Раптом чекіст дрібно затрясся, пересмикуючи плечима. Ворон спершу подумав, що він, виродок, сміється, та ні — Птіцин плакав. Звичайно, це були п'яні сльози, але він, не ховаючись, змахував їх, аж поки скінчилася пісня.
Коли запала тиша, Птіцин обізвався першим:
— Ету пєсню пєлі у нас дома, — сказав він, шморгаючи носом. — і так на душє чьо-то грустно стало. Е-е-х…
Воронові майнула збитошна думка, що зараз він схопиться на ноги й скаже: «Ребята, я остаюсь с вамі! Навсєгда! Какая там в хрєна амністія, нє вертє етім большевіцкім басням, ми с вамі будєм стаять да канца!»
Та це малювала пустотлива уява. А Птіцин сказав:
— Дєд мой, ну, которий по фамілії Птах, часто пєл ету пєсню.
Він так усім забив баки тим дідом, що розм'яклий Семен Чучупака згадав і свого:
— А мій дід, чи то пак, прадід, як прийшов із царського війська, то теж любив увернути кацапське слівце. Оце, було, стане в сажу коло свиней і давай з ними по-московському цвенькати: «Чу-чу, пакосна!»
— Как-как? — перепитав Птіцин.
— Чу-чу! — повторив Чучупака. — Це ж так у нас до свиней погукують, коли вони шкоду роблять. То дід, чи то пак, прадід отак-о до них і звертався: «Чу-чу, пакосна!» Через те й на нього почали казати Чу-чу-пака. Відтоді ми всі Чучупаки.
— Любопитно, — сказав Птіцин. — Очєнь даже любопитно. І что, только со свіньямі разгаварівал па-рускі?
— А з ким же іще? — здивувався Семен Чучупака. — У Мельниках більше ніхто й не вмів по-московському.
— І что, ані єво панімалі?
— Хто? — не зрозумів Семен.
— Свіньї.
— Як оце я тебе.
— Удівітєльно, — знизав худими плечима Птіцин.
Не чекаючи запросин, він уже сам перекинув до рота чарку, важко заковтнув, але не втримав — пійло вирвалося йому з горлянки. Птіцин пирхнув, затулив долонею рота, і між пальців йому потекла руда юшка.
Його взяли попід руки (він уже ледве пересував ногами), вивели надвір, а коли згодом знов допровадили в землянку, на Птіцина страшно було дивитися. Він був землисто-зелений.
Перш ніж покласти чекіста спати, Деркач посадив його за стіл, дав недогризок олівця і клапоть паперу. Птіцин, трохи подумавши, написав напрочуд твердою рукою:
«Совершенно секретно. Начальнику гарнизона тов. Штеренбергу. Ввиду исключительной важности и конфиденциальности переговоры продлены до завтрашнего дня. Прошу не волноваться. Птицын».
— Ну, от і добре, — сказав Деркач. — Через годину записка буде у штабі. То, може, з цього приводу ще «вітки»?
Але Птіцин його вже не чув. Як марафонець, що з останніх сил доніс радісну звістку до місця призначення, він мертвий упав головою на стіл і захріп. Його кинули на підстилку в кутку землянки, де він проспав аж до ранку.
І хто б міг подумати, що вранці цей здохляк прокинеться зовсім іншою людиною. Умившись холодною водою до пояса, він одмовився від сніданку та похмільної чарки, зібрався в кулак і попросив скликати всіх, хто готовий його вислухати. А коли в землянку знов напхалося повно людей, Птіцин зарядив таку проповідь, що всі розвісили вуха.
Ворон теж його слухав і дедалі більше переконувався: отаман, котрий дозволяє ворогові вести пропаганду в своєму таборі, заслуговує розстрілу. Та поки що й він мусив спостерігати, як цей чекіст-агітатор вправляється в красномовстві, вимальовуючи сині далі перед змореними безнадією людьми. Совєтська влада, казав він, не зацікавлена в переслідуванні амнестованих, бо їй потрібні саме такі, як ви, мужні люди. Перед вами сьогодні відчиняються всі двері. Я знаю, казав він і показував пальцем у натовп, ніби справді мав когось на увазі конкретно, — ти хочеш повернутися до жінки, дітей, хочеш працювати коло землі — і ти будеш на ній працювати, бо тільки ти знаєш ціну мирного життя… Я знаю, ти, — показував він пальцем в інший бік, — хочеш служити у Красній армії — і ти будеш служити в ній командиром, бо маєш багатий військовий досвід; я знаю, — тицяв він ще на когось, — ти не проти працювати в міліції — і ти будеш хорошим міліціонером, бо сам добре знаєш, що таке злочин і як з ним боротися… Хіба ж такий вибір не кращий за неминучу загибель?
