Господарство доктора Гальванеску – Юрій Смолич

– Досить! – Гальванеску лихо гримнув і люто визвірився на Сахно. – Досить! Ви надто розбалакалися!

– Дурень і верхогляд! Куций геній! Ти справно готуєшся до своїх похорон! Твоя “наука” загине на гільйотині.

– Досить!

– Ти обернеш зараз мене на дурну ляльку – ти зараз дужчий. Ти обернеш, може, сотні й тисячі, але мільйони розчавлять тебе!

Сахно замовкла й відкинулася навзнак. Вона знесиліла. Життя вже відійшло від неї. Тільки очі ще горіли останніми потугами життя й з непримиренною ненавистю палили ворога. Очі Гальванеску відповіли тим же…

Квапливими кроками відійшов Гальванеску в протилежний куток кімнати. Він одчинив скляну шафу й брязнув купою блискучих хірургічних приладь. Він узяв з дека їх кілька – ланцетів, пінцетів та щипчиків. Окремо поклав він довгого й тонкого, порожнього всередині стилета. Потім розгорнув анестезійну маску й добув слоїк із хлороформом.

Сахно не бачила, а скоріше – відчувала це все. Млосне безсилля опанувало її єство. Непритомніючи, вона тільки ворушила кінчиками пальців, і рука її несвідомо м’яла сигарні недокурки у важкій скляній попільниці на столику поруч.

Гальванеску скінчив свої готування. Він підійшов знову до Сахно й зашморгнув ремінні паси на її ногах, міцно й нерухомо притиснувши її до стола. Потім узявся до рук…

12

Тієї хвилини, як Гальванеску схилився над лівою рукою Сахно й накинув міцного зашморга, її права рука в корчах метнулася, знялася догори і вмить упала ліворуч. Важкою, литого скла, попільницею затопила Сахно Гальванеску в тім’я…

Треба було поспішати. Удар був не сильний, і контужений міг хутко очуняти.

Знявши ремінь з лівої руки й розрізавши зашморга на ногах, Сахно обережно стала на ноги. Млость скувала їй рухи. З надмірної слабкості темніло в очах і підгиналися коліна. Майже непритомніючи щокроку, доповзла вона до хірургічного столика. Там узяла шприц і ампулку того наркозу, що його животворну силу щойно відчула вже на собі. Впорснувши наркоз, Сахно ще сіла перепочити. Тоді повернулася до Гальванеску.

Голова його була розкраяна. З великої розсіченої рани текла кров. Жовтява блідість обличчя свідчила про глибоке зомління.

Не гаючись, зв’язала Сахно йому руки й ноги, як могла, міцно. З кишені вийняла револьвер й поклала осторонь. Рану на голові промила й забинтувала. Потім, до краю знеможена, простяглася горілиць на операційному столі. Очі їй в ту ж хвилину стулилися, і важкий сон обняв знесилене й змучене тіло…

Прокинулася Сахно, коли білий день наповнив ущерть сліпучим сонячним промінням простору кімнату. Вона проспала більше як півдоби. Збудили її різкі й громохкі звуки. То Гальванеску, очевидно, давно вже опритомнівши, як скажений, качався по підлозі, не в силі звільнитися від пут. Він хрипів і люто кружляв несамовитими очима.

Сахно злізла долі з свого імпровізованого ліжка. Довгий сон значно зміцнив її, але все ж таки вона була ще дуже немічна. Довелося знову вдатися до наркозу та, розігрівши, з’їсти бульйон, що лишився від учора, Аж після цього підійшла вона до Гальванеску.

Сахно послабила пута й, дарма що поранений дуже опинався, змінила йому бандаж на рані. Тоді посадовила його, прихиливши до стіни, а сама сіла навпроти в крісло. В руці тримала револьвер.

Гальванеску мовчав. Він уникав дивитися на Сахно й сидів із заплющеними очима. Тільки зрідка кліпав він своїми спухлими за ніч повіками, і тоді з-під густих брів блискав його лихий, повний ненависті погляд. Сахно теж мовчала. Їй треба було багато обдумати.

Нарешті мовчанку порушив Гальванеску.

