— Ні, те, про що ви кажете, дозволено й треба робити, — всміхнувся Гамалій. — Але на своєму місці. А допускати до справ можна, як виняток, лише тих жінок, що довели свою певність упродовж минулих років. Це переважно дружини чи сестри. Та навіть їх не варто посвячувати у наші плани, а використовувати лише як зв'язкових. Ось прочитайте мій наказ, — він подав Загородньому аркушик у клітинку, дрібно сцисаний від руки.
Пробігши очима вступ про важливість історичного моменту, Ларіон зачепився за суворе застереження: «Всі, хто піде проти інтересів Краю, а також отамани, для яких власний авторитет дорожчий за справу, будуть нищитися через терористичні відділи».
Далі були розпорядження, які прямо стосувалися присутніх отаманів:
«Командиром Першої кінної Холодноярської дивізії призначаю отамана Загороднього. Дивізії обняти такі терени: Єлисаветград, Новомиргород, Златопіль, Шпола по залізниці Бобринська, Медведівка до Дніпра, Чигирин, Знам'янка. Отаманові Загородньому взяти під свою команду всіх окремих ватагів та козаків, які діють самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїти і за невиконання наказу суворо карати аж до розстрілу.
Отаман Голик-Залізняк призначається командиром Першого дивізіону бронепотяга Чорноморської групи, а поки що формувати 1-й полк кінної дивізії.
Командиром 1-го полку призначається отаман Голик-Залізняк, 2-го полку — отаман Чорний Ворон-Лебединський[41], 3-го полку — отаман Гупало. Назви полків придумати і повідомити в штаб групи.
Командувач Чорноморської повстанчої групи
генштабу полковник Гамалій.
Начальник штабу групи сотник Завірюха.
24 серпня 1922 року. Запілля».
Загородній дочитав наказ, і якби не ота невідлучна смішинка в його очах, то можна було б сказати, що його лице стало зовсім серйозним. Він одразу хотів передати папір Голикові-Залізняку, але Гамалій його зупинив:
— Не треба! Кожен, кого це стосується, отримає персональний примірник. Яке ваше враження, пане Загородній?
— Усе це добре. Але мене цікавить дата початку повстання.
— Ви самі це визначите на отаманській раді, — нагадав Гамалій.
— А коли рада? І де вона відбудеться?
— Скоро. Конспіративне місце її проведення ми планували в Києві.
— Ну, ні, — крутнув головою Загородній. — До Києва я не поїду! Думаю, що й більшість отаманів не погодяться пхатися в такий світ. Давайте щось ближче.
— Тоді пропонуйте самі. Черкаси, Звенигородка, Сміла…
— Це інша річ. Може, Звенигородка? — прикинув Загородній. — А чого, було б непогано. Там і Ґонті-Лютому ближче, давненько його не бачив.
— Думайте, — сказав Гамалій. — Все у ваших руках. На раду прибудуть із-за кордону Тютюнник, Гулий-Гуленко, представники нашого уряду.
Коли пізніше Загородній переповідав цю розмову, щось мені в ній не сподобалося, але я не міг зрозуміти, що саме. Буває ж таке — ось воно крутиться в голові, виляє хвостиком, не дає тобі спокою, а впіймати його не можеш. У тій розмові все було логічно, як і в наказах полковника Гамалія, тому я подумав, що, може, саме ця залізна логіка і насторожує — коли все дуже правильно, бездоганно, тоді виникає сумнів.
Я сказав про це Загородньому, та він тільки засміявся:
— Здається, брате, і тут правда за Гамалієм: ми з тобою одвикли від розумних наказів з-за кордону, так само, як розучилися комусь підлягати.
— А якщо він скомандує знищити за непослух мене? — спитав я. — Ти також підкоришся його наказу?
— Хіба таке може бути? — Ларіон якось розгублено глянув на мене, і в його примружених очах я вперше не побачив усмішки.
3
«Объединенные банды Загороднего — Черного Ворона — Зализняка постоянно активизируются и в последнее время представляют особенно большую угрозу на железной дороге на отрезке Знамянка — Бобринская. Так, между станциями Треповка и Хировка бандиты остановили товарный поезд, забрали двадцать пять пудов вяленой рыбы, которую спрятали на краю Нерубаевского леса, а сами опять вернулись на ж/д, где застопорили пассажирский поезд. Они проверили документы в пассажиров и тут же расстреляли пятерых работников ГПУ, отняв у них ценный багаж и документы. Вернувшись к Нерубаевскому лесу, они обнаружили, что рыба исчезла, так как ее забрали милиционеры из села Михайловка, которые следили за партизанами.
Кто-то донес бандитам, куда девалась рыба, и это так их разозлило, что они ворвались среди бела дня в Михайловку, милиция разбежалась во все стороны, а банда забрала не только рыбу, но и четыре лошади с двумя телегами, пять мешков муки, три мешка гречневых круп, два бочонка масла, бочонок меда.
Вообще в последнее время замечено, что бандиты формируются в более крупные отряды, и банда Загороднего, по нашим сведениям, на данный момент насчитывает около полторы сотни сабель и до ста штыков, банда Черного Ворона — порядка сотни сабель, причем все его боевики как на подбор, ездят на хороших лошадях, одеты с иголочки. Им удалось переманить на свою сторону даже китайцев, во всяком случае, наш агент видел одного монголоидного бандита, владеющего какими-то особыми секретами рукопашного боя. Сам Черный Ворон чрезвычайно меткий стрелок, однажды выстрелом из револьвера спокойно выбил из рук своего подопечного бандита подсолнух, с которого тот щелкал семечки во время серьезного разговора.
Ныне, получив ранение, Черный Ворон отлеживается в логове атамана Гупало и постоянно что-то пишет в своей записной книжке — то ли стихи, то ли какие-то свои соображения…
Информатор Реут.
Верно: делопроизводитель Хлопушин».
(Із оперативного зведення Кременчуцького відділу ҐПУ від 30 серпня 1922 року.)
За п'ять днів Вовкулака, Ходя й Біжу повернулися до Чорного лісу і знайшли Чорного Ворона в іншому місці, щоправда, теж на галявинці, на тій же бекеші, з тим-таки записником, у якому він лежачи щось мережив олівчиком, тільки цього разу тримав олівчика в правій руці. Побачивши козаків, Ворон звівся на рівні, і Вовкулака завважив, що отаман уже без перев'язі, правиця його одужала, він вилюднів навіть з лиця, а Ворон помітив, що хлопці в доброму гуморі, видно, таки зробили щось путнє. Правда, коней загнали до білої піни а самі нівроку, світять до нього цятками очей на чорних, як засмалені горщики, фізіономіях.
Вовкулака тримав у мішку чималого кавуна, і Ворон ждав, що він зараз причепиться зі своїм частуванням (думає, що всяка червона їда збагачує кров), та якщо Вовкулака це зробить раніше, ніж розповість про їхні мандри, Ворон розтрощить того кавуна об його головешку.
Проте Вовкулаці стачило розуму почати з того, що треба, хоч зайшов він так здалеку (як вони виїхали, де ночували, кого зустрічали), що Ворон його перебив:
— То ви знайшли тих «дайошів» чи ні?
— Зажди, отамане, спершу послухай про все по порядку, бо я забуду головне сказати, — винувато закліпав Вовкулака і знов завів, як вони скрізь питали-розпитували, чи ніхто не бачив таких і таких, — ні, не бачили й не чули, — аж поки не доїхали до Веремієвого села, й ось там таке й таке трапилося; Ворон, почувши ту страшну новину, звісно, вже не перебивав Вовкулаку, і той тепер розкошував у мислі, як сам хотів, поки не добалакався до того, що саме малий Веремійчик-Ярко і вивів їх на банду «дайошів». От як буває в житті, дивувався Вовкулака, це ж треба, як воно часом збігається, філософствував він і так довго розводився про силу провидіння, що навіть Біжу не витримав і вставив свого гривеника:
— Тоді ми побігли на Деменці, прибігаємо, стали під лісом, рознюхали, і Вовкулака пішов до хати, щоб спершу домовитись за дитину, а я побіг…
— Цить! — гримнув Вовкулака на Біжу, аж той голову втягнув у плечі. — Мовчи, коли тебе не питають. Це тобі не Хранція!
І Вовкулака повів далі про те, як вони заїхали з того боку Холодного Яру на Лубенецький хутір біля села Деменці, звідки родом Прокіпко Квочка, а там же на хуторі — його старша сестра; з чоловіком, у них дітей ціла купа, одне від одного менше, Вовкулака у них колись гостював разом із Квочкою, бачив ту дрібноту, через яку чоловік Квоччиної сестри й до лісовиків не пішов, хоч йому в лісі було б краще, ніж дома; тож Вовкулака подумав, що коли ще одну дитинку вкинути в цей табунець малечі, то воно й непомітно буде, хай і цього пуцьвірінка водить-глядить Квочка, сестра Прокіпка.