І тут почалося найцікавіше! Сміливці кавполку, побачивши, що до хутора втікають будьонівці, а слідом за ними женеться якась банда, з криками «ура» рвонули в атаку на переслідувачів. Їх зупинив кулеметний вогонь летючого загону. Кавалеристи спішилися і з коліна відкрили стрільбу по своїх. Так «радімиє» воювали між собою хвилин зо п'ять, поки нарешті дотумкали, що тут щось не те. Порозумівшись, вони з потрійною люттю кинулися наздоганяти козаків, які тим часом теж упіймали ґаву. Замість того щоб тікати чимдуж до лісу, хлопці повитріщали очі на цю комедію, ждали, поки червоні перетовчуть одне одного, а тоді вже й самим накинутися на те, що зостанеться. Вовкулака навіть приготувався розгорнути прапора, щоб було веселіше — атака з червоним прапором під вигуки «Слава!» могла налякати й самого люципера.
Та москалі вже перегрупувалися і, розділившись навпіл, пішли в обхід балки підковою. Поки загін Ворона вихопився нагору, червона кавалерія мчала вже за якихось двісті кроків. Приймати бій, що його нав'язує ворог, та ще й у відкритому полі — не партизанське то діло. Козаки нападали знаскоку неждано-негадано, їхньою козирною картою була несподіванка.
Розсипавшись полем, щоб уникнути прицільного обстрілу, вони помчали до лісу, який виднівся удалині чорною смугою. Але коні втомилися, загрібали ногами, надсадно хропіли. Чорна смуга ставала виразнішою, ліс ближчав, однак ворог уже сопів у спину.
Відстрілювалися з револьверів поспіхом, навмання, хоча Воронові вдалося зняти з коней двох найпрудкіших кавалеристів.
Застрочив ручний кулемет, скинув угору руками й покотився на землю Маковій. По обидва боки від Ворона дибки стала трава.
Кулі, вже не свистіли, а фуркали — то полетіли горезвісні «дум-дум», які, влучаючи в жертву, не залишали їй жодного шансу.
Упав кінь Їжака, той заліг, поклав на коня карабін — пах-пах, і затих. За ним вилетів із сідла Добривечір, нога застрягла в стремені, зляканий жеребець волочив його по землі.
Вовкулака вже попід лісом сам розвернув свого румака їм назустріч.
«Тіка-а-ай, я заступлю!» — крикнув до Ворона, високо, майже на повен зріст, піднявся в стременах і пожбурив гранату — одну, другу. Зі скаженим іржанням здибилися передні скакуни, скидаючи з себе вершників, а коні, що мчали за ними, закрутилися, замісили ногами на місці. Тоді котрийсь із кавалеристів відповів Вовкулаці тим самим — граната, зашкварчавши в повітрі, розірвалася під його румаком. Кінь упав, перекинувся набік і, дриґаючи ногами, почав битися головою об землю.
А контужений Вовкулака замість того, щоб тікати до лісу, заходився знімати сідло…
Тепер важко сказати, чи його зарубали на місці, чи захопили живим, щоб замордувати на допитах. Перед очима у Ворона і зараз стояло це майже потворне і таке свояче лице, схоже на страхітливу маску — ощирене, з червоними голими повіками і лисими бровами, які Вовкулака обсмалював біля нічних багать. Якщо вночі не було роботи, він понад усе любив посидіти коло вогнища, подмухати в нього, поки не спалить вії і брови, не наковтається диму до глибокого кашлю. Може, від того вогню лице його було задубіле й червоне, як мідний казан, одначе Вовкулака не проміняв би свою фізіономію ні на чию іншу. На декого вона справляла куди більше враження, ніж бомба в його руці. Особливо, коли Вовкулака виходив на сцену…
Тоді вони робили трус на Лебединській цукроварні — вийшов такий водевіль, що сам дідько позаздрив би. Ще за тиждень вістовий приніс поголоску: наступної суботи у клубі цукрового заводу збереться чи не вся повітова верхівка, приїде начальство зі Шполи, Звенигородки, Кальниболота, щоб відгуляти свято врожаю. Це вони виконали місячний план заготівлі хліба, здерши серпневу «развйорстку». Буде концерт, місцевий аматорський гурток навіть готує виставу «Шельменко-денщик», після чого, звичайно, гряне бенкет.
