– Шофер? О, це спритний і здатний хлопець, з нього будуть люди… Тобто я б не сказав, щоб “люди” – ха-ха, але пуття буде. Іменно – пуття.
– Він тут?
– Не поспішайте. На все – свій час. Я хочу запропонувати вам ось цю чашку бульйону. Ви трохи підживитеся, кров ваша заграє ще дужче, зможемо побалакати ще трохи. Але -трохи.
Сахно слухняно взяла чашку з бульйоном і сьорбнула дві ложечки.
В цей час доктор Гальванеску заголив їй ліву руку й метко увіткнув під м’язи голку маленького шприца.
Сахно зразу ж відчула, як від гарячої поживної юшки та від цього впорскування певніше й дужче забилося серце, як члени її набули гнучкості та сили.
– Ну от і добре. Тепер ви можете сісти. От так – зовсім, а ноги простягніть. Добре! Через п’ять хвилин ви одержите цигарку.
– Де Чіпаріу? І чому я на волі? Чи, може, – Сахно іронічно скривилася, – ви взяли мене на поруки?
– Ха-ха! Трошки не так. Не “на поруки”, а з рук у руки… Іменно – з рук у руки. Вас… мені подаровано.
– Що?
– Подаровано! Повік і безкоштовно! Як компенсацію за ті збитки, що ви їх мені завдали. І, ви знаєте, я навіть не просив. Це несподіваний презент. Полковник Чарота – надзвичайна людина! Він забув геть усе, що ви йому розповідали про… про мої… експерименти. Він, розумієте, не має права цього знати. Така воля мого уряду. Він, здається, говорив вам про охоронну грамоту? Так от. Ну й дві-три тисячі лей… подяки. Це остаточно зіпсувало йому пам’ять і… і… пошану до іноземних паспортів. До речі, я до краю здивований. Та коли б я знав, що ви підданець нашого державного сусіди…
– То не чекали б, поки мене дадуть вам, як компенсацію, а давно вже розправилися б зі мною?
– Ні. Просто не допустив би вас у мій маєток. Ви насмілилися заглянути туди, куди я вам не дозволив. І, – голос Гальванеску втратив лагідність і забринів жорстоко та гостро, – куди нікому не дозволено заглядати. Навіть полковникові Чароті. Навіть тому урядові, що видав мені охоронну грамоту. Нікому!
Він замовк і схвильовано забігав по кімнаті. Сахно стежила за ним і чекала, що скаже він. Але Гальванеску не відновлював розмови. Видно, поведінка Сахно його до краю обурювала.
– Що ж ви думаєте зі мвою робити? Як помститесь надо мною? Яких тортур мені хочете завдати? – зневажливо й огидливо кинула Сахно.
– Помститися? Що ви! Що мені дасть помста? Якою помстою я компенсую мої збитки? Тобто те, що ви знаєте більше, ніж хочу я. Ні! Ніякої помсти. Я просто примушу вас забути все.
– Ви вб’єте мене?
– Ні. Мені невигідно вас убивати. Ви мені винні. За вами борг!
– Я вам винна? Який борг?
– Ви мені винні лакея. Хаквілавіліса. Ви зіпсували його!
– Я дуже жалкую, коли поранила нещасну людину. Мені дуже шкода-повірте. Перекажіть йому…
– Ха! Я бачу, ви не з метикуватих. Коли Це щиро, цедобре. Але не в тому справа. Мого лакея зіпсовано. Я не можу без нього. Зіпсували його ви. Ви й мусите його заступити.
– Я?!
– Ви! До чогось іншого ви нездатні. Ні для роботи на полі,, ні для роботи в заводах. Ваші м’язи, – Гальванеску зневажливо вщипнув Сахно за руку, – ваші жили, вся ваша тілесна структура тендітна. Звичайний екземпляр міського інтелігента… ще й жінки. Проте з нескладними функціями покоївки ви вправитесь.
– Але треба поспитати мене, чи дам я на це свою згоду! – спалахнула Сахно.
– Цього якраз і не треба. Я знаю, що ви не дасте своєї згоди, і тому не питаю вас.
– Негідник! Ви полонили мене і хочете зробити з мене свого раба. Але я вже втекла од вас одного разу…
– В другий раз не втечете.
– Але ви не зробите з мене своєї холуйки. На які б тортури ви мене не віддали, я нічого не зроблю з вашого наказу.
Доктор Гальванеску спинився і хитро примружився. На фізіономії його грала весела й презирлива посмішка.
– Люба моя пані! Вас ніхто й не питатиме. Затямте собі гарненько: хто побував у лабораторії добре відомого вам доктора Гальванеску, той не порядкував уже своєю персоною. Збагнули? Тут панує одна воля – воля доктора Гальванеску. І все довкола кориться їй. Хоче чи не хоче. Збагнули?
