Народ же, як на зло, сам по собі не здоровшав, а тому й не розумнішав… І – чекав, не міг дочекатися великої спасительки своєї Марсалії… Добро б йому було!.. Тому бідному наївному народові.
* * *
Від спогадів пробудив стривожений крик. Кликали її. Голоси розбігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.
Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що цицьку в лісі загубили… корову дійну… Що – урвалося! Атож, скоро урветься. Але вам. Не Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і поріділи, але не минулися. І слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль, не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім неї, великої ілюзіоністки… Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за ілюзією, за ілюзорною вірою у те, що мало би за Божим законом милосердя і справедливості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона, велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї, ці забуті, покинуті Богом душі!
Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, залякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантивими мішками, витрушуючи з них запечене каміння неґативної енерґії, що колись перетворилася у хворобу — від злості, ненависті, скнарості… Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, ревом, риданням… Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і йдуть, сунуть, повзуть до неї, волаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!
І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій зухвалій брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона стояла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигала вивернутись з-під нього в останню мить… Але колись може не встигнути…
* * *
– Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто… А вона… то розляглася… то кудись біжить, то гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на засране відро і прикую до машини!
Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть – сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй… у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній коняці! Все ж на ній! А вони – лиш поганяють, лежачи в холодку на межі…
Боже, як їй зле! Як їй огидно – до ригачки… Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шарлатанство…
От раніше… Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.
А тепер жене поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчю, кущі обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона — байдужа. Йому головне – її гроші.
Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:
– Це останній концерт у моєму житті.
– О’кей, о’кей! Останній – так останній, а поки що – в тачку! – каже він, усім своїм виглядом демонструючи нетерпіння.
Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з неба, лиш в людській подобі… Часом їй так здається чи привиджується… І раптом… раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий – вів Митрофана…
У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!
– Це останній концерт у моєму житті, – вперто повторює Марсалія.
– Я ж сказав, що – о’кей! А тепер причепурись, напусти на морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорних глаз – проніцатєльность: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, — сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. – Отож – уперед! До нових перемог!
Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:
– А не можна обійти…найбільшого чукчу, щоб зразу – до маленьких, слабих і вбогих українців?
Питає на глум, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді – вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство… І раптом… Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.
– Не можна! – рішуче відрубує Родіон і наголошує:
– Це в інтересах Комітету, майбутньої виборчої кампанії, але передовсім – нашої з тобою компанії. Ясно?
Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою «зеленню». Йому що? Йому все – до фені. Це їй доведеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого «чукчу» вихваляти… Хоча… хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують… Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи… Цілі інститути! На кожнім кроці – центри якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані – висмоктують з пальця! А чом би й ні – за такі гроші… Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх обминають… Байка з тими центрами! Хай! Але коли течуть ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде… Куди воно йде? Тупає ото на майданах і свистить… Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підліткам баланду травлять, тоді коли дев’яносто відсотків електорату в руках отаких-о марсалій…
І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік учився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і одне одного на тих перехрестях впізнають, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то був за Марс… Та й, власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.
Можливо, це й добре, коли є така сила…. Вона знову згадує дев’яності минулого століття… Вже минулого… Як життя летить! На жаль, не до безсмертя… Авжеж, що робилося тоді в державі чи то пак у не-державі! Народ колотився, народом колотили… Одні боролися, другі – боялися… Треті не признавалися, що страх мають… І всі бігли до ворожок… Отоді-то якісь мудрі (чи не вчителі з «Комітету захисту Вітчизни»?) здогадалися пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками, а за ними і її, Марсалію… Скільки вона тих гороскопів написала!.. Місцеві газети в черзі стояли, а тоді, гади, щоб не платити їй, самі почали халтурити. Розкусивши журналюг, Учитель усе зробив, аби пророчиця Марсалія надовго оселилася на екранах телевізорів і в радіоточках. Але хіба чоловік, бодай навіть пророк і спаситель, як сам Ісус Христос, годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! Та де? То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік…
* * *
Тиша… В «мерседесі» усі сплять. Крім водія. Та Марсалії… Недремної Марсалії, що, як пес, усе чує і відає, і стереже вітчизну від летаргічного сну… І це свята правда, тільки хто її знає?! Хто може поцінувати цю жертовну недремність?..
Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотним, що зветься судьбою, долею, фатумом, стільки… невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж – десь на самому споді. Але вона не мала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.