За мить Ворон був біля нього, зіскочив з коня.
— Що тобі?
— У живіт… — простогнав Коляда.
Ворон зрозумів, що куля влучила в нього не зараз, — якщо рана була спереду, то виходить, Коляду поцілили ще тоді, як вони пішли на прорив, але він з останніх сил тримався в сідлі.
Ворон хотів узяти його на руки, та, помітивши над собою Вовкулаку, вискочив на коня.
— Подай…
Вовкулака обережно взяв Коляду і висадив його попереду Ворона.
Постріли переслідувачів не вщухали, але то вже було ловлення вітру. Ворон, притримуючи Коляду, в'їхав до Графського лісу, а за ним і Вовкулака. Невідь-звідки вродився тут третій вершник і попер, як німий, прямо на них. Вовкулака ледь не бабахнув у нього, аж раптом почув знайомий голос:
— Роззяв сліпи! Свої.
Це був Дядюра. Через високу папаху і довгу бороду його голова здавалася більшою, ніж у коня.
— Я кому наказав чухрати додому? — спитав Ворон.
— Кулеметник повинен бути у хвості, — пробурчала «кобиляча голова». — Сильно його зачепило?
— Покладіть… — застогнав Коляда. — Покладіть мене на землю. Пече…
Вовкулака з Дядюрою спішилися, помаленьку взяли Коляду й поклали на землю, вкриту опалим листям. Ворон також зістрибнув з коня, опустився на одне коліно біля пораненого.
— Потерпи, брате, тут ні чорта не видно. Ану присвітіть сірником. — Він почав було розстібати на Коляді чумарку, але той попросив:
— Не треба. Покиньте мене тут, а самі… Вороне, ти знаєш, де на хуторі живе мій брат. Хай хтось перекаже Ількові, він мене забере.
Ворон відчув, що його пальці злиплися від крові.
— Ми тебе одвеземо до брата, — сказав він.
— Ні. Накрийте мене гілляками і їдьте. До ранку мене Ілько забере.
— Я сам відвезу тебе на хутір.
— Не треба, болить… Передай Ількові… — Коляда впустив голову набік.
Ворон не знав, що робити. Ждав, що, може, хтось із хлопців підкаже, але мовчали й вони, бо яка тут могла бути рада? Везти Коляду на коні — витрусиш із нього останні сили. Переказати братові — а чим той Ілько допоможе? Хіба поховає… Потрібний був лікар.
Ворон пішов на відчайдушний крок: Дядюра поїде у Лебедин і привезе на хутір лікаря, а вони з Вовкулакою зроблять з гілляччя ноші й донесуть туди Коляду на руках. До хутора тут зо дві версти. Ніч їм допоможе.
Вони шаблями вирубали дві грубі дрючини, наготували паліччя на поперечини, дістали мотузки, які завжди мали в сідельних саквах, і зладнали ноші. Поклавши на них непритомного Коляду, рушили лісом на хутір Буда, а Мудей із Тасею самі пішли вслід за ними. Там, на узліссі, стрілянина вщухла, різномасте вояцтво, либонь, розбрелося, а може, дехто ще вештався полем, шукаючи вбитих і поранених лісовиків.
— Покиньте мене… — знов застогнав Коляда.
— Ти мені тут не командуй, — сказав Ворон, підбадьорений тим, що Коляда подав голос. — Поки що я тут за головного.
— Покиньте… Я помираю.
— Я забороняю тобі помирати. Це легше за все. А на біса ти нам здався мертвий, га? Ти в нас запитав?
— Еге, ти в нас запитав? — докинув і собі Вовкулака.
— А ти мовчи, бо це тебе теж стосується. Він мені знак з того світу подасть. Розумний який знайшовся…
— Ось побачиш, — огризнувся Вовкулака.
* * *
Старший брат Коляди зустрів їх по-божому. Він, цей Ілько, теж трохи понюхав пороху ще в загоні отамана Яблуньки, а потім, коли отаман загинув, тихенько осів на хуторі Буда, приховавши свій грішок від нової влади. За непу розхазяйнувався на всю губу — на його обійсті була й клуня, й повітка, і загорода для худоби, і навіть копанка з карасями. Але Ілько не раз казав братові, що плюнув би на все це добро й пішов би до лісу, якби ж була хоч крихта надії на ту вільну Вкраїну, а то ж ні — вже й сліпому видно, чиє тут крутиться, а чиє мелеться. Якби ж хоч не діти, чухав потилицю Ілько, якби не два його пуцьвірінки, то він ще показав би своє «ого-го». Дістав би зі сховку не лише куцопала.
