«Тух… тух… тух… тух…» — чимраз тихіше озивалося його серце, та Дядюрі здавалося, що то він чує стукіт копит Мудея і Тасі, — Ворона й Вовкулаку вже не здогнати. А йому, Дядюрі, цього разу з ними не по дорозі. Цього разу йому в інший бік…
* * *
Вони ще довго по ньому стріляли, думаючи, що бородань присів біля хати замінити кружок на кулеметі, і так зрешетили мертвого, що, коли підійшли, не побачили на Дядюрі лиця.
— Да, рєбяткі, раздєлалі жє ви єво.
— Дак іть он моґ всєх пєрєкасіть. Сідіт і нє падает, змєй.
Котрийсь із чонівців хотів було забрати кулемета, взяв його обіруч за кожуха, та враз відсахнувся — йому здалося, що гайдамака живий. Дядюра не відпускав «люйса» з рук. Пальці так звело, що треба було розгинати по одному.
— Нутром чувствую, что ета ґлаварь. Вєді сюда хазяіна.
Привели Ілька. Він так і був у спідньому. Стояв білий, як привид. Навіть очі його були порожні.
— Кто етот бандіт?
Ілько дивився невидющими очима і мовчав.
— Немой, что лі? Чєво прітваряєшся, морда пєтлюровская? Всьо равно нє уйдьош от наказанія. Ґаварі!
Ілько ворухнув білими губами.
— Ну?! Кто он?
— Чорний Ворон…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Коли проти ночі постукали у двері, Євдося відчинила, не питаючи, хто там, і впустила до хати Чорного Ворона.
— Уже? — спитала вона.
Ворон сів на лаву, ближче до божниці, де з лампадки падало тьмяне світло, і подивився на ліжко, в якому минулої осені, рівно рік тому, він одлежувався цілий місяць, а тепер тут спав Ярко — не у сповитку, а по-дорослому вкритий вовняним рядном.
— Як він?
— Нівроку, росте.
— Я знав, що в тебе йому буде найкраще, — сказав Ворон. — Але мушу відвезти його ще далі.
— Навіщо? — вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.
— Треба, Євдосю. Такий час.
— Такий. Пора тобі й про себе подумати.
— А що тут думати?
— Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.
— І ти вже знаєш… Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.
— Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.
— Взавтра, — сказав він. — Взавтра я зголю бороду.
— Справді? — Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. — Це я вже більше тебе не побачу?
— Ну, чого ж… — якось непевно промовив Ворон.
— Переночуєш у мене?
— Ні. Посиджу, поки збереш дитину.
— Хоч підвечеряй.
Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.
— А про Веремія більше нічого не чув? — спитала вона.
— Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.
— Так завжди велося у світі.
— Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне — про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.
— А це що таке? — не второпала Євдося.
— Ну, таке потаємне братство, що має спільну, приховану від людей мету. Його братчики вважають, що Іванові Предтечі одрубали у в'язниці не лише голову, але й праву руку. Та найцікавіше те, що через багато літ ця рука якимось чином потрапила до москалів, і вони зберігають її мощі десь біля Пскова чи Новгорода. Саме тому кацапи збудували таку міцну державу.
— Сон рябої кобили, — сказала Євдося.
— Та вже ж. Проте лицарі ордену взяли собі за мету відшукати руку Івана Хрестителя.
— Для чого?
— А ти не здогадуєшся? Щоб викрасти й перенести її в Україну. Мовляв, лише тоді справа нашої державності матиме добрі наслідки. Бідний Івась. Він і мене агітував пристати до цього ордену й вирушити на пошуки руки.
— А ти?
Ворон поклав ложку, зашарудів у кишені, дістаючи кисет з тютюном.
— Кури тут, — сказала Євдося. — Хочу, щоб довше твоїм духом у хаті пахло.
— А я, — він склав папірець жолобком і сипнув у нього пучку тютюну, — я не перечив Івасеві. Хай кожен тішиться тим, що додає йому віри. Не хотів доводити, що це нісенітниця, то відмовився пристати до їхнього братства з іншої причини. Такої, що й казати соромно.
