?
Доводити й справді не було як. Доктор Гальванеску був надто відомий і всіма поважаний дідич. Пригоди ж товаришів були такі неймовірні, що навряд чи викликали б довір’я, навіть якби йшлося про якогось менш популярного, ніж Гальванеску. Отже, їхня зневіра була небезпідставна.
Проте Сахно хутко опанувала себе й відігнала занепадні настрої.
– Пусте! Ми таки підемо туди й розповімо все, що знаємо. Нехай перевірять наші свідчення. Залишити справу не можна. Навіть коли й забудемо про злочин, то хіба можна залишити все це діло? А експерименти, які я там побачила? Я не заспокоюся, поки не дізнаюся всього, поки не відкрию цієї проклятої таємниці Гальванеску.
– Коли у вас така палка допитливість до наукових експериментів Гальванеску, то, мені здається, вам не треба здіймати гармидер.
– Це правда. Я дуже жалкую, що так сталося. Я мушу зрозуміти його наукові досягнення, видерти їх у цього скупендри і передати людству.
– Однак, коли не помиляюся, ви дали йому підписку? Присягалися мовчати?
– Так… – похнюпилася Сахно. – І дуже дурну підписку. Моїм же листом він завжди зможе спростувати всі мої свідчення.
– От бачите. Суньтеся тепер до сигуранци. Нехай навіть нам повірять і притягнуть Гальванеску до відповідальності. Він зараз же покаже вашого листа. Будьте певні, що ми тоді вийдемо з сигуранци з чорного ходу і нескоро побачимо світло сонця.
– Але ж він зшантажував мене! Мій підпис добуто нечесно.
Сахно зірвалася.
– Ні. Як ви собі хочете, а я йду. Будь-що-будь! Я цього так не залишу. Ми можемо з вами тут же розпрощатися.
– Коли так, я теж іду, – з гідністю відказав Чіпаріу, – Ви зле знаєте румунського шофера. Чіпаріу ніколи не був боягузом і ніколи не зраджував товаришів. Ходімо!
– Я зовсім не хотіла образити вас, дорогий друже, – кинулася до нього Сахно. – Пробачте. Я не те хотіла сказати…
Але тут їм перешкодили. Двері відчинилися, й до харчевні зайшло троє нових відвідувачів. Один був у звичайному одязі дрібного боєринеша, двоє інших були жандарми.
Вони просто підійшли до товаришів.
Всі присутні повставали з своїх місць, цікаво поглядаючи на прийшлих. Хазяїн харчевні поспішив випередити жандармів і швиденько тицьнув Сахно до рук рахунок.
– Прошу панство йти за мною, – тихо, але тоном, що не припускає відмови, вклонився боєринеш.
– Куди й чого? – поцікавилася Сахно.
– Я не вповноважений говорити це пані, – знову вклонився чемний боєринеш і моргнув до жандармів. Жандарми хвацько цокнули острогами й стали обабіч.
– Ви арештовуєте нас? – випросталася Сахно. – Але я мушу попередити, що я…
– Я не вповноважений розбалакувати з панією, – відкарбував агент. – Я повинен тільки відправити панство в місце, де вони зможуть балакати, скільки їм заманеться.
Сахно знизала плечима. Говорити з цим шпиком справді не було рації.
– Ходім, Чіпаріу?
– Ходімо, – зітхнув Чіпаріу. – Недарма ж я ніяк не міг собі уявити, як це я з своєї волі піду до сигуранци.
– Прошу зачекати одну хвилинку, – звернулася Сахно до агента. – Ви дозволите мені розплатитися з хазяїном?
– Будь ласка, – ввічливо схилився боєринеш.
Сахно повернулася до хазяїна, що нетерпляче тупцював круг неї, боячись, як би не пропали його гроші.
– Маєте.
Вона вийняла паку банкнотів і відрахувала потрібну суму.
– Я готова. Ходімте.
Агент попереду, Сахно й Чіпаріу посередині і позаду двоє жандармів вийшли з харчевні. Цікаві відвідувачі мовчки провели їх до порога. Потім, коли кортеж відійшов кілька кроків, вони, незважаючи на полуденну спеку, зняли страшенний галас, очевидно сперечаючися про особи невідомих арештованих.
Сигуранца була за рогом. Жандарми проминули головний під’їзд і повели арештованих через задні двері. Чіпаріу хотів був ще мовити з цього приводу якесь дотепне слівце, але агент, враз забувши про чемність, гостро гримнув на нього й наказав мовчати.
Арештованих провели вузьким коридором до дверей, на яких було написано № 17.
– Епігег- вклонився наостанку агент, заговоривши на цей раз чомусь французькою мовою. Він розчинив двері, штовхнув туди арештованих і зразу ж клацнув англійським замком.
