Та навіть без того освячення отець Олексій, сей невгамовний ревнитель недавно дозволеної української автокефалії, накоїв стільки «гріхів», що їх вистачить на триста арештів. Навіть його світське життя так бісило місцевих більшовиків-комнезамівців та затятих комсомолят, що вони строчили доноси до Черкаської повітової церковної ради, вимагаючи не тільки звільнити «петлюрівського священика», а й позбавити його сану за розгульне поводження на очах у громади. Треба сказати, що панотець Олексій жив з односельцями душа в душу, міг у їхньому гурті задиміти люлечкою, випити чарку, до нього першого йшли на пораду, запрошували в куми, на весілля, а часом панотець і в себе вдома влаштовував такі вечорниці, що співи не втихали до третіх півнів. Усі завмирали, коли він сідав за піаніно й густим оксамитовим підбаском заводив пісню про двох закоханих голубочків, а щупленька паніматка Оленка (так він її називав) долучалася до нього таким ангельським голосочком, що дехто не стримував сліз.
Однак безбожники та сільська босячня догавкалися до того, що влада вирішила переобрати священика. Отоді-то громада й стала горою за отця Олексія. Збори парафіян дали одкоша повітовій церковній раді і, переобравши священика Ставинського на черговий термін, ще й постановили виявити та покарати анцихристів, які писали на нього наклепи. Тож отець Олексій ще дужче укріпився в своєму авторитеті, його козацька череп'яна люлечка й далі диміла в чоловічому товаристві, на хрестинах і весіллях він першим піднімав чарку за здоров'я немовляти чи молодих, літніми повечір'ями із прочиненого вікна його світлиці чулися пружні акорди піаніно, аж поки одного пізнього вечора в те вікно не влетіла граната. Отець Олексій, котрий саме награвав у дві руки з паніматкою Шуберта, почув, як брязнула шибка й на підлогу впала циліндрична штукенція з довгою, як цурка, ручкою, він якось так косо поглянув на неї, а потім, не вагаючись, упав, накрив ту бомбу собою, рятуючи паніматку Оленку. Паніматка ж Оленка, не розібравши, що воно і до чого, й собі ледве не впала на отця Олексія, майже лягла на нього зверху, придивляючись, яка лиха година ним кинула, але, видно, вони обоє ходили таки під Богом, бо граната не вибухнула. Отець Олексій поволі підвівся, якось так мовби аж розчаровано подивився на браковану бомбу, гидливо взяв її за «цурку» й викинув назад у вікно, а сам знову сів за піаніно догравати Шуберта.
Піаніно стояло в світлиці, яку отець Олексій відвів нам із Тіною для нічного побачення, тепер тут вікна були зачинені знадвору віконницями, а зсередини щільно запнуті зеленими гардинами, тож ми могли навіть засвітити гасову лампу. Хоча, прилаштувавшись на широкій отоманці, покритій таким же зеленим, як і гардини, рипсом, ми роздивлялися одне одного більше на дотик, роздивлялися довго і жадібно, скидаючи з себе одяг, бо від кахляної грубки сходило таке тепло, що в мене паморочилася голова. Я давно не був у такому теплі й затишку, отець Олексій це знав і, щира душа, добряче натопив грубку, зробив усе, аби нам було в нього зручно і затишно. На столі, застеленому білою скатеркою, стояла карафка полинівки, пляшка червоного вина, у парі з паляницею лежав шмат доброї солонини, стояв ще горщик з печенею і — звідки отець Олексій знав мої примхи? — глек непочатої ряжанки, затягнутої зверху апетитною брунатною кіркою.
Та поки що нам було не до трапези. Ми жадібно ласували одне одним, ми були ненаситними в пестощах і поцілунках, — Господи, хто придумав це диво, цілунок, це чудне доторкання і схрещення вуст, що переходить у сласне злиття двох людських тіл, у змішання їхньої крові і безрозсудних душ. Скажу по правді, що після нашого кохання на Лящевому хуторі я і в думці не мав іншої жінки, та й те раювання було так давно, що зараз я оволодівав Тіною мовби вперше, наче ніколи раніше не бачив її наготи, — ось вона щойно зійшла з достиглої вишні, дівчинка, яка також тіль-тіль дозріла до жінки і зійшла у мої обійми, відкриваючи чар окремого світу зі своїми пагорбами, лісами, долинами, рівчачками, озерами… Це було таке щастя, що я став на коліна, опустився навколішки на підлогу, а Тіну підвів на отоманці обличчям до себе, узяв за сіднички і легенько притяг до себе так, що її ложесна відкрились мені у всій своїй вільгості й щедрості, — ми подалися одне одному назустріч, захлинаючись несамовитою радістю.
Хтось невидимий торкнувся клавішів піаніно, чи, може, воно само озвалось на зойк моєї солодкої пташки.
* * *
— А ти? — спитала Тіна.
— Я переведу вас через кордон і повернуся назад. Потім знайду тебе, — сказав я, уникаючи її погляду.
— Потім — це коли?
— Давай підвечеряємо? — я пригорнув її, торкнувся губами волосся, що пахло сухою травою і парним молоком.
— Потім — це коли? — з притиском повторила вона.
Я таки трохи твердоголовий, то Євдося правду про мене казала, бо й тепер довго не знав, що відповісти. Але сказав по щирості:
— Коли зможу.
— Якщо ти потерпаєш за дитину, то я догляну її і тут, — мовила Тіна. — Це буде наша дитина.
— А коли запитають, де ти її взяла? Скажеш, бусол приніс?
— Скажу, що приніс чорний ворон у дзьобі, — сумно всміхнулась вона. — Не хвилюйся, щось вигадаю.
— Тіно, я думаю за вас обох.
— Може, твій страх даремний і все… ще зміниться?
— Що зміниться?
— Не знаю.
Тіна легенько випручалася з моїх обіймів і почала зодягатися.
Я зачудовано стежив за кожним її рухом, бо, коли жінка зодягається, це не менш цікаво, ніж коли вона той одяг знімає.
Особливо, коли не потрапляє ґудзиками в петельки. І як вона при цьому ще може говорити про серйозні речі? Це було вкрай зворушливо, коли Тіна, ховаючи перса, міркувала вголос:
— Може, не все ще так безнадійно, як нам здається. Адже вони дозволили українські школи, погодились на автокефалію нашої церкви! Виходять українські книжки, газети…
Я дочекався, поки вона застебне блузку, потім сказав:
— Немає нічого підступнішого за подачки з рук ворога. Лише наївний бевзь може покладатися на їхню добрість.
— Але ж це не тільки обіцянки. Багато чого вже робиться, ти просто не знаєш.
— Що більше ласки в диявола, то хитрішу пастку він готує. Хіба ж це не зрозуміло?
Вона прикусила нижню губу, аж мені стало боляче.
— Може, й так. Але…
— Яке ще «але»? Велике чи мале? — я спробував узяти веселіший тон, проте між її тонкими бровами зібралося дві сумні складочки.
— Я не хочу там бути без тебе.
— Ти й тут повсякчас без мене. Іншого виходу просто немає, повір.
— Я підожду тебе тут, — сказала вона.
— Ні, це небезпечно. Я не знаю, що станеться завтра.
— З тобою?
— Ні, моя пташко. З тобою.
— Тоді забери мене до лісу, — попросила вона.
— Це неможливо.
— Чому?
— Який же з мене буде отаман, якщо я приведу в загін жінку? Ну, сама поміркуй… Тіно, я давно все передумав — іншої ради немає. Довірся мені. Ми ближчим часом повинні вирушити…
— У такий світ?
— Він не такий далекий, як нам здається. За Збручем живуть наші люди. Такі ж українці, як і ми, тільки на волі. Нам допоможуть.
— Якщо ти вважаєш, що інакше не можна, то хай буде так, — сказала вона якимось відсутнім голосом. — Хай буде так, але дай мені час сходити до Шполи. Треба якось підготувати своїх, бо зникаю ж надовго.
— Поясни їм, що краще зникнути самій, ніж діждатися, поки тебе заберуть.
— Надовго… — повторила Тіна, не чуючи моїх умовлянь. — А якщо… якщо назавжди?
Я більше не знав, що сказати, бо є речі, над якими не можна довго замислюватись. Інакше зайдеш у глухий кут.
Тіна це також відчула й сама ж мене виручила.
— Налий мені, — сказала вона. — Ні, не вина. Полинівки.
3
«После ряда успешных операций войсковых частей и агентуры в октябре месяце бандитское движение на Холодноярщине выглядит весьма подавленным. Еще в сентябре нам стало известно местонахождение бандитских логов в Черном лесу, и в первых числах октября туда был направлен отряд товарища Линдэ, усиленный курсантами Елисаветградской школы красных командиров, для полного уничтожения оставшихся там петлюровских банд. Несмотря на густоту лесного массива, болотистость и непроходимость местности (некоторые участки курсантам приходилось преодолевать по пояс в воде и трясине), была обследована каждая пядь лесного района, однако бандитов не обнаружено. Похоже, их поредевшие отряды разлагаются окончательно или, в худшем случае, распадаются на мелкие шайки, избегая столкновений с нашими частями. Тем не менее, 12 октября возле села Москаленки, что в 25 верстах от г. Смела, банда Черного Ворона (определить количество не представлялось возможным) напала на продотряд, следовавший на станцию Бобринскую с двенадцатью подводами, нагруженными провиантом. По счастливому стечению обстоятельств своевременно подоспел отряд чоновцев, а также местная милиция и самоохрана села Ротмистровки. В результате схватки и дальнейшей погони за ускользающей бандой пал смертью храбрых командир взвода Расторгуев, погибло 5 бойцов ЧОН, три милиционера, два продотрядчика, несколько человек ранены.