Ворон відчув, як у нього замлоїло під «ложечкою» — так було завжди, коли передчуття віщувало цікаву роботу. Він любив гучні бенкети і також готувався до них на совість. Цього разу насамперед постановив не робити ближчими днями ніяких випадів, зачаїтися у Лебединському лісі аж до суботи. Тільки нічні звідуни ходили на вивідки, серед них, певна річ, і Вовкулака, який, крім важливих вістей, десь роздобув ще й книжечку Квітки-Основ'яненка. Тепер він подовгу сидів з тою книжечкою біля нічного багаття, жадібно щось там вичитував, наче то був детальний план їхнього нападу на Лебединську цукроварню.
Після того читання Вовкулаці щось зробилося з мовою, наче йому язика на другий бік повернуло, бо вже суботнього ранку він промовляв до Ворона:
— Я, ваше високоблагородіє, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском.
— Та сип уже, — засміявся Ворон.
— Так отож. Істинно глаголю вам, ваше високоблагородіє, теє-то будучи, що не треба було нам тую машину загранишну палити, оце б зараз, будучи, і підкотили б на ній до клубу, яко проверочна чрезвичайка. Та позаяк писаніє глаголить, що паленого не воскресиш, то поїдемо, ваше високоблагородіє, на фаетоні. Хтось, будучи, верхи поїде, а ми, кілька душ, із кучером покотимо на фаетоні, щоб декому в носі закрутило.
У них справді була припасена для такого діла ресорна бричка з відкидним верхом, на якій їздив покійний смілянський начміл[13] Косовороткін. Начміла вони, перестрівши в Балаклеї, чемно спровадили їсти землю, а фаетончика, бач, зберегли. Напинало на ньому було дуже доречним, бо ще зранку почало супитися на дощ, і вони навіть стали переживати за червоне начальство, аби негода не зірвала їм свято. Щодо самої операції, то воно з дощем, напевно, ще ліпше, сотня охорони заводу, змішана з москалів і китайців, може нализатися ще до полудня (спирту на цукроварні — втопитися можна), тоді з ними легше буде балакати. Ворон вирішив, що для такої балачки вистачить двох десятків козаків, аби менше привертати увагу на під'їзді до Лебедина, та й тих треба розбити на невеличкі групи й запустити з різних боків.
До полудня, коли мали розпочатися врочистості, набрякле хмарами небо вже погуркувало передгроззям, однак крізь браму цукроварні раз у раз проїздили брички, бідарки, підводи, верхівці й зупинялися на подвір'ї ближче до клубу, де їх зустрічав мідним ревом оркестр. Добре наобідані гості (бо де ще та святкова вечеря!) — червонопикі, масні, розпашілі, в парадних френчах, рипучих чоботях і портупеях, — лінькувато-весело козиряли один одному, ручкалися, щось там собі погукували для годиться й повагом сходили на ґанок. Тут, біля дверей, стояло двоє червоноармійців у білих кітелях, вони перевіряли документи, а перед деякими начальниками тільки витягувалися у струну й віддавали «честь».
Зала була просторою, вони розвалькувато всідалися кому де належало, бо всяк і скрізь знав своє місце — кому ближче до сцени, а хтось, може, й середульшого ряду ще не доскочив. Ось так, без штовханини і метушні, гості заповнили залу вщерть, познімали кашкети й заходилися обмахувати ними спітнілі обличчя — тут і так варило перед грозою, а ще ж нахекали такими випарами, що мухи падали на льоту.
Начальник Звенигородської повітової ЧК Сєня Кацман — симпатичний молодик, тільки сухоребрий і косенький на одне око, — сидячи в першому ряду, теж обливався потом, але не знімав ні кашкета, ні шкірянку, бо, казали, аматорським драматичним гуртком заправляє така кралечка (вона й сама гратиме в п'єсі), що мусиш триматися форсу.
ГІо праву руку від Сєні Кацмана сидів діжкуватий начальник упродкому[14] Сиром'ятніков, із пащеки якого тхнуло, як із жомової ями, а лівобіч крутив на всі боки качиною головою начальник ревкому Долбоносов. У нього й справді був ніс-долото, плескатий і довгий, як у качура.
Біля Долбоносова сидів, високо закинувши ногу на ногу й помахуючи носаком хромового чобота, воєнком Красуцький, добродушний хитрий хохол, чепурний та наодеколонений, як і всі потайні п'яниці. Сєня Кацман, по правді сказати, глибоко в душі зневажав і Сиром'ятнікова, і Долбоносова, і Красуцького, які сліпо робили свою роботу, не розуміючи політичного моменту.