– Я збагнула одне: ви злочинець і насильник. І ви хочете зробити насильство і наді мною.
– Це ви маєте рацію. Здебільшого я насильник. Нічого не поробиш – іменем науки. Для науки можна йти й на злочин.
Сахно скипіла. Зухвальство й нахабність цього добродія були надмірні.
– Що ви торочите там! Яке ви маєте право замазувати очі наукою! Ви просто злочинець і бандит!
Гальванеску скорботно заплющив очі.
– Це не так. Це безпідставна лайка. Дуже шкодую, що не можу довести вам вашу помилку. Але це не так… Та згадайте самі – чи це не ви так захоплювалися з мого господарства? Чи це не вас чарувала кожна дрібниця, кожне вдосконалення? Га?
Сахно не відповіла. Це таки справді було так.
– Ви мовчите?. Отож-бо й є… Але вернімося де нашої розмови. Ви маєте мені заступити зіпсованого Хаквілавіліса. Я міг би не попереджувати вас, але така вже моя звичка: я не бавлюся в піжмурки. Кожному цалдієнтові я наперед кажу, до якої роботи маю його приставити. Майте на увазі, що попередній фах відіграє неабияку роль. Ви чули щось про органічні звички, про звичній навіть професійні рефлекси, про .м’язову пам’ять і таке інше? Це цікава наука. Не я їй батько. Але без неї мені було б зле. Всі мої експерименти будуються на цих основах. Правда, у вас майже нема м’язової пам’яті, ви більше розвивали інтелект. Хаквілавіліс мав проти вас велику перевагу: до того, як потрапити до мене, він понад двадцять років був за офіціанта. З вами буде гірше. Ви нічого, крім інтуїції та притаманних усім людям рефлексів, не маєте… Та що ж робити! Обійдемося й так. Функції покоївки не такі складні, ваші м’язи хутко пристосуються.
В Сахно урвався терпець. Незрозуміла Гальванескова балаканина дратувала й злостила ї’і^Разом з тим за цими незрозумілими словами, за цим жорстоким тембром голосу вона відчувала щось страшне, щось дике і протиприродне.
– Лишіть! – гукнула вона. – Мовчіть! Я не хочу і не можу вас слухати. Ви старий блазень! Кінчайте швидше, що хочете, робіть. Знущайтеся з мене, катуйте мене, але покиньте ваші дурні балачки, ваші блюзнірства. Я не розумію і не хочу їх розуміти.
Доктор Гальванеску пильно глянув на Сахно. В очах його світилося здивування й підозрілість.
– Ви справді не розумієте?
– Я не розумію нічого. Дайте мені спокій і… або розв’яжіть мені руки, ноги, або… робіть, що хочете.
– Ні. Ви таки справді нічого не розумієте! Невже? Я був кращої думки про вашу здогадливість.
– Ідіть ви під три чорти з вашими думками! Гальванеску встав і замислено заходив по кімнаті.
Потім він знову спинився.
– Однаково, – сказав він, – коли навіть правда, що ви нічого не зрозуміли, то я не можу подарувати вам волю. – Він знову став жорстокий і зухвалий. – Ви бачили все, і не заткнеш вам вашої дурної пельки. Ви – ворог, до того ж проклятий, східний, червоний ворог! До вас не може бути й жалості. До вас не може бути співчуття.
– І не треба!
– Ви мій бранець, ви мій боржник. Я стягну з вас те, що ви мені завинили.
– Стягуйте!
– Я зроблю з вас свого слугу, свою покоївку, і ви будете ретельно виконувати функцію холуя.
– Ні!
– Ха! Будете! Вірте мені! І я дуже жалкую, що не зможете ви відчути всю ганебність, паскудність вашого становища.
– Мерзотник!
– Бо ви будете колодою без почуттів, без волі і без думки. Бо ваше розумове життя скінчиться тієї хвилини, як ви встанете з цього операційного стола.
– О негідник! Ти хочеш зробити з мене якусь потвору?
– Бо для вас не існуватиме вже світу, природи, культури і цивілізації. Ви будете ізольовані від них на все життя. Ви будете живим трупом, мертвою плоттю. Фантомом[22]!
– О, будь ти проклят! Ти прищепиш мені проказу? Ти зробиш з мене…
– Ха! Ви бачили все і своїм куцим розумом не можете збагнути сенсу. Яка недотепність. Яке невігластво!
Сахно рвонулася з свого ложа. Але пута міцно держали їй руки й ноги. Вони врізалися в шкіру, і, болісно зойкнувши, Сахно знову простяглася навзнак. Лють і обурення туманили їй мозок. Але вона нічого не могла вдіяти. Вона була в руках цього божевільного фантаста, злочинного і жорстокого ворога. Немічні сльози приснули їй з очей. Вона одвернулася, щоб Гальванеску не помітив цих сліз. Але той уже їх помітив і зловтішно засміявся.