— Кажи, сором'язливий ти мій, — легенько вщипнула його Євдося, всміхнувшись до Ворона самими губами.
— Бачиш, Євдосю, братчики ордену поставили перед собою занадто суворі правила: не спати в жидівських хатах, не любитися з жінками, не курити й не пити. Перше — то ще сяк-так, нехай би було, а від усього іншого як відмовитися живому чоловікові?
— Ну, звісно, та ще й такому, як ти, — знов кольнула його Євдося.
— А що я? Не такий, як усі?
— Ні, ти в нас найкращий, — сказала вона. — Тобі не гріх і в жидівській хаті переспати, якщо припече. Сам же кажеш, що перше куди не йшло…
— Ти на слові мене не лови, — Ворон видихнув такий струмінь диму, що вогник над каганцем застрибав і ледь не погас.
— Я не ловлю, я знаю, що це незабаром буде.
— Де?
— Не знаю, тоді згадаєш мене. Але ти не доказав про Івася. Що він? Покинув усе і пішов у Московію?
— Нікуди він не пішов. Коли ми брали Черкаси, гарматною стрільнею йому відірвало голову й праву руку…
— Матінко рідна, — перехрестилась Євдося.
— Ось такий знак. І скажи після цього, що над нами немає вищої сили.
— Цей знак не від Бога.
— Але чому саме голову й праву руку? Чому не ліву?
— Про це судити не нам, — сказала Євдося.
— Може, й так. А про Веремія… то я хотів у тебе спитатися. Ти ж, мабуть, пробувала щось розгадати?
— Пробувала, та не виходить. Не скрізь я можу заглянути. Раз випадає на життя, а раз… Щось плутає карти. Кидала й на зерно — те саме. Усе тут покрите великою тайною.
— Жаль. Бо я таке задумав, що мені треба знати, живий він чи ні.
— Що? Може, скажеш?
— Не тепер.
— Тоді роби як знаєш. Тільки дай мені ще раз побачити тебе на прощання.
Вона підійшла до Ворона, провела пальцями по його волоссю, чолі, бровах, довкола очей, торкнулася пучками вуст, бороди.
— Гарний… А як поголишся та обстрижешся, тебе й любка не впізнає. Саме час зробити те, що тобі раджу. Хоч як мені шкода назавжди прощатися з тобою.
Він поцілував її руку.
— Дякую тобі за все, Євдосю.
Чорний ворон, який сидів у розсосі побитого громом береста, чув, як рипнули двері і надвір вийшов знайомий йому чоловік з чудернацькою шанькою, що звисала через шию на груди, але ворон швидко здогадався, що то ніяка не шанька, а сповиток із великої хустки, де лежала, мов у колисці, дитина. Услід за ним вийшла сліпа жінка, і, коли чоловік сів на коня, здійняла руки долонями до неба.
Воронові дуже кортіло прислідити, куди ж далі повезуть це дитинча, але він уже не мав сил на далеку мандрівку. До того ж надворі стояла безмісячна ніч, а ворон не був нічним птахом, щоб в отаку непроглядь вибиратися бозна-куди. Він і так ледь-ледь добачав, що воно діється біля хати, і, коли вершник розчинився у темряві, а жінка опустилася на коліна, ворон не міг розібрати, чи то вона молиться, б'ючи поклони, чи цілує слід від копит.
2
Добропорядний совєтський воєнком, заслуживши законну відпустку, їхав з молодою дружиною та семимісячним чадом у гості до своєї любої тещі аж у прикордонне містечко Дунаївці.
Після тяжких трудів та поранення в сутичці з бандою цей комісар мав право трохи перепочити, а заодно «показати бабусі дорогого онучечка, якого вона ще не бачила».
У тих далеких Дунаївцях ми, звісно, не мали ніяких родичів, зате довідка Матусівської волості устійнювала протилежне.
Крім цього паперу, в мене було ще кілька документів, один із яких засвідчував:
«Удостоверение дано сие тов. Семенову Степану Ивановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Матусовской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия. Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей».