Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим.
Проте вдарив не тупим боком, а гострим, і я подумав, що шаблю він тримає не вперше. Рубав не по шиї — по тім'ю. Жертви без жодного звуку падали ницьма з розколотими черепами, червона юшка бризкала Яші на чоботи й галіфе.
Головний черкаський «бебех» подивився на мене з псячою відданістю й почуттям виконаного обов'язку:
— Ну как?
— Іуда, він і є іуда, — зітхнув я. — Не хочу об тебе навіть шаблю поганити. Повісити його.
Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «сєкрєтноє сотруднічєство», а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати.
— Нє вєрітє? Клянусь вам… Я готов зємлю гризть!
— Вона не твоя, — сказав Вовкулака.
Яша Гальперович так заївся збагрянілою землею, розмазавши її по всьому писку, що мені стало бридко. Несосвітенна мара вилупила до мене великі, мов курячі яйця, баньки, белькотіла якесь безглуздя, а потім ухопила мене за чобіт і припала до нього своїми закривавленими губами.
Я махнув хлопцям, щоб не зволікали. А мої хлопці полінувалися зробити це врочисто, звісивши з міцної гілляки кругленький зашморг. Вони нагнули молоду березу, прив'язали за шию Яшу Гальперовича його ж таки паском майже до вершечка і відпустили. Гнучке деревце не вирівнялося, лишень шарпнулося вгору й загойдалося так, що Яша час від часу діставав ногами землі, але, метляючи ними, тільки відштовхувався вгору й бовтався на бідній березі, мов яка потороча.
Жаль було залишати в лісочку «пірса», проте їхати битими шляхами нам не годилося, а для лісу цей тарантас не підходив.
За ліпших часів він би нам знадобився, чорноліський отаман Пилип Хмара таку машину колись запрягав кіньми й катав дівчат, але то ж Хмара, він навіть випускав власні гроші у своїй окрузі — ходили в його Цвітній та по інших селах тільки такі кредитки Тимчасового уряду, на яких стояла печатка-тризуб і підпис «Хмара». Нам, сірим, зараз було не до того. Ми тільки забрали з машини скриньку гранат «мільса», кулемет «шоша», взяли також ящик доброго вина з печеною поросятиною та паляницею. Розжилися ще на два новенькі парабелуми, три револьвери «штаєр» і вже згаданий німецький «кобольд», але цю іграшку важко назвати трофеєм, бо вона годилася хіба що для дам та самогубців. Мене більше потішив планшет Гальперовича.
Хлопці повкидали мертвяків назад у машину, навіть Яшу Гальперовича відчепили з берези й поклали туди, де взяли. Націдивши з бака бензину, облили трупи й викотили «пірса» на дорогу — з вогнем у лісочку не бавилися, бо ще покійний Василь Чучупака постановив давати по двадцять шомполів «на голе тіло» кожному, хто занапастить бодай одне дерево. Лише тут, на дорозі, Вовкулака, закуривши цигарочку, кинув сірника на мокрого Яшу.
— Обсохни, стерво!
Ми вже були далеченько, коли рвонув бензобак і над «пірсом» закурів чорний дим.
У планшеті Гальперовича я знайшов давно відому нам пожовклу «Инструкцию агитаторам-коммунистам на Украине», яка, між іншим, мені дуже подобалася. Наче писав її не Троцький, а сам Симон Петлюра. Чого варта була хоча б ось така правда-матінка:
«Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей — поляков, русских, татар и турок…»
Але це було невинне застереження порівняно з тим приписом, що я знайшов у планшеті. Мені він нічого нового не відкривав, однак потрібен був козакам, які, виморені роками боротьби, змучені лісовим життям, ні-ні та й подумували про амнестію. Таких я навчився розпізнавати здалеку. Зажуриться чоловік, ходить, як припутень, не їсть, не п'є, світ йому не милий. Я силоміць не тримав нікого, відпускав заломлених та зневірених під три вітри. Забороняв тільки покидати загін самовільно, без попередження, і брати з собою зброю — там, голубе, скажеш, що воював косою. І якщо когось видаси, то знаєш сам: дістанемо й на тому світі.
Той припис мав гриф «Совершенно секретно»:
«Поддавшихся на амнистию бандитов националистической окраски поначалу ни в коем случае не расстреливать и не брать под стражу, а наоборот, после тщательной проверки привлекать к работе в соворганах, в частности в милиции, использовать в качестве агентов, секретных сотрудников, информаторов для оперативного выявления оставшихся в лесу банд и подполья. Амнистированных главарей немедленно отправлять в Харьков якобы для дальнейшего осведомления и только там после допросов уничтожать».
Коли ми повернулися до Лебединського лісу, я зібрав козаків, прочитав уголос цей папір і передав його шеренгою, щоб кожен міг роздивитися на власні очі. Втім, усі й так знали, що в більшовицьку амнестію може повірити лише дурень. Але змора і безпросвітність боротьби робили своє.
Папір повернувся до мене, я зіжмакав його, кинув під ноги і наступив чоботом. Потім сказав:
— Ще раз повторюю вам, що нікому не боронитиму явитися на амнестію. Це приватна справа кожного. І так само присягаюся вам, що особисто я залишатимуся в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак. А там як Бог дасть.
З
«Вертайсь росою » … Завжденний сум оселився в Чорному Воронові після того, як зустрів її — ту, що колись присоромила його, бравого офіцера з трьома Георгіївськими хрестами на грудях, устидала тяжко й негадано, розбудивши в ньому приспаний гонор.
У Ворона (тоді ще не Ворона, а штабс-капітана Черноусова — зробили в армії з Чорновуса) за плечима вже була Омська школа прапорщиків, була війна «за царя і отечество», потім за «душку Керенського», де він сам напросився до ударного батальйону смерті і не раз ходив попідручки з кістлявою свашкою. Першого «георгія» отримав за те, що під обстрілом німців зняв із колючого дроту вже мертвих трьох юнкерів. І ось нагорода самої долі — перед Лютневою революцією він дістав призначення до Другої дивізії, яка дислокувалася тоді в Умані, за п'ятдесят верст од його батьківської домівки.
Прибувши до штабу дивізії, зайшов до канцелярії, де черговий офіцер оформляв документи, і тут Черноусова піджидав отой випадок, що перевернув його сонну, прибиту війною душу. У кімнаті сиділо ще дві молоденькі панянки, які, пирскаючи смішком, перешіптувалися між собою, й одна з них так подивилася на незнайомого штабс-капітана, що той почав затинатися.
Сірі насмішкуваті очі, коротка русява стрижка, а далі — не питай. Туальденорова блузка з чорною краваткою, легенька ситцева спідниця, а нижче — тримайтеся, панове офіцери! — рожеві фільдеперсові панчохи щільно облягали ноженята в черевичках на високому підборі. Московським модницям — стулити варги[7] й не дихати.
Штабс-капітан Черноусов, відповідаючи на запитання поручника, затинався, немов контужений:
— В Мос-сквє я п-поначалу бил пріпісан к восьмому грєнадьорскому полку, а п-п-потом…
— Хвилинку! — раптом озвалося це диво в рожевих фільдеперсах. — А чому ви розмовляєте по-московському? Хіба ви не українець?
Тут георгіївському кавалеру зовсім заціпило. Вона що — знущається? Чи це в них такі жарти? Він розгублено повів бровою у бік штабіста, на обличчі якого заграла змовницька усмішка.
— А й справді, — відклавши ручку, поручник теж заговорив українською. — Настає наше время. Армія українізується. Треба ловить момент. Ви де хочте служить — в Умані чи, може, в Черкасах?
— У Черкасах, — не довго думаючи, відповів він: звідти ще ближче було додому.
— Ну от і добре. Там якраз у двісті дев'яностому полку є місце ротного.
— Дякую. З такої оказії дозвольте запросити вас, пане поручнику, і вас, милі панни, на келих шампанського.
Він обернувся до панночок, але бачив тільки одну — в її сірих очах тепер було більше цікавості, аніж насмішки. Може, тому, що він зопалу попросився на службу в Черкаси, погордувавши таким славним містом, як Умань, де навіть у військовому штабі водилися он які шляхетні красуні.