Він говорив три години, не стуляючи рота. І його не перебивали. А потім ще й почали ставити запитання: чи не будуть їх переслідувати; продподаток їм буде накладатися такий само, як і всім, — чи більший; чи не позбавлятимуть амнестованих права голосу; чи дозволятиметься їм виїздити у великі міста й на шахти?
Звичайно, їм усе дозволялося. Їх чекало нове життя в новій Україні!
Той, хто обирав це щасливе життя, мусив явитися з повинною і здачею зброї впродовж тижня.
— Схаменіться! — нарешті не витримав Чорний Ворон. — Кого ви слухаєте?
Він схопився з лави, випростався на повен зріст, ледь не вдарившись тім'ям об дубову балку, і втупився в Деркача.
— Ти забув, що ти в Холодному Яру!
Деркач, ховаючи очі, мовчав.
— А ти й за брата забув? — Ворон перевів олов'яний погляд на Чучупаку.
— Мертвих не чіпаймо, — тихо мовив Семен.
— Он як. Тоді зоставайтесь здорові!
Він вийшов із землянки і вже поривався до свого Лебединського лісу, але ще хотів побачити, чим воно все скінчиться.
Стояв біля чагарнику, теребив у руках нагайку, не знаходячи собі місця. Не помітив, коли до нього підійшов Панченко.
— Я знаю, що вони мені життя не дадуть, — сказав він. — Але за три роки лісових поневірянь я так вимучився, що згоден бодай три дні пожити по-людському, переночувати в теплій постелі, а тоді вмерти.
Ворон мовчки теребив нагайку.
— Пробач, — знову озвався Панченко. — Якщо ти колись захочеш мене убити, то я на тебе серця не матиму. Але дозволь з тобою попрощатися, бо чує моя душа, що більше ми не побачимося.
Ворон подивився в його провалені очі. Вони зустрілися поглядами — і враз обнялися. Міцно, по-чоловічому.
— Прощавай…
* * *
Сидячи на присторчі старезної липи, Чорний Ворон бачив усе як на долоні. Спершу дорогою з лісу вихопилися вершники, а вслід за ними посунули піші. Усіх було близько сотні. Лісовики сходили яром не з боку Мельників (соромно було гайдамакам заходити впокореними до «столиці» Холодного Яру), а ближче сюди до Головківки.
Вони брели вервечкою мовби наосліп, опустивши голови і не дивлячись один на одного. Спускалися схилом униз, униз, униз…
На майдані було поставлено стіл, накритий червоною скатеркою, на ньому — каламар, ручка, папери. Біля столу стримів червоний прапор із серпом та молотом, тут же переминалися з ноги на ногу Птіцин, начальник гарнізону Штеренберг, командир батальйону Третьої московської бригади Козлодоєв, місцеве начальство. Неподалік столу по обидва боки стояли порожні вози.
Майдан оточили червоноармійці.
Товклося тут чимало роззяв, дітвори, десь узявся юродивий Варфоломій, що жив у богадільні при Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі, але завжди з'являвся там, де з якоїсь особливої оказії скупчувалося чимало люду. Худющий — сама шкіра та кості — Варфоломій улітку і взимку ходив у довгій чорній хламиді з накинутим на голову клобуком. Рідко хто бачив його лице, ніхто не знав його віку і вгадати не міг, бо навіть старі люди пам'ятали Варфоломія таким, як оце зараз, — безпритульним юродивим блукальцем, віщуном, що наперед угадував лихо. Через те селяни його побоювалися, бо казали, що за ним ходить біда, що начебто він її насилає, хоча насправді Варфоломій нічого не насилав, він тільки вгадував наперед те, що мало відбутися.
Здавна ж відомо, що Бог, відбираючи в чоловіка розум, іноді дарує йому за це виняткову здатність пророкувати.
— І не почуєте більше дзвонів! — тряс кулаками до неба Варфоломій. — Упадуть вони до ніг, та не ваших! І все завалиться. Бо звізда на лобі личить худобі.
Хмара куряви котилася все ближче до Головківки.
— Їдуть! Їдуть! — галасувала дітлашня.
Першими на майдані з'явилися вершники на чолі з Деркачем, Семеном Чучупакою і Панченком. Коли вони злізли з коней, до кожного підійшло по двоє червоноармійців — один забирав і відводив убік коня, другий показував на порожній віз, куди треба скидати зброю. На перший віз полетіли шаблі, карабіни й револьвери Чучупаки, Деркача, Панченка…