Він ні з ким не говорив, не зустрічався, а тільки зайшов на цвинтар.
Кажуть, то був Чорний Ворон. Ця розповідь викликає довіру, бо саме в березні 1964-го Звенигородщина вперше приймала багато закордонних гостей — світ відзначав сто п'ятдесяту річницю Тараса Шевченка. Чисельні делегації одна за одною навідували Моринці і Керелівку, а звідти до Товмача — палицею кинути.
Легенда? Та ні, жива правда.
Бачу його в тому таксі із красивою сіроокою жінкою. Він просить водія завернути до Шполянського лісу.
Весна! Ніхто не виглядав її так, як вони. Ніхто не любив її дужче за них.
Він довго стоїть біля рову під лісом. Чи не тут було поховано В'юна?
Потім сідає в машину й шукає по кишенях чи то цигарки, чи валідол.
— Серце? — питає вона.
— Все добре, — одказує він. — Усе гаразд, моя пташко.
* * *
А як повелася доля з іншими?
Про отамана Веремія можна тільки здогадуватися. Швидше за все, його розстріляли в черкаському тюрподі.
Сліпа Євдося зійшла з Ірдинських боліт невідомо куди. Я був на тому місці, де колись стояла її хатина. Мені показав його лісник Павло Вакулюк. Був кінець травня. Я вперше побачив, як цвіте понтійська азалія.
Ладим і Невіруючий Хома на Донбасі не прижилися. Працюючи «під землею», вони експропріювали касу Чистяківського шахтоуправління. Під час операції охоронець смертельно поранив Ладима в живіт. Хома не зміг винести товариша з «поля смерті» і відтоді носив у собі невигойний жаль. Згодом оженився на кацапці, взяв її прізвище і вже як Фома Голіков повернувся на Звенигородщину. Працював у Будищах колгоспним конюхом. У 34-му хтось на нього доніс, і Хому спровадили на Соловки. А хто звідти вертався?
Веремієва мати і стара Танасиха померли з голоду навесні 33-го.
Дося вийшла заміж у Грушківці, народила семеро дітей (троє із них померло) і прожила дев'яносто літ. Вона мала дуже красиву скриньку, яку нікому не дозволяла чіпати. Лише у 1986 році відкрила її перед онукою Лідою. Там зберігалися старі фотографії. На одній із них Ліда побачила свою бабусю-козачку — молоду, при шаблі, у смушевій папасі з довгим шликом. Поруч стояв бородатий чоловік у білій баранячій шапці, оперезаний портупеями.
— А Мудей твій нікому не дав себе осідлати, — радісно казала до нього бабуся Дося, і сльози текли по її щоках. — Кусався, хвицав копитами, ставав дибки — не підійти. А як запрягли у воза — обсіли, бідного, вавки, лишаї, і він тихо собі одійшов.
Козубова Ярина народила хлопчика, але вигодували його інші люди. Ярина збожеволіла від туги за Козубом. Малий Івась потрапив до дитбудинку, згодом закінчив військове училище і став червоним командиром. Загинув під Курськом 1943 року.
Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Ось така примха долі.
«Полковника Гамалія» — Петра Трохименка — розстріляли в 37-му до 20-ї річниці Жовтневої революції за «петлюрівське минуле».
1996–2009 рр.
Автор глибоко вдячний письменникові-історику Романові Ковалеві за документальну та консультаційну підтримку в написанні цього роману. У книжці використано факти з його документальних видань «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії», «Коли кулі співали», «Отаман святих і страшних», «Операція «Заповіт». Джерелами також прислужилися документальні та мемуарні книги осавула 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Звенигородського отамана Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного Яру», підхорунжого Чорноліського полку Михайла Дорошенка «Стежками холодноярськими» та начальника штабу медвинських повстанців Миколи Василенка «Спогади про пережите».
У романі використано документи Галузевого державного архіву СБУ.
[1] Ходя — так тоді називали китайців.
[2] Калавурити — стерегти.
[3] Амнестія — застаріла форма слова «амністія».
[4] Луг — водний настій попелу, що вживався замість мила.
[5] Мельхиседек — Матвій Значко-Яворський, визначний церковний діяч, настоятель Мотронинського монастиря за часів Коліївщини у третій чверті XVIII ст.
[6] «Бебехи» — від абревіатури ББ — спецчастини, призначені для боротьби з бандитизмом.
[7] Варги — губи.
[8] Маюфес — жидівський танець.
[9] Продрозверстка — непосильний податок, яким радянська влада обкладала українських селян і забирала його силоміць.
[10] Полотнянка — документ, посвідка на полотні.
[11] Одукований — освічений.
[12] Зсипний пункт — місце, приміщення, де збирали забране в селян зерно.
[13] Начміл — начальник міліції.
[14] Упродком — повітовий продовольчий комітет.
[15] Неп — нова економічна політика, яка тимчасово полегшувала становище селянства з метою відвернення його від антирадянської боротьби.
[16] Насправді Пташинський — зросійщенний хохол-ренегат.
[17] За валом у Мотронинському монастирі розстрілювали ворогів і зрадників.
[18] Мельхиседек — Матвій Значко-Яворський, визначний церковний діяч, настоятель Мотронинського монастиря за часів Коліївщини у третій чверті XVIII ст.
[19] Гранати Мільса.
[20] «Мотря» — так гайдамаки любовно називали Мотронинський монастир.
[21] Бурлаками називали гайдамаків, одірваних від родин. Коли на зиму повстанський рух пригасав, багато хто з козаків розходилися по домівках, щоб навесні знов повернутися до лісу. А були такі, що залишалися на всю зиму в землянках, — вони або не мали куди йти, або остерігалися з'являтися до своїх осель, бо всі вже знали, де вони були до цього.
[22] «Червінці» — так повстанці іноді називали червоноармійців.
[23] Гусакове — село Звенигородського повіту, в якому в березні 1917 р. було засноване Вільне Козацтво — селянське військове формування, покликане обстоювати національні права українців. Одним із його авторів був Семен Гризло. 3 березня 1922 року, будучи пораненим у нерівному бою, застрелився, щоб не потрапити до рук червоних.
[24] Ідеться про ще одного з п'ятьох братів Чучупаків — Олексу.
[25] Заприсяжені — повстанці, для яких ліс став постійною домівкою.
[26] Китайська делікатесна страва із гнізд, які ластівки морського узбережжя ліплять із пережованої риби.
[27] Хао — браво (кит. ).
[28] Ідеться про Другий зимовий похід (Листопадовий рейд) українського війська 1921 року, який закінчився трагедією під Базаром.
[29] Брутальна російська лайка.
[30] Гасло — тут: пароль.
[31] Чавунка — залізниця.
[32] Відклінне — прощальний подарунок коханому (чи коханій) перед розлукою назавжди.
[33] «Дайоші» — кримінальні бандити з дезертирів Червоної армії, котрі часто маскувалися під повстанців. Від російського слова-гасла «дайош!».
[34] Журавель — пляшка з довгою тонкою шийкою.
[35] Тобто внесли до списку відповідачів, яких більшовики визначали серед «неблагонадійних» селян і розстрілювали без суду на знак помсти за повстанський опір.
[36] Насправді Денисові Гупалу було тоді 24 роки, Ларіонові Загородньому, як Мефодію Голику-Залізняку, — 25. Переважна більшість отаманів були приблизно такого ж віку, але суворі умови повстанського життя накладали глибокий відбиток на зовнішність лісовиків, тому сексоти перебільшували їхній вік.
[37] Мухомори — місцеві мешканці, які під загрозою смерті або з корисливих цілей переходили на бік червоних.
[38] «Чопи» — бійці частин особливого призначення, від абревіатури ЧОП.
[39] Журнал «Син України» — орган військової місії УНР у Варшаві, його редактором був видатний український поет Микола Вороний.
[40] Залізний хрест — вища нагорода армії УНР.
[41] Гамалій додає уточнення — Лебединський, оскільки в той час був ще один отаман під псевдо Чорний Ворон (Платон Черненко), але діяв він на Криворіжжі і Миколаївщині.
[42] Твар — обличчя.
[43] «Мотря» — так гайдамаки любовно називали Мотронинський монастир.
[44] Чекісти, росіяни та покручі тоді, як і тепер, зневажливо називали українських патріотів «щирими». Навіть чекістська операція з ліквідації холодноярського підпілля мала цинічну кодову назву «Щирые».
[45] «Смоки» — тобто насоси, продзагонівці, які викачували продовольчий податок у селян.
[46] Хатина — окрема кімната в хаті, переважно через сіни.
[47] Вейз мір — Боже мій (жид. ).
[48] Бик — ватаг із кримінальним ухилом, який діяв в околицях Холодного Яру.
[49] «Каесемівець» — від абревіатури КСМ (Комуністична спілка молоді), першої назви комсомолу.
[50] «Арісака» — японська гвинтівка 6,5 мм калібру з тонким шомполом.
[51] Тюрпод — скорочення-покруч у стилі тодішніх каральних органів: рос. мовою «тюремный подотдел», тут — відділ Київського відділу ҐПУ.
[52] Комеза — так у народі називали комнезам.
[53] Отамани брати Блажевські воювали до 1930 року, Курінний — до 1924-го, Шпильовий — до вересня 1925-го.
[54] Гепева — так у народі називали ҐПУ, перейменовану ЧК.