Господарство доктора Гальванеску – Юрій Смолич

Все це побачила Сахно мимохідь, бо вже на тринадцятій хвилині перебування в кімнаті, з горішнього гучномовця почувся голос доктора, який сповіщав, що кофе на столі і він кидає до склянки дві грудки цукру.

Ці говорильні, поначіплювані на кожному кроці, вже добре надокучили Сахно, г у відповідь на запрошення до кофе вона впівголоса вилаялася. Але, роздумавши, постановила собі цього більше не робити, бо, хто ж його знає, може, десь під ліжком стоїть мембрана, що транслює чудному господареві кожне слово, промовлене наодинці.

Ідучи назад коридором до тераси, Сахно заглянула у вікна надвір. Всі ці покої, як виявилося, містилися в одному з великих і, очевидно, з багатьох корпусів будинку. Кімнати в цьому корпусі були тільки з одного боку, бо вподовж простягався довгий коридор-галерея з вікнами до палісадника. Як і в садку та покоях і взагалі в цілому домі, – ніде не видно було ні людини, ні будь-якого живого створіння. Здавалося, в цьому розкішному маєтку живе одним один його оригінал-господар. Така думка з’явилася в Сахно саме зараз, коли, ідучи повз вікна, вона поглядала у палісадник. Там якраз відбувалася вечірня поливка квітів. Але, скільки не придивлялася Сахно, ніде не було помітно садівника. Квіти обходилися без нього. Водограї, що густо й систематично були розташовані серед клумб, самі раптом вибухали дощем рясних крапель і спрямовували свої струмені то на одну, то на другу клумбу, з легким порипуванням обертаючи свої сита туди і сюди. Забавку й естетичну окрасу – водограї – було механізовано й раціонально використано для зрошування.

Доктор Гальванеску чекав на Сахно, задумливо розмішуючи ложечкою кофе. Правду мовити, Сахно на це трохи здивувалася, справедливо припускаючи, що й розмішування цукру слід було б механізувати.

– Ви майже пунктуальні. Це добре, – милостиво привітав її господар, глянувши на годинник. – Сідайте й пийте кофе. Це кофе з моїх плантацій. Мені коштувало чимало праці культивувати тут цю рослину. Але тепер вона вже добре прищепилася. Я не запитав, яке ви п’єте кофе, бо в моїй господі я частую гостей тільки моїм кофе, виготовленим за моїм рецептом.

Сахно подякувала і покуштувала кофе. Тим часом професор натиснув кілька клавішів на своїй оригінальній машинці, що знову нерозлучно стояла біля нього. Сахно не витримала і поцікавилася, що це він робить. Господар охоче пояснив:

– Це, бачите, невеличкий (я не казатиму “кишеньковий”, бо він ще мало вдосконалений для таких розмірів) радіотелеграф. Сидячи тут, я переказую свої розпорядження в різні кінці мого маєтку.

– Хіба ви скрізь хазяйнуєте самі?

– Доводиться, на жаль, самому. Я не маю певної і спритної людини, яку б міг настановити за свого підручного.

– Це дуже важко і забирає, мабуть, багато часу?

– Не кажіть. Ця штучка, – професор вказав на апарат, – мені дуже допомагає. Це чудовий підручний. Мовчазний і швидкий. А головне – виконує те, що я сам хочу… В моїм ділі, – додав він трохи згодом, – я не терплю якоїсь іншої ініціативи, крім моєї власної.

Кофе, як виявилося, було тільки загальною назвою вечері й її першим словом, його змінила легка закуска з гостро приправлених, пряних овочів, що мало смакували Сахно після густого та міцного кофе. Після закуски довелося випити кілька мікроскопічних чарочок різних настоянок. Все це стояло тут же, під рукою, в невеличкій шафі. Вже після цього доктор сповістив, що зараз буде гаряча страва, і натиснув клавіш. Зразу ж, наче тільки й чекавши на це, з глибини тераси з’явився лакей. Це була перша людина, яку побачила тут Сахно, і, треба признатися, навіть зітхнула легко, зрадівши з того, що тут-таки є живі люди.

Але, розглянувши добре цього індивіда, мусила вона констатувати, що чудар-господар і людей до послуг собі добирає таких кумедних, як і сам. Принаймні зовні лакей був мало схожий на звичайних людей цієї професії.

