Майже одночасно з прокльоном Чіпаріу забринів тоненький дзвіночок. Чіпаріу дав би голову собі відрубати, що цей дзвін лине з-під коліс авто, з пружного гудрону шосе. Але на здогадки не лишилося часу. Тільки-но подорожні збиралися гукнути до вартового, що, очевидно, мав бути по той бік воріт, як згори, з арки брами, щось зарипіло злегка і по тому загув хрипкий, наче простуджений, голос:
– Хто і в якій справі? – питався він.
Сахно й Чіпаріу враз глянули вгору. Але там не було нікого. Тільки в кутку сіро полискував невеличкий розтруб гучномовця.
– Хто і в якій справі? – перепитав гучномовець ще раз.
– Тьху! А щоб тобі! От чортове діло! – не стримався Чіпаріу. – Чи ти ба?
– Ви неввічливі, – холодно подав репліку рупор. – Потрудіться відповісти на моє запитання…
Бідний Чіпаріу зовсім засоромився і замовк. Сахно теж була трохи збентежена. Вона поквапилася вдовольнити цікавий рупор:
– Моє прізвище Сахно. Агроном. Маю листа до пана Гальванеску.
І, забувши, що розмовляє тільки з металевим приладом, Сахно поспішила дістати з кишені листа. Але це було вже зайве: брама раптом широко розчинилася. В цей же час гучномовець чемно припросив:
– Прошу. Спиняйтеся перед головним під’їздом. Зовсім спантеличені Сахно і Чіпаріу рушили в алею.
Брама зразу зачинилася, тільки авто від’їхало.
Авто поринуло в гущавину парку, м’яко колихаючись на гудроні шосе. Чіпаріу, опанувавши себе після першого замішання, висловлював своє захоплення. Насамперед – на адресу надзвичайно вигідного шосе, а потім і з приводу цілого парку.
– Ой-ля! Цей садочок нагадує мені старі байки про едем, – прицмокнув він. – Я був би ладен увірувати в бога, коли б після смерті мене запроторили в таку розкіш.
Парк і справді був розкішний. Знавецьке око Сахно помітило найрідкісніші субтропічні рослини. Кедри, магнолії, пальми й олеандри розкидані були групами тут і там серед хащів карликових акацій, туй і кактусів. На пагорбах росли стрункі смереки й кипариси. Поміж них в’юнилися алеї з лип, каштанів і диких помаранчів. Планіровка саду вражала своїм чудернацтвом.
Звиваючись серед цілого лабіринту озер, заток і проток, шосе перехопилося через кілька підвісних ажурних містків і зовсім несподівано вибігло до другого муру. За аркою розчиненої брами, в кінці рівної, як промінь, алеї, білів і горів вікнами проти сонця високий, з стрункими баштами палац. Авто підкотило під головний під’їзд і спинилося.
Якусь мить довкола було тихо й спокійно. Потім двері розчинилися. На порозі з’явилася висока й огрядна постать – вся в білій одежі – й попростувала по сходах.
Не знаючи, хто це буде – слуга чи, може, й сам хазяїн цього чудернацького маєтку, – Сахно не пішла йому назустріч. Виплигнувши з авто, вона спинилася при східцях. Але досить було ближче глянути на цього чоловіка, щоб догадатися, що це не хто інший, як сам господар. Це було видно з його делікатного, випещеного обличчя, з холоду очей, з повільних упевнених рухів, навіть із проділу на сивій і довгій чуприні… І, підкоряючись якійсь чудній силі, що наче випромінювалася від цієї незвичайної особи, Сахно схилилася в глибокому, шанобливому уклоні.
– Здрастуйте, – відповів французькою мовою господар і зразу ж додав: – Я прошу дарувати мені, що не вітаю вас вашою рідною мовою. Але боюся, що моя нечиста вимова вразить вашу любов до рідного слова. Тому дозволяю собі говорити до вас мовою французів, сподіваючись, що вона відома вам настільки, щоб ви могли мене зрозуміти.
Це було сказано з великою гідністю і самоповагою. В холодному, безстрасному тембрі голосу, звичному до панування, Сахно відразу впізнала ту особу, що балакала допіру через гучномовець, і, відповідаючи на витончену чемність господаря, як могла, відказала йому в тон:
– Я маю за щастя вітати вас у вашій господі і, коли буде на те ваш дозвіл, намагатимусь висловлюватися вашою рідною мовою, яку я трохи знаю. Але наперед буду просити вашого ласкавого пробачення за ті огріхи, яких можу допуститися…
Але господар зробив заперечливий рух.
– Ні. Не турбуйте себе цим. Наша мова надто бідна і незугарна, щоб вести нею балачки. До того ж я її погано знаю. Прошу в господу.
Сахно, що, треба сказати, трохи втомилася після вишуканої тиради, щойно виголошеної, не посміла виказати свого здивування з такого признання, та й не було коли. Господар заговорив сам. Зауваживши рух Сахно до чемодана, він зробив заперечливий жест.
– Не турбуйтеся. Ваші речі будуть на місці. Потім, звернувшися до Чіпаріу, промовив:
– Праворуч шосе приведе вас до гаража. В комірці біля гаража ви знайдете все потрібне вам з дороги. З вашою паніею, якщо буде потреба, можете говорити телефоном 23. Ви вільні.
Чіпаріу неодмовно підкорився цьому наказові й потягнувся був до руля. В цей час чудний пан зробив до нього кілька швидких кроків і, перше ніж Чіпаріу зміг щось збагнути, помацав йому м’язи рук і грудей. Здивований Чіпаріу розкрив рота й заблимав очима, не знаючи, що має робити. Але оригінал-господар уже залишив його й тільки злегка.всміхнувся.
– Ви маєте чудові м’язи, – кинув він.
– Я член клубу “Романешті спортінг”, – спантеличено промимрив Чіпаріу. Потім, вкрай розгубившись, невиразно додав: – Але давно не тренувався, і зараз м’язи охляли.
– Це нічого. Аби були м’язи, – зауважив господар уже зовсім байдуже й повторив: – Ви вільні. Їдьте.
“Цей чудар, здається, ще й спортсмен до всього”, – подумала Сахно, скоса розглядаючи могутню постать діда з зовсім білою чуприною та чорними вусами і бровами.
– Прошу до господи, – сполохав її думки господар. Вони рушили вгору мармуровими розлогими сходами.
3
Йдучи поперед господаря по довгих сходах, потім нескінченною анфіладою покоїв із широко розчиненими дверима, Сахно почувала себе якось незручно. Весь час відчувала вона на спині пильний погляд і повертала з однієї кімнати до другої автоматично – скоріше відгадуючи, куди йти, аніж слухаючи попереджень.
Нарешті вони ввійшли до великої кімнати із скляною надвірною стіною. Це було щось на зразок “зимового , садка”, тільки без рослин і добре умебльоване, як кабінет. Доктор Гальванеску сів до великого письмового стола й запропонував гості крісло.
– Ви зволили сказати, що маєте до мене справу й листа. Я слухаю вас.
На цей раз мова його була ділова й суха і навіть не відгонила тією вишуканістю, з якою зустрів він Сахно біля під’їзду.
Сахно витягла листа й передала його господареві.
– Коли дозволите, я коротко розповім, у чому справа, – чемно запропонувала вона.
Але господар зовсім неуважно відхилив цю пропозицію.
– Не треба. Я довідаюся з листа.
Він розірвав конверт і забігав очима по небагатьох рядках листа. Що далі заглиблювався він у читання, то більше хмурнішав його вид. Нарешті він недбало відкинув листа на етажерку і невдоволено одвернувся до вікна… Заговоривши знову після короткої паузи, він навіть не силкувався приховати свого роздратування.
– Мене дивує така настирливість вашої шановної академії, – скривився він. – Не знаю, хто дав їй право докучати мені своєю цікавістю. Я принаймні завжди був проти всякого втручання в мої особисті, – він наголосив це слово, – особисті справи. Що з того, що вони обрали мене на почесного члена? Я можу погодитись на це і зробити їм таку честь, – вже зовсім чванливо всміхнувся він, – але це ще не дає їм права докучати мені і заважати моїй роботі…
– …Ви, звичайно, тут ні при чому, – перепинив він себе, одвернувшись од вікна й побачивши ображену фізіономію Сахно. – Вас обтяжено нечемним дорученням, і прошу пробачити, що висловлюю своє незадоволення саме вам.
Господар перечекав трохи, і Сахно довелося промимрити якусь поштиву нісенітницю. Потім забалакав знову.
– Традиції гостинності, які свято шанує народ, що до нього я маю нещастя належати, не дозволяють мені відмовити вам, якщо ви вже переступили поріг моєї господи. Але не криюся, що роблю це з великою неохотою, і – даруйте мені цю одвертість – коли б знав зміст цього листа, не відчинив би вам брами мого маєтку. Проте… – він знову заговорив привітніше, – нічого не поробиш. Ви тут – ви мій гість. Я мушу виконувати обов’язки гостинного господаря, незалежно від цього листа.