Сахно й Чіпаріу сподівалися побачити себе в камері. Але це не була камера. Вони опинились у великому кабінеті. Двоє широких вікон виходили на вулицю, якою вони щойно йшли. Ген в кінці, з-за рогу, маячив ріжок великої вивіски знайомої харчевні.
З-за стола, з глибини великого крісла підвівся дебелий чорновусий офіцер.
– Прошу сідати, – гостинно вказав він на крісло перед столом.
Сахно сіла. Збирався сісти й Чіпаріу. Але офіцер враз спинив його і брутально кинув:
– Ти можеш і постояти.
Сахно обняло жаром. Вона схопилася на рівні ноги.
– У такому разі ви дозволите стояти й мені, пане офіцер?
– Чому це? – здивувався той.
– Мені здається, ми з цим громадянином прийшли сюди на рівних підставах. Я не розумію вашого ставлення до кожного з нас.
Дебелий офіцер покотив веселий і солідний сміх:
– Га-га-га! Ох, ці мені іноземці! Га-га-га! Будь ласка, будь ласка. Щоб не псувати наших із вами дружніх відносин, я згоден порушити наш етикет… Можеш сідати! – гукнув він Чіпаріу, з жонглерською вправністю міняючи свій солодко-ввічливий тон на солдафонську грубість.
– У нас, в іноземців, крім того, мають звичку до всіх незнайомих звертатися на “ви”, – зауважила Сахно, знову сідаючи в крісло.
– Га-га-га! Ну й іноземці! Га-га-га! Сідайте, чого ж ви стоїте? – вже не так брутально кинув він Чіпаріу.
Чіпаріу сів.
– Чому ми мусимо бути вдячні за наш візит до вас? – зразу заговорила Сахно, випереджуючи офіцера.
– О, пусте! Будь ласка, не хвилюйтеся. Очевидно, непорозуміння. Хвороблива далекозорість моїх людей. Вони, бачите, зразу помітили чужу тут людину і дуже здивовані з вашої зовнішності і т. ін. Ви не відмовите повідомити мене, хто ви, звідки і чого завітали в наш тихий закуток? – привітно забалакав офіцер. – Тільки й усього. Ми, бачите, південні люди, дуже цікаві. Га-га-га! Смерть кортить нам знати, хто, чого і для чого приїздить до нас.
– Я з Німеччини, співробітник берлінського університету. Приїхала сюди в наукове відрядження. А це мій шофер. Здається, з Галаца. Принаймні там я найняла його для подорожування.
– Так, так. Дуже добре. Дуже добре! От і чудово! Тепер ми знайомі. Га-га! Може, ви не відмовите сказати також, яке саме відрядження маєте сюди? Яка тобто мета вашої подорожі?
– З охотою. Але тоді дозвольте мені довше на цьому спинитися. Я просила б хвилин з кілька, щоб докладно побалакати з вами.
– Будь ласка, будь ласка!..
– Справа в тому, що ваші люди не тільки дуже далекозорі та дуже спритні, а просто напрочуд проникливі…
– Та невже? Га-га-га!
– Справді. Бо ми простували допіру нікуди інде, як саме сюди, до вас.
– Та що ви кажете? Цікаво!
– Простували сюди, щоб просити вашої помочі. Щоб довести до вашого відома про деякі досить таємничі та підозрілі факти.
– Я страшенно заінтригований! Я сповнений уваги. Я слухаю вас.
Сахно здалося, що в очах хвацького офіцера блиснув глузливий вогник. Але вона на це не зважила й провадила далі.
– Так слухайте ж. Це якраз має зв’язок і з метою моєї подорожі, що її вам так цікаво знати.
Далі Сахно коротко, але по змозі повно й образно розповіла щиро все про свій приїзд, перебування в маєтку Гальванеску, пригоди, непорозуміння, підозріння й, нарешті, втечу. Вона не ховала, нічого.
Жандарм слухав її уважно, ні разу не спинивши, не перепитавши. Він кинув сміятися. Був серйозний і зосереджений.
Коли Сахао закінчила, він ввічливо схилився і ласкаво сказав:
– Мені дуже прикро, я дуже жалкую, що вам довелося в нашій країні зазнати стількох неприємностей. Але… боюся, що в своєму… як би це сказати – запалі, розпалені цілком зрозумілою цікавістю, ви допустилися хибних висновків і прогнозів. Мені здається, ваші підозріння походять… як би це сказати – з хворобливо загостреної спостережливості. Я хочу запевнити вас, що ми – ми, румунська інтелігенція, – дуже шануємо високоповажного доктора Гальванеску. Ми не знаємо, які його експерименти. Але ми й не насмілюємося докучати йому. Ми терпляче чекаємо, поки шановний доктор скінчить свої досліди і подарує їх нашому суспільству й вітчизні. Ви перехвилювалися й піддалися омані. Гальванеску поза всякою підозрою, над усякі злочини! За це я ручуся вам словом офіцера…