По-перше, виправка. Тут було перевершено всяку військову муштру. Слуга рухався плавко і зовсім беззвучно. З максимальною точністю рухів і жестів. Жодного зайвого жесту, жодного нерозрахованого повороту. Підборіддя й вуса були йому так начисто виголені, що можна було думати, ніби волосся там ніколи й не росло. Обличчя мав якесь дивне, наче хворе, без звичайного переливу тонів від зафарблення кров’ю: і чоло, і щоки, і ніс, і вуха були однакові, смугляво-червоні. Волосся – шорстке й кучеряве. Очі затуляли чорні окуляри.

“Негр чи папуас”, – думала собі Сахно, поглядаючи на незграбні довгі фалди фрака, білу манишку, а особливо – густо-чорні окуляри, що різко контрастували з фізіономією слуги. Розпитатися в господаря вона не наважувалася.

Але господар сам, перехопивши, мабуть, цікавий погляд Сахно, заговорив про лакея.

– Як вам подобається виправка? – посміхнувся він навздогін слузі, що поставив страву й пішов так само тихо, як і прийшов.

– Н-да, виправка… – хитнулася Сахно. – Дуже добре.

– Ха-ха! А зовнішність?

– Він негр?

– Ні. З дуже рідкого, майже вимерлого, племені нільських хамітів[16]. На ймення – Хаквілавіліс. О, я багато потрудився над його вихованням. Тепер так важко знайти доброго слугу.

– Н-да, – невиразно мугикнула Сахно.

– Ці профспілки, вечірні університети, газети і все таке інше, – скривився професор, – страшенно псують нижчі класи людей. Перший-ліпший дикун куди кращий від нашого кваліфікованого культурного лакея… Чи, може, при вас такого не можна говорити? – ласкаво поцікавився професор. – Може, ви соціалістка?

Сахно ще раз невиразно мугикнула.

– А головне, – вів далі доктор Гальванеску, за своєю звичкою не чекаючи на відповідь, – він німий, сліпий і глухий (втратив усе після віспи, від якої я його врятував). Особливо похвальні якості для прислуги.

Вже починало сутеніти. З саду линули дурманні пахощі південних квітів і приємна свіжість від водограїв. Між іншим, на цих саме водограях Сахно змогла пересвідчитися й у раціональності радіоапарата Гальванеску та великої вправності його невидимих слуг. Під час вечері професор раз у раз відкладав виделку, щоб поцокати на своєму апараті. Після одної з таких “гам” поливання квітника враз припинилося і водограї, виконавши свою функцію, плавко й дружно перейшли до виконання чисто декоративної ролі. Їхні струмені були тепер скеровані вгору і чудернацькими гірляндами червоно відсвічували проти проміння вечірнього сонця.

Обмінюючись зараз з доктором Гальванеску незначними думками про Берлін, німецьку академію та румунське господарство, Сахно весь час поглядала у садок, милуючись з краєвиду і вбираючи пахощі квітів. Саме в цей час у кінці квітника на алеї з’явилася якась людська постать, очевидно, простуючи сюди. Це дало Сахно привід ще раз задоволено констатувати, що її побоювання про цілковиту безлюдність цієї місцевості були передчасні. Доктор Гальванеску також побачив цю постать, але виявив цілком очевидне невдоволення – він затурбувався і суворо похмурився. Однак зразу ж одвернувся і, забувши про неї, взявся щось шукати в своєму блокноті. Знайшовши, застукотів на своїй машинці. При перших же ударах клавішів постать ураз спинилася, постояла якусь мить, потім хутко обернулася, майже бігцем подалася назад і зникла за рогом алеї.

Сахно не могла не звернути на це уваги господаря, висловлюючи побоювання, чи це не злодій який. Але доктор Гальванеску відказав, що злодії сюди не заходять – їм не перелізти через електричний мур. Роздумавши трохи, додав:

– Це був один із моїх управителів. Він ішов до мене на вечірній звіт.

– Але чому ж він так шпарко пустився назад? Забув, може, щось? – наївно поцікавилася Сахно – Чи, може, побачивши вас не самого, не схотів вас турбувати?

– Майже так. Тільки це я наказав йому вернутися.

– Ви? – здивувалася Сахно. – Але ж ви йому нічого не гукнули.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: