— Ви хотіли знати, де банда? — він теж усміхнувся аж до вух. — Банда здєсь, мадам!
«Мадам» уже не мала в цьому сумніву, бо від лісу до них галопували вершники. Щоб менше здіймати шуму, Ворон узяв із собою лише Вовкулаку й Біжу. Швидко роззброївши та обшукавши трійцю, до лісу їх повели пішки. Бричкою їхав услід Вовкулака, везучи на задньому сидінні три револьвери, коричневий цератовий портфель, планшетку та шкіряну польову сумку.
У дубині їх зустрів почет із дев'яти козаків.
Переглянувши посвідки «гостей», отаман заяснів лицем — риба попалася чималенька. Він допитав їх поодинці. Гладун виявився першим заступником голови окружного виконкому Федором Івановичем Касатоновим. Розповів, що родом він із Смоленщини, а в Україну його послали для зміцнення совєтської влади. Тут він нічого поганого не зробив, не вбив і мухи.
Підіймав сільське господарство. Ось і тепер їхав до Жаботина організовувати весняну посівну кампанію. Якщо його відпустять, він одразу комісується за станом здоров'я, поїде на свою Смоленщину, і тут ноги його більше не буде.
— По тобі не скажеш, що ти слабий, — похитав головою Ворон. — Френч он тріщить по швах. Пику на нашому салі од'їв?
— Я сала нє єм, — сказав гладун. — У мєня ат нєво ізжога.
— Виходить, що наше сало ще й винне, — зітхнув Ворон.
— Ви жє мєня нє растрєляєтє? Я вєдь что… я мірний чєловєк… занімался сєльскім хазяйством. Я люблю Украіну…
— А Росію ти любиш? — спитав Ворон.
— Ну… как жє, канєшно. Сразу уєду, єслі атпустітє. Ви жє меня атпустітє?
— Це вирішить Вовкулака.
Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикидав собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет».
«Погонич» у плащику-пильовику на прізвище Самохін був діловодом того ж таки виконкому і також «підіймав» сільське господарство. Тобто вигрібав хліб у селян. Він теж почав було з того, що не з власної волі лишився тут після демобілізації, але Ворон його перебив:
— Краще скажи, хто оця баришня, яка з вами?
— Как кто? Уполномочєний ґепеу, разве нє відно?
— Видно. Але мені цікаво, чим тепер у чека займаються жінки?
— Чєсно? — Самохін напустив на себе презирливу міну. — Савокупляются с бальшім начальством. Асобєнно прієжжім.
— І ця теж?
— Штатная блядь. Ето у ніх тєпєрь називається аґєнтурной работой. Ви мєня панімаєтє? Только ето мєжду намі, — сказав Самохін так довірливо, що Вовкулака ледве не поперхнувся слиною. Діловод досі не усвідомив, що для нього це вже не має значення — між нами чи між усіма.
Але щодо «баришні» він не брехав. Навіть до отамана вона підійшла з таким вихилясом, хоч бери і клич хлопців на допомогу. Її посвідка в шовкових палітурках пахла парфумами і потверджувала, що перед вами уповноважений Кам'янського ґепеу Ада Михайлівна Лібчик.
— Толька я сразу хачу вас прєдупрєдіть, — грайливо сказала вона. — К атдєлу па барьбє с бандітізмом я нє імєю ні малєйшєво атношєнія. Мнє дажє нравятся лєсниє рицарі. Ето так рамантічно.
— А для чого ти їхала в Жаботин?
— Праґулятся. Касатік меня пріґласіл падишать свєжім воздухом.
— Касатік — це Касатонов? — здогадався Ворон.
— Ну нє Самохін же.
— То як? Подихала?
— Ето ужасно. Я жє вам нє мужчіна, чтоби са мной так абращаться.
— Чому ж вдяглася по-чоловічому?
— Нравітся.
— Працювати в чека теж наравиця?
— Почєму би і нєт?
— Ми чекістів розстрілюємо, — сказав Ворон.
— Но вєдь не жєнщін жє?
— Стать тут не має значення.
— Ви шутітє, — хотіла засміятися Ада Лібчик, але не вийшло. — Я прєждє всєво женщіна. І мнє нравітся работать с мужікамі. С німі ілі с вамі — мнє всьо равно. Ми можєм даґаварітся, я вєдь панімаю, каково вам бєз жєнщін в лєсу.
Вона потяглася рукою до отамана, але Вовкулака не дрімав.
— Забери граблі, бо відчикрижу! — замахнувся він шаблею.
— Но вєдь я на всьо саґласна, — Ада Лібчик зірвала з голови кашкет, і темне хвилясте волосся потекло їй на плечі.
— Це добре, — сказав Ворон. — Добре, що ти на все згодна.
— Яким буде рішення суду, пане отамане? — не терпілося Вовкулаці.
— Тих двох, що підіймали сільське господарство, — підняти на дуба.
— Вже! А цю курву куди?
— Подаруй її Ході. Вона сама просилася.
Він подав команду рушати. Усі, окрім Ході, сіли на коней.
«Мадам» Лібчик здивовано дивилася їм услід. Коли Ходя, роздуваючи ніздрі, підійшов до неї, уповноважена сама розхристала пазуху, боячись, що цей дикун роздягне її шаблею.
— А Ходя вміє це робити? — спитав Невіруючий Хома, який їхав поруч із Цокалом.
— Навчиться, — сказав Цокало і багатозначно цокнув язиком. — Чуєш, як верещить?
Хома наставив долоню до вуха, хоч вереск уже розлягався лісом. Важко було розібрати, чи то кричить хтось на радощах, чи, може, від жаху.
Усім полегшало на душі, коли Ходя догнав їх з оголеною шабелькою. Козаки ніби вперше почули, що ліс наповнений пташиними голосами, усе довкола співає, радіє сонячній днині.
Що далі вони заглиблювалися в ліс, то все дужче тішили око деревостани могутніх дібров, які іноді непомітно переходили в темні масиви граба чи раптом засвічувалися мармуровими стовбурами ясенів.
Холодний Яр глибшав, спадав униз широкими терасами, розгалужувався на багато балок і менших ярів, тож на кожному закруті, вигині та узвишші доводилося зупинятися і наслухати, чи не почується десь людського голосу, форкання коня чи ще якого-небудь підозрілого звуку. Вони придивлялися, чи не видно де ступаків, відбитків копит, сліду від згаслого вогнища.
Час від часу пристоювали, принюхувалися — а раптом повіє димком? — і їхали далі, пробираючись на схід від Мотриного монастиря (як там вона, їхня «Мотря»?) до Скарбового Яру.
Торік Чорний Ворон тиждень стояв там із козаками, і йому сподобалася та місцина своєю захищеністю, близькістю озера та якимось невидимим магнітом, що був заритий у глибинах Скарбового Яру і не хотів тебе відпускати в інші краї. Може, тим магнітом і справді був гайдамацький скарб, закопаний тут ще Максимом Залізняком, про який старі люди гомонять уже півтора сторіччя. Інакше звідки взялася б ця назва яру — Скарбовий? Неподалік від нього лежало урочище Буда, де й досі стояв живий свідок гайдамацької таїни — велетенський тисячолітній дуб, названий у народі саме Залізняковим, хоч під ним не раз спочивали і Наливайко, і Павлюк, і сам гетьман Хмель.
Коли Чорний Ворон ще раз нагадав хлопцям, у якому святому місці вони зупиняться, Козуб сказав, що треба чимшвидше запастися рискалями та добрими щупами й гарненько промацати той Скарбовий Яр.
— Рискаля я везу, — заспокоїв його одноокий Карпусь. — А замість щупа підійде і шомпол.
— Ох, щось мені не віриться, щоб ми його викопали, — похитав головою Невіруючий Хома.
— А це ж чого? — поцікавився Цокало.
— Не може бути, щоб за стільки літ якісь гультіпаки його не намацали.
— Не намацали, — сказав Ворон. — Це я точно знаю.
— Як же таке можна знати? — і далі не вірив Хома.
— Бо там не золото найдорожче.
— А що? Срібло?
— Ні.
— То що ж це таке може бути? — подивився на отамана Фершал крізь запітнілі окуляри.
— Вгадайте.
— Я знаю! — вигукнув Василинка. — Що ж тут думати?
Усі обернулись до нього. Василинка, щоб їх помучити, трохи помовчав, підбив вище на лоба шапку-кубанку і вліпив у самісіньке око:
— Свячені ножі. Ось що закопав тут Максим Залізняк. Ножі, освячені самим Мельхиседеком.
— Ні, — похитав головою Ворон, хоча йому ця думка сподобалася. — Закопують ножі на знак миру, а Залізняк не збирався ні з ким миритися.
— Тоді що?
Тут уже всіх розібрала цікавість, що ж то за скарб такий дивний, і вони один поперед одного стали гадати — ну, геть як діти, — називаючи всіляке коштовне каміння, дорогоцінну зброю, клейноди, старовинні книги, королівські й царські грамоти, дійшло навіть до вин та цілющих медів, що їх пили козаки-характерники. Отаман уже й сам, як дитина, сміявся з тих їхніх відгадок, аж тут Вовкулака раптом ударив себе по лобі й сказав, щоб усі замовкли, ану цитьте мені, сказав Вовкулака, бо я здогадався, що найдорожче у тому скарбі.