– Вам пощастило, – прошепотів він, – але ще не зовсім. Вам треба вийти з мого маєтку, а це, як ви вже добре знаєте, не так просто. Надто тепер – після першої вашої втечі… Я пропоную вам компроміс: я відкриваю вам вільний вихід з маєтку й зобов’язуюся не переслідувати вас, а ви… ви за це даруєте мені життя. Життя і спокій! Ці авантюри мені набридли! Будь проклятий день, коли я пустив вас до своєї господи! Ваше втручання в моє життя і роботу…

Він говорив би ще, але мусив спинитися: Сахно реготала.

– Пане доктор! – безжурно заливалася вона. – Для чого такі сумні балачки? “Ви даруєте мені життя!” Фі, професоре, який-бо ви справді! Ну, хіба я схожа на вбивцю? Повірте, я дуже жалкую, що трапилося це прикре непорозуміння, і я вимушена була розвалити вам голову. Але ж ви самі винні. Ви надто поспішали вкоротити мені віку. Запевняю вас, що я оборонялася тільки для того, щоб не вмерти передчасно й могти ще зробити вам одну, як я гадаю, дуже цікаву для вас пропозицію.

Сахно помовчала й веселими очима оглянула похмуру й трохи здивовану фізіономію Гальванеску. Потім заговорила знову, вже спокійним і серйозним тоном:

– Пам’ятаєте, ви скаржилися мені, що не маєте помічника для своїх робіт? Що вам дуже потрібний помічник і, з його допомогою, ви встигли б значно більше, ніж маєте зараз. Пригадуєте? Так от. Я хочу запропонувати вам себе. Приймаєте? Я стану вам за помічника у ваших наукових експериментах. Ви будете моїм учителем, а я обіцяю бути старанним і ретельним учнем… І забудемо цей прикрий інцидент… Згода?

Сахно замовкла й запитливо глянула на Гальванеску. Вираз її обличчя був настільки ж серйозний та діловий, як і мова. Гальванеску мовчав. Пропозиція була надто несподівана. Він недовірливо й уважно дивився на Сахно, – здається, силкуючись зважити не так саму пропозицію, як мотиви, що могли спонукати до неї. Сахно знову заговорила:

– Ви вагаєтеся? Я бачу, ви не можете збагнути логічності цієї пропозиції після всіх попередніх подій? Їй-право, це не важко. Я цілком щиро заявляю вам, що хочу стати вашим учнем. Я прошу вас, – чуєте, прошу – прийняти мене… Правду мовити, – Сахно поглянула на свій револьвер, – я могла б настоювати більш рішуче, але саме тому, що це цілком щире моє бажання, я не хочу настоювати, а прошу. Згодні?..

– Я не розумію вас, – нарешті прошепотів Гальванеску.

– Ну от! – розчаровано сплеснула руками Сахно, – я так і знала, що ви це скажете. Ще б пак! Як же його зрозуміти таку пропозицію, як повірити в мирність моїх замірів після того, як ви хотіли мене вбити, – будемо говорити так – вбити? Але соромтеся, докторе! Ви людина науки, і обивательський спосіб мислення вам не до лиця. Невже ви нездатні повірити, що я – молодий науковий робітник – захопившись вашою науковою ідеєю, здатна забути кривди, які ви мені заподіяли й збиралися заподіяти? Я можу й далі ненавидіти вас за це, але це не заважає мені шанувати ваш геній і прагнути вашої науки. Чи ж не так?

Гальванеску мовчав. Він, либонь, роздумував. Сахно промовляла надто щиро, та й думки її, по суті, були правильні, а доводи переконливі.

– Тільки будьте щирі й об’єктивні, докторе, – знову заговорила Сахно. – Якщо, роздумуючи зараз над моєю пропозицією, ви міркуєте тільки про те, як скористатись з неї, щоб потім, в слушну годину, розправитися зі мною, то тоді краще покиньмо ці балачки і… розпрощаймося. Зважте по суті – так, наче нічого між нами не трапилося. Не думайте й про те, що коли, скажімо, ви не погодитеся, то я, безперечно, вб’ю вас. Ну?

Гальванеску мовчав. З його похмурого й зосередженого вигляду Сахно розуміла, що це не тільки штучне вдавання нерішучості, аби виграти більше шансів. Гальванеску вагався. Це було очевидно. Можливість скористати цю кондицію для самого тільки звільнення, а потім помсти, очевидно, не відігравала для нього першорядного значення, його спиняли якісь інші міркування. Сахно починала нервувати. За всяку ціну вона повинна дістати згоду Гальванеску!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: