Не віриш мені, сказав тоді з жалем Куземко, хочеш під конвоєм мене до дохтора везти. Та як уже хоч, тільки їдь швидше, відповів Вовкулака, і брат похитнувся: проведи мене, каже, за ліс, а далі я сам. І ледве ногою в стремено влучив, Вовкулака підсадив його на коня — поїхали.
За лісом вони попрощалися. Вовкулака видобув із-за підкладки золоту миколаївську десятку, убгав Куземкові в долоню: передай Філіцу від мене привіт. Хай зробить укол, промиє рану, перев'яже, а вдома вже перележиш на горищі.
Минуло, може, днів зо два, як уже Вовкулака проситься до Гризла: поїду, каже, в Звенигородку, подивлюся, як там брат, бо чогось душа моя не на місці. Проскочу, каже, туди та назад, довідаюся, чи він хоч живий, чи не відтяв там йому Філіц руку по само плече. Їдь, каже Гризло.
Окульбачив Вовкулака свого румака і вирушив на Звенигородку — там верст, може, з десять було. Затемна обминув Вільхівець, Озірну, спустився згори до Гнилого Тікича, щоб луками попід вербами непомітно в'їхати на свій куток на околиці, що Пісками звався. Ясною видалася та серпнева ніч — місяця не було, а зірок висипало стільки, що видно за версту.
Там у березі на відлюдді стояла невеличка стодола, тепер уже мовби й нічия, але сіно, кошене на луках, було в ній завжди. Вовкулака сам тут не раз підночовував, тільки цього разу стодола, видно, була зайнята, бо ще зоддалік він помітив припнутих біля неї двох осідланих коней. Щоб не випробовувати удачу, Вовкулака хотів тихенько об'їхати цю місцину, та щось його зупинило.
Що? Вовкулаці стало недобре. Лихе передчуття, яке марудило його відтоді, як попрощався з Куземком, тепер стислося в грудях тісним клубком. Спершу він розгледів білого в чорних латках жеребця-таркача, а потім упізнав і братового вороного.
Свого коня Вовкулака прив'язав за стодолою до обчухраної вербички, що стриміла біля ожереду, а далі не знав, що робити.
Тобто не знав, з чого почати, боявся того, що буде далі, і тільки якась невидима сила підштовхувала його в спину — давай, давай, ти про це здогадувався давно. Вовкулака підійшов до дверей стодоли, рябий таркач і вороний сторожко повели в його бік головами, котрийсь із них тихо форкнув.
Хоча йшлося тільки до півночі, йому здавалося, що вже розвидняється, так ясно світили ті зорі. І що більше світлішало в березі, то темніше робилося в його голові. Двері не піддалися, вони були на защіпці зсередини, і Вовкулака навіть зрадів, що має часину для роздумів, що та вирішальна хвилина настане пізніше. Він повернувся за стодолу, сів під ожередом, з якого його кінь уже посмикував сінце, взяв і собі в зуби стеблину і, пожовуючи її, замислився. Можна, звичайно, підождати до ранку, поки хтось нарешті вийде зі стодоли, але такі жданики не для нього. По-перше, завидна Вовкулака міг тут ускочити в яку завгодно халепу, а по-друге, він, нічний вояка, не любив робити вдень того, що можна зробити вночі. Гупати в двері, викликаючи брата, — теж дурне, бо невідомо, чи йому відчинять, а якщо відчинять, то хто?
Залишалось одне: розібрати сніпки на покрівлі, тихо прокрастися всередину, а там воно покаже. На те і ніч, щоб колошкати сонних курей на сідалі. Можна було ще запалити стодолу й виглядати, хто звідти вискочить, але тоді вийде багато гармидеру, на пожежу збіжаться «красниє соколята» й не дадуть Вовкулаці побалакати з братиком. А він мусить сказати йому щось дуже важливе. Якби не ця заковика, то легше за все було б підперти знадвору двері, черкнути сірником, скочити на коня — і гори воно все вогнем.
Отак міркував собі Вовкулака, жуючи бадилину, і вже збирався дертися на стодолу, щоб розшивати сніпки, придивлявся, з якого боку це краще зробити, знов підійшов до дверей, аж раптом почув, що хтось шкребеться у них з того боку. Він ледве встиг відскочити й заховатися за причілком. Причаївся, прислухався. Хтось вийшов надвір.
Вовкулака дістав кольта й одним оком виглянув з-за рогу.
Його нижня щелепа одвисла, і всі тридцять два зуби вищирилися, синьо засвітившись проти нічного неба. Те, що він побачив, ошелешило Вовкулаку.
