Завірюха постукав у віконце. Усередині щось зашаруділо, прокашлялося, й нарешті почувся чоловічий голос:
— Хто там проти ночі?
Це був пароль. Трохи помовчавши, Завірюха відповів:
— Чорноморець.
— Заходьте!
Вони зайшли в будку, де Загородньому начебто й не було місця — така тіснота, — але розсідатися ніхто не збирався.
Оспалий чоловік в одязі залізничника, тільки форменого кашкета бракувало, сказав, що все залишається так, як було домовлено. Він не знав в обличчя ні Завірюху, ні Загороднього, тому водив очима то на того, то на того, намагаючись угадати, котрий із них за старшого. Зрештою пояснив обом, що Гулий звелів їм спершу їхати до хутора Чернячки, де в крайній хаті з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю їх уже чекають. Пароль той самий. Сказавши все, що від нього вимагалося, залізничник подивився на двері, не приховуючи свого бажання якомога швидше розпрощатися з гістьми.
Вони вийшли у ніч. Невдовзі доїхали до Чернячки, і до хати «з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю» знов пішли Завірюха та Загородній. На подвір'ї так гарчав пес, що, крім його брехоту, неможливо було щось почути. Навіть коли з хати вийшов господар і запхав рябка до буди, той і далі харчав надірваною голосиною.
— Хто там проти ночі? — перекричав його господар.
— Чорноморець.
— Ну, слава Богу, — підійшов до них чоловічина з великою лисиною, що полискувала в пітьмі, як місячна повня з-за хмар. — Я вже боявся, що вас не буде. Гамалій сказав, щоб сотник Завірюха, не знаю, котрий це із вас, одразу їхав до містечка. А решта людей тим часом перепочинуть у мене. Скільки вас?
— Дев'ятеро, — сказав Завірюха. — На конях.
— Підемо до клуні, бо в хаті буде тісно.
Коли всі розмістилися в клуні, Завірюха повеселішав.
— Отепер можете й передрімати! А я за годину вернуся.
Скочивши на коня, він подався в містечко.
— Ми тут як задрімаємо, то прокинемося зв'язаними, — сказав Гупало.
— Не думаю, — заперечив Загородній. — Поки що все йде як треба.
— А я думаю! — Гупало зняв з голови ганчір'яного шолома, випустивши на волю оселедця. — Цілу дорогу думаю.
— Про що?
— Про те, що Завірюха зараз приведе сюди чекістів і здасть нас, як баранів.
— Якби він хотів нас здати, то давно це зробив би, — озвався сотник Гордієнко. — А якщо хтось сумлівається, то давайте виставимо варту!
— Щоб собак дражнити? — і далі сердився Гупало.
Але побоювання виявилися даремними — Завірюха повернувся удвох із командувачем Чорноморської групи.
— Як доїхали? — Гамалій щиро потис руку Загородньому, потім Гупалові та Голику-Залізнякові. — Сотник каже, без пригод ви не вмієте. І генерал Гулий був певен, що без цього не обійдеться. Це, каже, хлопці запізнюються, бо грибна пора — Ларіон десь надибав красноголовців і солить на зиму. Генерал, виявляється, вас добре знає?
— Було діло, — кивнув Загородній.
— Ось він вам і записочку передав. — Гамалій простягнув йому клаптик паперу.
Загородній узяв, але в темряві клуні читати не бачив. Присвітив сірником. Поки та сірничина горіла, отаман прочитав цидулку двічі — такою скупою вона була. Але хіба генерал мав час складати петицію? Спасибі, що черкнув олівчиком кілька слів — стисло, суворо, зате все зрозуміло:
«Пане Загородній,
або праця, або персональне життя.
Гулий-Гуленко».
— Ясно, — Ларіон сховав записку в польову сумку.
Він справді все зрозумів: праця — це боротьба, а персональне життя — то приватний інтерес, особиста вигода. Тільки даремно генерал про це нагадував. Якби Ларіон обрав друге, він би тепер був далеко. Втім, записку Гулий передав йому не для настанови, а для підтвердження того, що він таки прибув і жде їх у Звенигородці. Цю фразу Гулий повторював часто. Для тих, хто його знав, вона була паролем.
— Розвидняється, — Загородній дивився у пройму дверей.
Справді, ріденькі зорі на небі розтанули.
— Нічого, — сказав Гамалій. — У містечку тихо, все під нашим контролем.
— Тоді рушили?
— Не всі разом. Спершу поїдемо ми з вами, пане Загородній. Беріть ще когось — Гупала чи Залізняка. Решта приїдуть пізніше із Завірюхою. Обачність понад усе. Мусимо ще заїхати до одного нашого чоловіка — підснідати перед нарадою. Та й коням вашим пора вівса сипнути, хіба ні?
— Ну, починається… — забурчав Гупало, почувши, що доведеться пройти ще один «зв'язок».
Гамалієві не сподобався його тон, та він сказав майже врочисто:
— Так, ваша правда, отамане: починається. Ви їдете з нами?
— Ні, я поїду зі своїм ад'ютантом, — відповів Гупало.
— Тоді зустрінемося вже на раді.
Гамалій подивився на Голика-Залізняка. Той кивнув. І вони втрьох поїхали першими. Гамалій, Загородній та Голик-Залізняк.
Коли переїжджали місток через Гнилий Тікич, надворі вже розвиднілося. Містечко було по-вранішньому тихим. Десь мукнула корова. Проскрипів колодязний журавель. Якби хтось і побачив цих вершників у червоноармійському виряді, то навряд чи звернув би на них особливу увагу.
* * *
Мірошник Охтанась прийняв їх у себе в хаті. Жив він біля водяного млина над тим-таки Гнилим Тікичем, і видно було, що це оселя мірошника, бо на сніданок їм подали все борошняне: вареники, галушки, гречаники, потапці. Охтанась і коням щедро всипав вівса, а для гостей до всього поставив на стіл карафу горілки.
— Ми що — на весілля їдемо? — подивився Загородній на Гамалія.
— Для апетиту, — винувато всміхнувся Охтанась.
— Ну, цього нам ніколи не бракувало.
Гамалій схвально кивнув Ларіонові і теж відмовився пити, а Мефодій, повагавшись, таки потяг чарку з мірошником Охтанасем, «щоб не образити господаря». Випив, крякнув і так допався до гречаників, що Загородній дивувався, куди вони йому влазять, худому, як драбина, Мефодію. Сам Ларіон їв мало — трохи перехвилювався в дорозі, а тут що ближче було до отаманської ради, то чимраз дужче напосідала якась тривога. Гамалій це бачив, тому, коли мірошник вийшов із кімнати, спробував заспокоїти Загороднього:
— Ви даремно хвилюєтесь, пане отамане. Все продумано до найменшої дрібниці. У нас тут свій повітовий воєнком, наші люди є навіть у чека. Наосліп ми цього не робили б.
— Знаю, — холодно сказав Загородній.
— Ми ж їдемо не на весілля, це ви правильно завважили, — вів далі Гамалій. — Не забувайте, що ми прибули на збори волосних воєнкомів. У вас є посвідка воєнкома Телепинської волості, вона всіх зобов'язує вам допомагати.
— Знаю, — повторив Загородній. — Ніхто й не хвилюється, я тільки не хотів би проґавити Гулого. А то сотник Завірюха нас підганяв цілу дорогу, а тепер розсілися, як у Проньки на іменинах. Ти що, ніколи не бачив галушок? — раптом визвірився він на Голика-Залізняка, який, докінчивши гречаники, підсунув до себе полумиска з галушками.
— Бачив, — сказав Мефодій. — Але дай мені, може, востаннє по-людськи наїстися.
— Ну, з таким настроєм, панове, краще вертайтесь додому, — розсердився Гамалій. — Ніхто вас сюди не тягнув силою. Або праця, або…
— Годі агітувати, — перебив його Загородній. — Ми їдемо чи п'ємо? Бо якщо я візьму чарку, то цього графина не вистачить.
— Отак би й зразу! — зрадів Голик-Залізняк і потягся до карафи, але Гамалій його зупинив:
— Потім!
Він витяг із польової сумки паку щільно складених мап і, розділивши їх на дві частини, подав отаманам.
— Щоб не гаяти часу, передаю вам військові мапи ваших районів.
— Оце діло, — сказав Загородній.
Гамалій дістав із кишеньки командирського годинника з компасом на відкидній кришці.
— Ну, з Богом!
Подякувавши мірошникові за хліб-сіль, вони звільна поїхали до середохрестя містечка. Проминули цирульню Боруха, бакалійну лавку Ліхтера, де тепер уже була кооперація, гімназію, в якій Чорний Ворон колись вів переговори з Дибенком і Кузякіним.