— Я знав, кому доручити загін, — сказав Чорний Ворон, вислухавши Вовкулаку. Той, було видно, чув за собою провину, що багато козаків розійшлося, і Ворон його заспокоїв: — Ти все зробив правильно.
Він упіймав себе на тому, що повторює не свої слова, — зовсім недавно його так само втішала Тіна: «Ти все зробив правильно ». Та чи не були ті слова всього лиш розрадою?
Від похвали Вовкулака трохи одм'як і вищирив до Ворона свою найтеплішу усмішку.
— А тебе, отамане, без бороди не впізнати. І поки чутка пішла, що ти вже на тому світі, то, може, хай так і буде?
— Про мене, поки відросте борода, нехай так і буде.
— А з'їздив ти як? — обережно спитав Вовкулака.
— Погано.
— А це ж чого?
— За весь час відрубав лише одну голову. Та й то — курці.
— Курці? — здивувався Вовкулака. — Отій, що несе яйця?
— Тій, тій. Ти хоч зрадника зарубав, а я птицю невинну.
— І ми тут знудилися без роботи. Може, тому дехто й пішов.
— Баба з воза, — сказав Ворон. — Пішов то й пішов. Зима на носі.
— Зате й комуна про нас трохи забула. Ось і їхня газетка пише, що нам каюк. Це ж добре?
— А що тут доброго? Треба, щоб духу нашого боялися.
— Воно то так, але якщо їм таке приверзлося — теж непогано.
Ворон здогадався, що Вовкулака надумав якусь непросту руханину, через те підходив до неї обережно і здалеку. Зрештою він дістав із пазухи вчетверо складену окружну газетку «Червоний Жовтень», розгорнув її і, подаючи Воронові, показав на першу сторінку.
Справа бандита Туза
Відомий своїми кривавими звірствами бандитський отаман Туз 9 листопада постане перед Радянським судом. Цей суд мав відбутися в Черкасах, але на прохання трудящих Звенигородщини надзвичайна сесія ДПУ перенесла засідання до міста Звенигородки, оскільки саме в цьому повіті найбільше розгулював Туз. Разом із «батьком-отаманом» на лаву підсудних сядуть ще два його посіпаки — Босий із Журжинець та Гарасько із села Ганжалівка.
Згадаємо дещо з біографії бандита Туза. Він походить із села Журжинці Звенигородського повіту. Йому 26 років. Закінчив сільськогосподарську школу в Умані, під час імперіялістичної війни служив у царській армії, закінчив школу прапорщиків, вислужився перед царем до поручника. Називає себе самостійником. Воював проти Робітничо-Селянської Червоної Армії в петлюрівському війську, а після краху жовтоблакитників продовжив кривавий шлях у бандах Цвітковського, Гризла, Дерещука, поки не організував свою шайку.
Постійно займався терором органів Радянської влади, вбивав активістів та партійних працівників, грабував цукроварні, нищив народне добро, палив волвиконкоми, комнезами й сільради, наводив жах на мирне населення.
Не вистачить тут місця, щоб перелічити всі його злодіяння й невинні жертви, серед яких і командир полку, і начальник повітової міліції, і начальник карного розшуку, і ще дуже багато відповідальних працівників, червоноармійців та мирних громадян. Банда Туза робила нальоти на містечко Лисянку, на Почапинці, Верещаки, Майданівку, Хлипнівку, Ганжалівку та багато інших сіл, жителі яких тепер можуть прийти на цей суд і на власні очі побачити, як закінчується безславний шлях ворогів Радянської влади. А він, цей шлях, уже привів до загибелі Гризла, Цвітковського, Загороднього, Чорного Ворона…
Назавжди зайшов місяць лісових вовків. Усе вище здіймається сонце Жовтня на ясному небі Революції!
Каленик Груша
— Стривай, — Ворон відірвав клапоть «Червоного Жовтня» й заходився скручувати цигарку. — Але ж отамана Туза вбито ще позаторік.
— Еге, — кивнув Вовкулака. — Під Хлипнівським лісом. Але то був Степан Туз, а це інший. Теж із Журжинець, у тому селі що не чоловік, то й Туз. Це справжня фамилія. Так, як у Мурзинцях кожен другий — Момот, так у Журжинцях Туз.
— А ти не дуже високо замахуєшся? — навпростець спитав Ворон, здогадуючись, до чого хилить Вовкулака. — Там буде неабияка охорона. І робота випадає серед білого дня, на очах у стількох людей.