Коли постукали в його вікно, Ілько відчинив одразу, хоч ці нічні гості тепер нікого не радували. А почувши, що сталося, заохкав, заметушився і, широко прочинивши двері, сказав, щоб занесли брата до хати. Поки засвітив гасничку, десь од печі виринула його перелякана жінка Меланя.
— Ой Божечку…
Вони поклали Коляду на ліжко, Ворон розстебнув на ньому чумарку, задер закривавлену (хоч викрути) сорочку. З лівого боку в животі запеклася темна дірочка від кулі.
— Я знав, що цим усе кінчиться, — сказав Ілько.
— Що — все? — різко спитав Ворон.
— Усе, — повторив Ілько, і його худорляве, гостре, як у брата, лице жалісно скривилося.
— Замість нюняти принеси перваку й довгий шмат полотна.
Ілько безпорадно закліпав до Мелані, та вискочила в хатину[46], швидко знайшла слоїк перваку, потім дістала зі скрині вишитого хрестиком рушника.
Ворон промив горілкою рану. Коляда глухо застогнав. Він був дуже блідий, губи взялися білою осугою. Ілько злегенька підняв брата в попереку, допомагаючи Воронові протягти попід ним рушника, щоб перев'язати рану.
— Води, — попросив Коляда.
— Не можна, — сказав Ворон. — Потерпи, зараз приїде дохтор.
Він тільки тепер подумав, що той може і не приїхати. Старий Аврум Віткуп виручав їх не раз, — не тому, що співчував хлопцям із лісу, а через те, що шанував клятву Гіппократа і йому було байдуже, кого «латати» — більшовика чи гайдамаку. За миколаївську золоту монету Аврум Віткуп, незважаючи на свій біблійний вік, навіть серед ночі піднімався з постелі, зодягав лапсердака, брав таку ж стару, як і сам, пропахлу йодоформом валізку і вирушав хоч на край світу. Добре, що був сухий і легенький, як пір'їна, — вмощувався на коня позаду вершника, чіплявся до нього, як реп'яшок, і їхав туди, куди везли. Але так було раніше. Тепер же, коли люди перевелися, Аврум Віткуп теж міг закомизитися. Хіба що Дядюра зв'яже його і привезе, як снопа.
Ворон та Вовкулака поскидали з себе намоклі лахи, Меланя занесла їх до печі сушитися.
— Я чув, як стріляли коло Будянського сосняку, — сказав Ілько. — Ще тоді подумав…
— Про що? — спитав Ворон.
— Про нього, — кивнув на брата Ілько.
— Краще скажи Мелані, хай загріє води. І пошукай більшу лампу. Щоб усе було готове, коли приїде дохтор.
Поволі, дуже поволі спливав час. На стіні цокав годинник, маятник гойдався туди-сюди, а стрілки прилипли до циферблата.
Лице Коляди обволік такий спокій, наче воно було виліплене з воску. Хрящуватий ніс загострився. Губи міцно зімкнулися, але видно було, що Коляда дихає.
Минуло ще дві години, поки Дядюра привіз Аврума Віткупа.
— Ой, хльопці-хльопці, самі себе мучите і добрим людям не даєте спокою, — закректав ще з порога Віткуп. — Доки ж це воно отак буде?
Він підійшов до Коляди, подивився, покивав головою, потім узяв руку пораненого там, де намацують пульс.
— Ану зніміть цю пов'язку, — попросив Віткуп, ніби сам не мав сили розв'язати рушника.
Ворон розшморгнув вузол, старий подивився на рану і склав губи трубочкою.
— Перитоніт, — сказав він. — Гострий перитоніт.
— Що-що? — перепитав Ілько.
— Запалення черевної порожнини. Тут не те, що я, а й сам Єгова не поможе.
— Не знаю хто як, — шморгнув носом Ілько, — а ви, Авруме Йосиповичу, можете все. Я знаю… Ми всі ваші руки знаємо, ви його врятуєте, а я так віддячу, що мало не буде. Вийміть ту кулю!
— Кулю дістати я можу, — зітхнув Віткуп. — Але це нічого це дасть. Навіть якби ми були в лікарні.
— Як то нічого? — знетямлено запитав Ілько. — Навіщо ж тоді ви приїхали?
— Приїхав, бо привезли, — сказав Віткуп.
— Ви ж дохтор… Зробіть хоч що-небудь!
— Йому вже нічого не треба, — незворушно мовив Віткуп, дрібно киваючи головою.
— Як це нічого не треба? — закричав Ілько. — Як це нічого? Він просив води, а ми йому не дали, бо ждали вас. Брат просив води, а я, свиня, йому не подав. Зараз, Васильку, — назвав він Коляду на ім'я. — Зараз я дам тобі напитися.