Ціля, тоненька, як голка, з розпущеним волоссям вийшла зі стодоли в шкіряній жакетці, накинутій на голе тіло, з-під тієї розхристаної жакетки вповні визирали її великі колихкі груди, що теж блакитно світилися проти зоряного неба. А нижче на Цілі були тільки рожеві панталони, такі короткі й благенькі, що Вовкулака ніколи таких не бачив, він навіть не підозрював, що таке можна носити. Коли Ціля, задерши руки, солодко потяглася й жакетка теж підскочила вгору, йому здалося, що ті панталончики зіскочили з неї. Та ні, наступної миті вона сама стягла їх трохи не до колін, відкриваючи свою випуклу, вкриту лискучим волоссям срамоту, потім присіла і пружний струмінь зашелестів у траву, зашипів так гучно, що білий у чорних латках таркач та вороний разом попіднімали голови, нашорошивши вуха. Мабуть, подумали, що в траві шелестить гадюка.
Вовкулака геть розгубився, він не знав, як повестися в такому становищі, коли й підглядати соромно, й одвернутися нема дурних. А Ціля, як на те, довго, дуже довго дзюркотіла в траву, наче виливала з нори ховрашка. Та ось вона вже натягувала панталони, а він, бідний, досі не знав, що робити. Ось вона рушила до дверей, зараз прочинить їх… і тоді Вовкулака одним стрибком опинився позад неї, лівою рукою затиснув Цілі рота, такого великого, що ледве помістився в його долоні, а правою, в якій був кольт, обхопив за живіт й отак, тримаючи її поперед себе, зайшов у стодолу. Ціля не встигла й розібрати, яка нечиста сила її вхопила.
— Добрий вечір, брате! — сказав Вовкулака.
І тут він ледве не задихнувся від того, що побачив у тьмяному освітленні гасового ліхтаря, який висів на бантині. Під цим ліхтарем на застеленому сіні — рядно, подушка — сидів голий Куземко, прикрившись ізнизу до пояса тонкою ковдрою.
Та не це вразило Вовкулаку. Він знав, що застане тут брата, знав ще тоді, коли впізнав біля стодоли Куземкового коня. Його приголомшило інше, щось настільки страшне й незбагненне, що він довго не міг прийти до тями, аби второпати, що ж це таке. Куземко, його красивий, наче знятий з картини, брат Куземко дивився на Вовкулаку трохи здивовано і мовби без страху, скоріше покора була в його печальних очах, ніби він знав, що брат рано чи пізно по нього прийде, але не думав, що прийде так швидко.
Обіч нього на сіні лежав бравнінг, із кобури виглядав Цілин мавзер, але Куземко навіть не шарпнувся в той бік. Він сумирно дивився на брата, який тримав у міцних обіймах Цілю.
І тут Вовкулаці дійшло. Той незбагненний подив, що його охопив, як тільки він побачив Куземка, тепер збільшився в ньому стократ, миттєво розрісся до того, що не вміщався у Вовкулаці, розривав груди і не давав дихати.
Куземкова оголена права рука була без перев'язі і без жодної подряпини, вона була гладенька й смаглява, точнісінько така, як і ліва, — здорова м'язиста рука.
Ціля з нутряним здушеним криком, який вона не могла виштовхнути назовні, засмикалася в обіймах Вовкулаки, намагаючись випручатися, та він ще дужче затиснув їй рота, аби ця фурія не завадила йому сказати те, що він так хотів сказати братові Кузьмі, якого все життя називав тільки Куземком.
І він сказав:
— Що, брате, помогли тобі твої жиди?
Куземко мовчав.
Потім, важко ковтнувши повітря, попросив:
— Тільки її не вбивай.
Вовкулака звів кольта і вистрілив.
Куземко тріпнувся і навзнак ліг на чисту постіль, забризкану кров'ю. Куля влучила йому просто в чоло.
Вовкулака кинув поруч із братом Цілю і ще раз вистрілив.
Потім, запаливши сірник, підніс його до сухого сіна.
Надворі відв'язав білого в чорних латках таркача і вороного.
Коли вихопився на Озірянську гору й оглянувся, в березі вже гуготіло таке полум'я, що червоні відсвіти діставали його обличчя. З ікластого вищиру Вовкулаки важко було зрозуміти, чи він сміється, чи плаче, чи, може, просто дивується.
* * *
— Ну, добре, — сказав тоді Чорний Ворон, вигортаючи паличкою печену картоплину з жару. — Він міг перев'язати і здорову руку, щоб придуритися, наче його поранено. А як же вона посиніла? Звідки ж ота лихоманка взялася?