— Отож і добре, що комуна про нас забула. Можна серед білого дня таке зробити, що нікому й не снилося. Там буде стільки метушні, що про таких дорогих гостей, як ми, ніхто й гадки не матиме.
— От лицедій, — Ворон видихнув хмару диму. — Ти не можеш без публіки. Тобі місце в театрі. Прапор у руки — й на сцену!
— Може, й так, — погодився Вовкулака. — Але ти, пане отамане, забув, що ця вистава буде у Звенигородці, а мені туди не можна. По-перше, я це містечко й сам обминаю, а по-друге, вдень мене там упізнають.
— Дурниці! Щоб такий лицедій та не перекинувся в якогось чорта — не вірю. Я он сам і в жебрака виряджався, і в ченця, і в комісара. Пика в тебе, звичайно, ще та, але якщо не розтуляти рота там, де не треба, то можна замаскуватися. Ну-ну, не гнівайся, Вовкулако, я ж… Бо куди ж це воно годиться — замислив таку штуку, а сам у кущі. Ні, братику, так не вийде. Тепер сам бери в руки розвідку і доводь діло до кінця. Вивідайте все до дрібнички. Бо це така п'єса, де навіть мітла стріляє.
— Яка мітла? — не зрозумів Вовкулака.
— Та, на якій відьми літають, — моргнув йому Ворон.
2
Ще не привезли з Черкас «бандитів», а до Народного дому напхалося стільки людей, що трохи не повідтоптували одне одному ноги. Чимало роззяв стовпилося біля входу, бо всередині вже ні пройти, ні сісти, зате тут, надворі, вони першими побачать арештантів, побачать, на чому їх привезуть, у кайданах чи зв'язаними.
Зібрався тут люд містечковий, було чимало й селян, переважно дядьки в сірих свитках, яким усе треба знати, прийшли і жінки — видно, що з дальніх сіл та околиць, бо, не знаючи одна одної, не збиралися гуртами погомоніти, а стояли по одній, по двоє, боязко поглядаючи на дорогу. Окремо чипіла на костурі старенька, зігнута трохи не до землі бабуся, яка пришкандибала сюди з останніх сил і теж виглядала арештантів.
Може, серед них був хтось із її онуків?
— Проход! Ослобоніть проход! — метушилося біля входу четверо міліціонерів, розпихаючи спритників, котрі хитрувалися не проґавити того, що буде надворі, а потім чимшвидше пропхатися всередину. — Кому сказано?! А ви, бабушка, станьте в сторонку, бо вас тут задавлять!
Аж ось почувся гуркіт моторів — «їдуть!» — і до Народного дому підкотила чорна легкова машина, а за нею, підстрибуючи на бруківці, причмихала вантажівка. У кузові сиділи конвоїри, а гайдамаків не видно було за бортами — вони лежали зв'язані на твердому днищі.
Із чорного легковика вилізло троє — зодягнуті в рудо-зелене сукно, у високі важкі картузи, по боках теліпалися планшети. Вони одразу пішли до парадних дверей, поблискуючи гладенькими, ніби напрасованими, халявами. Дивилися прямо перед собою, мов нікого не бачачи, хоч насправді бачили все.
Перший ніс поперед себе таке величезне черево, наче наївся молодої люцерни і здувся. Це був заступник начальника Черкаського повітового ҐПУ товариш Вольський. За ним дибуляв уповноважений Кандигін, корчуватий чоловік на тоненьких ніжках. Третій, із кущиком вусиків під носом, ішов позаду й усміхався. Сам до себе. На відміну від тутешнього люду, всі Черкаси знали, що означає посмішка голови окружного суду Голубчика.
Коли трійка щезла у проймі парадного входу, шість озброєних конвоїрів висипало з вантажівки, і навіть зігнута бабуся помітила, що один із них був «сліпий». Китаєць одкинув задній борт кузова і закричав:
— Віхадзі!
Арештанти зі зв'язаними руками важко, поволі спинались на ноги й зістрибували на землю. Були це вже, видно, не раз катовані хлопці, обдерті, худющі, зарослі, лише на одному був теплий френч, але такий брудний і заношений, що не розпізнати, якої він армії. Швидше за все, петлюрівський, того й не здерли, щоб усі бачили речовий доказ. Невільник мав щось таке у поставі, у рухах, погляді, чого не назвеш інакше, як вродженою гордовитістю. Ніби соромлячись пут на руках, він із легкою досадою повів очима по натовпу і ледь помітно кивнув головою — чи то на знак привітання, чи вибачався за те, що прийшов сюди в такому незавидному вигляді. Ніхто вже не сумнівався, що це був отаман Туз.