Відповідно до цього посвідчення «Степан Іванович Сємьонов» мав дозвіл на табельний наган № 44956 та мандат «уполномоченного по проведению налоговой политики в волости», який давав право на дармове користування селянськими підводами. Крім того, на мені була шинеля з комісарськими петлицями та формений кашкет із червоною пентаграмою на околиші, який трохи муляв стрижену голову. Так-так, ніде було діватися, мусив таки постригтися й зголити бороду, після чого сам себе не впізнав у дзеркалі. Від незвички лицем гуляв холодок, шкіра на щоках і підборідді була значно білішою, ніж дублене чоло та обвітрені вилиці, а в запалих очах чорніла така безодня, що не хотілося дивитися в дзеркало. Тіна, коли мене побачила, довго не могла прийти до тями.
— Боже, зовсім інший чоловік… — вона провела прохолодними пальцями по моєму обличчю.
— Ти ж полюбиш цього іншого чоловіка? — я затримав Тінину руку в себе на щоці і притулився губами до її долоні.
— Звісно. Я ж колись закохалася в галантного штабс-капітана, а не в кудлатого гайдамаку.
— А червоний комісар тобі не підходить?
— Ні, — сказала вона. — Мені подобаються чорні хлопці. Тому я сажею наведу смагу на твоїх щоках. Інакше хтось здогадається, що ти за птиця.
— Пусте, — заспокоїв я Тіну. — Комісар теж міг носити бороду, а потім зголити. Чи взяти довідку ще й із цирульні?
Я поцілував її в очі.
А вдосвіта, ще затемна, коли путні господарі вирушають на ярмарок, ми виїхали підводою в напрямку Умані. Я бачив добрий знак у тому, що наш маршрут на Захід пролягав через місто, в якому ми вперше зустрілися. Виїхали ми з Тальянок — це верст за сорок від Лебедина, — щоб не натрапити на когось із вельми допитливих, хто міг би нас упізнати. Маючи в Тальянках надійного чоловіка, я заздалегідь прикупив там пару запряжних коней із возом, а потім, трохи погостювавши у нього (поки Тіна призвичаювалася до дитини), ми вибралися в дорогу. За мапою я прикинув, що нам знадобиться близько тижня, щоб дістатися до кордону, — це якщо ми не встрянемо ні в яку халепу.
Віз наш був вимощений соломою, зверху застелений ряднами, а до всього так загромаджений клунками та вузлами, що збоку справді здавалося, ніби ці люди їдуть на ярмарок. Мали ми про запас харчі, овес для коней, дещо з одягу, запасся я, звісно, і грішми — совєтськими, миколаївськими та польськими марками. Трохи коштовностей тримав у шкіряному кисеті, куди заховав і Тіниного персня з діамантом.
Однак найціннішим нашим скарбом був, звичайно, Ярко — ця золота дитина, закушкана в теплу ковдру (тільки ніс виглядав), лежала у своєму кубельці тихо, як лялька, й не знати було, коли вона спить, а коли жде собі нищечком, що буде далі.
А що далі? Рано-ранесенько ми поминули велике село Доброводи і ще до обіду без жодних пригод проїхали Умань. Перед мостом через річку Уманку крутилося кілька червоноармійців, однак нас ніхто не спинив, не перебив приємних спогадів, пов'язаних із цим містечком. П'ять років тому я зустрів тут найвродливішу в світі панну, яка зараз їхала зі мною в небезпечну мандрівку, але трималася таким козирем, що я нею пишався. На ній було приталене сіре пальто зі стоячим комірцем із сивого смушку, такий же смушевий капелюшок, теплі модельні черевички і… чорні гарусові панчохи. Не вистачало тільки діаманта на пальчику, бо на цьому шляху нас могли перепинити не лише більшовицькі зграї, але, що найсмішніше, і наші ж таки козаки.
А що — виринуть десь біля лісу і скажуть: тпр-р-ру, таваріщ комісар, злазьте, приїхали. І правильно зроблять, бо я на їхньому місці вчинив би так само. Спробуй тоді доведи, що ти ніякий не перекинчик, не виродок, що ти отаман Чорний Ворон, котрий залетів у їхні краї не з доброго дива.
Тож тримаймо носа за вітром, моя ясна пані, бо ще невідомо, хто нам вийде назустріч ген за тим поворотом, пагорбом чи лісочком. Ще донедавна тут, на Уманщині, трусив комуну, як грушу, отаман Дерещук, до речі, ваш колега, моя ясна пані, колишній народний учитель, котрий замість діток пішов виховувати дорослих червоних дядьків. Однак щось давненько про нього не чути, не знаю, де він тепер і яка його доля, тільки не віриться мені, щоб тутешні ліси зосталися без живої душі. Тим більше, що листячко на деревах ще не осипалось — пожовкло, взялося червінню, але ще ховає партизанську домівку од ворожого ока й негоди.
До вечора ми проїхали верст п'ятдесят і, коли почало сутеніти, зупинилися в тихому селі Тишківка. Попросилися до однієї хати на ночівлю, і тут я переконався, що в дорозі від Ярка таки більше запомоги, ніж клопоту. «Ой-ой, та воно ж малюсіньке, та його ж треба покупати», — забігала коло нас добросерда молодиця, а її чоловік уже відчиняв ворота, показував, де поставити на ніч підводу.
Взагалі за час цієї подорожі я відкрив у наших сільських людях одну цікаву рису, яка, на перший погляд, викликає замилування, а з другого боку, видається мені сумнівною. Це — якась аж надмірна добрість, безхитрісна та безоглядна, оте запобігання перед гостем, навіть якщо цей гість випадковий і ще невідомо, з чим до тебе прийшов. Мені, твердоголовому, було прикро від того, що ці милі статечні люди так догідливо приймають сімейство червоного воєнкома, готують вечерю, гріють для купелі воду, відводять для ночівлі світлицю. Вони обоє разом замахали на мене руками, коли я хотів дати їм трохи грошей, а вдосвіта, виряджаючи нас, господиня ще й дала на дорогу «моні» для хлопчика.
— Бачила таку добрість? — сказав я, коли ми виїхали за село. — Готові самі піти з хати, аби догодити соввласті.
— При чому тут власть? — заперечила Тіна. — Люди живуть християнським звичаєм. Чого ти від них хочеш?
— Ця доброта і довірливість загубили наш край. Теж мені, християнський звичай…
— Ти що, язичник?
— Бог один. Але я не знаю книги, кривавішої за Біблію.
— Тобто? — майже з докором повернувся до мене смушевий капелюшок.
— Там кожна сторінка залита кров'ю, якою впивається і ніяк не нап'ється Єгова. Їхній бог навіть єгипетські ріки перетворює на кров. Давид убиває рідного сина Урію, Соломон прямо в скинії убиває свого чесного сина-воїна Йоава… Де ще так оспівано Молоха?
— То Старий Завіт, — пояснила мені вчителька-аристократка Тіна.
— Завіт кровожерливих інстинктів?
— Хай так. Але до чого тут християнство?
— До того! — я сердито смикнув за віжки і прицмокнув на коней.
— Не злися. Хіба краще було б, якби вони не пустили нас у хату?
— Краще.
— А мені так солодко спалося біля тебе…
— Пробач. Я ж не про те, моя пташко.
Минулої ночі Тіна заснула, поклавши голову на моє плече.
Я слухав, як вона дихає, голубив її волосся і хотів, щоб ця ніч ніколи не кінчалася.
Справді, чого злитися?
З
Під'їжджаючи надвечір до Гайсина, я вирішив підкотити прямо до тутешнього військкомату, аби мені підсобили з ночівлею. Часом безпечніше йти напролом і вимагати офіційного сприяння, ніж самотужки шукати нічлігу, привертаючи зайву увагу. Тож розпитавши в людей, де військовий комісаріат, я під'їхав до цегляної будівлі, пофарбованої в червоно-рудий колір.
— Всє на мєстє? — спитав у вартового на ґанку.
— А кто вам нужєн?
— Комісар, разє нє понятно?
— Трєтій кабінєт справа!
Я пройшов коридором, відчинив треті двері і, не зважаючи на чергового в передпокої, без пояснень завітав до свого «колеги».
І ось тут, по правді сказати, я розгубився.
Він сидів за столом і дивився на мене.
Я стояв біля дверей і дивився на нього.
Ми мовчки впізнавали один одного, мовчки дивувалися цій несподіваній зустрічі, чекаючи, хто обізветься першим.
— Ти?.. — він підвівся з-за столу.
— Да, товаріщ Калюжний. Очєнь рад нашєй встрєчє.
— Я тожє… Но… ведь ти…
Колишній штабний поручник Афанасій Карпович Калюжний, він же Фаня-Панас, розгубився не менше за мене, бо, крім нашої зустрічі в Умані, не міг не згадати, як заскочив мене, «бандита», в батьківській хаті і, спасибі йому, таки виручив. Тепер він стояв спантеличений, намагаючись угадати, чи перед ним і справді червоний комісар, чи перевдягнутий гайдамака, який прийшов витрясти з нього душу.