Євдосі страшенно подобався цей хлопчик, який ріс, мов огірочок, не по днях, а по годинах, замість плакати він тільки тихенько порипував чи агукав, не вередував навіть тоді, коли різався перший зубчик; одного разу він ухопив Євдосю за палець і потяг його собі до рота, вона здогадалася, що в дитини ятряться ясна, і несподівано навіть для себе самої додумалася до такого, що їй стало трішки соромно. Але відмовитися від свого наміру Євдося вже не могла, тож, соромлячись і водночас відчуваючи в тому соромі гріховну насолоду, вона розстебнула на грудях кофтину, оголила пругку, ще ніколи не торкану дитячими вустами грудь, намазала сосок медом і дала маляті, яке жадібно почало смоктати Євдосю, приємно кусаючи її враз набубнявілу дієчку. Отак вона й спала з Ярком цілу ніч, тамуючи біль у його яснах і вередячи в собі досі незнаний свербіж материнства. Вона злегка торкалася дитячого тільця, роздивлялася пучками пальців личко, вушка, вже довгенького шовковистого чубчика, роздивлялася й бачила все, що хотіла, бо Євдося не була такою сліпою, як те видавалося збоку.
Вона вродилася зрячою, кілька місяців убирала й запам'ятовувала цей світ очима, та потім сталося лихо. Її матуся, покійна ворожбитка Перчиця, поклала дитину спати в затінку під розквітлою липою, щоб Євдося набиралася сили й здоров'я, а вийшло навиворіт — хоч яка була мудра відунка Перчиця, та, бач, десь загаялась і не догледіла: пекуче сонце після полудня так повернуло, що вдарило дитині в очі й спалило зір. Тепер Євдося пам'ятала білий світ очима маляти, може, ось такого карапуза, як цей Ярко, що міг би стати її очима, її дивом і щастям, якби карта випала так, як того хотіла Євдося. Тоді б вона зачала новий відлік свого життя, зачала б його з молодою душею, оновленим серцем і зіркими очима ось цього дитяти, до якого прикипіла всеньким єством.
Якби ж… якби ж його лишили їй назавжди. Та скільки не кидала Євдося на карти (кожну з них давно чула на дотик), скільки не вдивлялася пучками в їх невмолиму масть, її хлопчикові, який ще не вмів ходити, випадала далека дорога. Він ще тільки навчився тримати на в'язах голівку, навчився трішки сидіти й вимовляти «ма-ма», а вже мусив рушати в таку далеку дорогу, якій не видно було кінця.
І зараз, приспавши дитину, вона знов розкинула пухку колоду карт, таких затертих, що на них і зрячий нічого не вгледів би, розклала їх і вже вкотре побачила дорогу, а потім навіть почула стукіт кінських копит, який наближався сюди, до Ірдинських боліт, — Євдося чула його не на слух, а знов-таки пучками пальців, у яких той стукіт поколював голочками.
Вона розіклала карти на Чорного Ворона, і жалка темінь, торкнувшись її пучок, підступила до самого серця.
Спаси і відведи, Господи…
Євдося підійшла в куток до божниці, опустилася на коліна і стала молитися.
2
Ніхто не знає, де й коли доля пошле йому найщасливіші дні, а я знав: ось вони зараз попереду, майже два тижні, які я проведу з коханою жінкою. Господи, це ж так багато! День у день ми будемо поруч, будемо разом ночами, я дивитимуся, як вона спить, дихає, як усміхається, говорить, як сповиває дитину…
Я вивезу її з Веремієвим сином із цього пекла, залишу їх там, у безпеці, а сам повернуся назад і пробуватиму в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак. А потім… якщо долі забагнеться мене вберегти (всякі дива бувають на світі), я знайду їх, присягаюся Богом, знайду, і ми розпочнемо нове життя там, куди я піду не з чужим ім'ям і ганьбою, а з легендою.
Після того, як отамани не повернулися із Звенигородки, хвиля арештів прокотилася по всьому нашому краю — сотні підпільників і підозрюваних у щирості[44] було арештовано в Чигирині, Єлисаветграді, Шполі, Черкасах, Смілі, Звенигородці, у багатьох містечках і селах. Я й гадки не припускав, що когось із них міг запродати Загородній, Гупало чи Залізняк, тут було цілком очевидно, що це наслідок каїнових діянь Гамалія і Завірюхи, котрі втерлися в довіру запілля. І цей підступ їм удався не стільки через нашу легковірність чи необачність, скільки через… злочинну пасивність закордонного проводу.
Гамалій, Завірюха… Так могли обкрутити тільки свої. Перекинчики.
Навіть тоді, коли я вислав зв'язок до Звенигородки (ми ще мали інформаторів у совєтських установах) і дізнався, що тих двох виродків також скрутили й повезли разом з усіма на Київ, у мене не лишалося найменшого сумніву, що це вишколені з наших колишніх вояків ренегати, настільки законспіровані, що навіть ті, хто в'язав лісовиків, не знали, котрий серед них «бандит», а котрий чекіст. У Звенигородці, певна річ, не було генерала Гулого (та й звідки б він там узявся?), ніхто не чув про полковника Ступницького, їхні імена провокатори використали як приманку.
Тепер я картав себе, що не застрелив «сотника Завірюху» того останнього дня, коли він приїхав до нас із Гордієнком і Середою, щоб вирушати на Звенигородку. Так, не було в мене цілковитої певності в зраді, вагався, звісно ж, і я (як же важко боротися з облудою, якщо вона гріє твою останню сподіванку!), та тільки постріл у запроданця ще міг зупинити отаманів перед фатальним кроком. І хай би тоді мене судили, хай би оголосили поза законом, та через день-другий відкрилася б правда і ми ще багато чого врятували б, повернули по-своєму. А так усе пішло шкереберть.
Не диво, що всяк, хто мав змогу, тепер шукав рятівної стежки з лісу. Я ставився до цього з розумінням, допомагав хлопцям документами й грішми, однак розпуску загону не оголошував.
Боротьба захлинулася, але, хай там що, мусила мати продовження. З останніх сил, з останнього зубовного скреготу. Бо жодна катастрофа не ставить хрест на меті.
А щодо мене самого, то я справді скреготав зубами і міг би схибнутися від розпачу й докорів сумління, якби не мав купу навальних гризот. Залишаючи Чорний ліс (хтозна, що вони надумають після того, як стільки всього тут рознюхали), я думав, як помститися за «отаманську раду». Якщо немає надії на перемогу, то зостається ще прагнення помсти. Прагнення, яким горіли всі козаки, більшість із них воно й привело до лісу. Тож потрібно було поквитатися з ворогом, нагадати про себе й заразом показати хлопцям, що опускати руки ще рано.
Крім того, настав час подбати про Тіну. Той-таки Звенигородський зв'язок повідомив, що вона також була в повітовому списку «щирих». Під більшовицькою підозрою ходили чи не всі вчителі й просвітяни, а для Тіни, гадаю, достатньо було вистави на Лебединській цукроварні, щоб потрапити до чорного реєстру. Її поки що не чіпали, та було зрозуміло, що рано чи пізно це станеться. Тіну не заарештували з якогось особливого умислу, — можливо, тому, що на волі досі гуляв… Чорний Ворон, і вони знали про нашу близькість.
Хоча й тут, у своєму найщирішому бажанні допомогти Тіні вибратися за кордон, я повівся так, ніби робив це зі спідньою думкою. Бо, умовляючи Тіну «перескочити Збруч» (пам'ятаєш, ти сама цього хотіла?), накинув їй ще й малого Ярка. По-перше, у дитини тепер буде матуся, а по-друге, мені здавалося, що такий далекий і непростий шлях легше пройти з немовлям, ніж без нього.
— А ти? — спитала Тіна.
Ми розмовляли в хаті отця Олексія, через якого я покликав її на зустріч, і він, добра душа, сам запропонував, аби ми зійшлися у нього. Осінні ночі були вже холодні, тому я пристав на його запрошення, хоча знав, що це ризиковано — за садибою панотця могли наглядати. Та я покладався на рідну тітоньку ніч, яка все приховає від стороннього ока. Що тут казати, вночі навіть куля безпечніша. Головне, що я довіряв панотцю Олексієві, котрий, безперечно, також був у чекістському списку «щирих».
Важко повірити, що після стількох амнестій і зрад більшовики не довідалися про освячення зброї, яке він відправив у Лебединському лісі навесні 1920-го. Досі відчуваю на своїх щоках прохолодні краплі з його замашного кропила. Поклавши перед собою рушниці, кулемети, пістолі, гранати, опустившись на праве коліно, а на лівому тримаючи оголені шаблі, ми присяглися вживати зброю тільки супроти ворога-супостата, і панотець Олексій, благословляючи нас, дужо й натхненно, мов булавою, змахував кропилом, примовляючи: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!», — гострі бризки цвьохкали нас по обличчях, ми зводили очі до неба, до сонця й вірили, що так воно буде.