ВЕЛЕСОВА КНИГА
І. Хто ми и куди йдемо
1
Даремно згадали доблесні наші старі часи,
бо йдемо куди — невідомо.
А так оглядаємось і говоримо,
що соромимося Наву, Праву і Яву знати
й обаполи тирла відати і думати.
Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу,
аби тая удержана була.
Так се душі пращурів суть.
І ті світять зорями нам од Їру…
…Однак греки напали на Русь,
чинячи злеє в ім'я богів.
Ми ж не знали вже, куди тікати і що творити…
Права бо є таємно уложена Дажбогом,
а по ній, як пряжа, тече Ява,
і та створила життя наше.
А тоді, коли одійде, смерть наступає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава бо є після них.
Доти є Нава і по тому є Нава,
а в Праві ж є Ява.
Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше,
яко се бо вже найшло на коло нам.
Творящу богом силу узріли в собі,
бо то дано дар богів,
і не потребуємо бо се напраснитй.
Се душі пращурів наших од Їру зрять на нас
і там з жалю плачуть і виказують нам,
що не берегли ми Праву, Наву і Яву,
не берегли того, а ще й глузували.
Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками.
Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші,
матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино.
Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму,
а ум великий божий є єдиний з нами,
і тому творимо і говоримо з богами воєдино.
Бренне бо є наше життя і ми самі також,
де князям нашим працювати, живучи в землі з тілом овна,
і худоба наша од ворогів утікає на Свередзь.
2а
Муж, ідучи додому, не правий,
якщо лише заявляє про права;
і правий, якщо слова його з ділами збігаються.
Тому сказано здавна, аби ми творили були добро.
Як і діди наші казали: тут є і буду так же.
За часів злославних і бусих русь була потята рукою ворожою.
І злочини творилися.
І князь тоді немічний був.
І услав синів своїх до брані.
А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча,
і на те, що речено вічем, не зважили.
Тому ж бо ви розторгнугі і в неволю взяті.
І коди речемо нині, що маємо своїх князів, то не є так.
До південних країв ходили, щоб узяти землю нам і дітям нашим.
А там греки напали на нас, бо ми всілися на їхню землю.
І була січа велика і багато місяців.
Стократ починала русь
і стократ розбита була од півночі до півдня…
Отож худобу повели праотці наші,
і були отцем Орієм до краю руського ведені,
тому що завжди там перебували.
Багато злигоднів приніс ранній холод.
Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі руській.
І все те сталося за дві теми до суть.
А по тих двох темах варяги прийшли
і землю забрали од хозарів до рук своїх.
Тим бо відробляли в неволі.
Був народ родичем з ільмерцями,
з єдиного кореня постали роди наші.
Хто прийшов пізніше на Руську землю,
то і селився серед ільмерців,
бо суть братчики наші і подібні до нас,
і в небезпеці обороняли нас од зла.
Віче мали: що віче вирішить, то так і є;
а що не рішено — не повинно бути.
Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили.
Ми ж їм допомогу давали, і так було.
Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, —
і суть бо гончарі умілі.
Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли.
Такі й наші отці суть.
А прийшов рід злий на нас, напав.
І тому змушені були відійти в ліси.
2б
Так і живемо, навчившася, звіра; ловити і рибалитн,
еді страху уклонившись.
Так- прибули: одну тему і; почали: городи: ставити,
вогнища. повсюди розкладати.
На другу тему був холод великий,
і потяглися ми до півдня
там бо суть місця злачні.
А там: іронці зайняли: худоби нашой десятину.
І прийшли б до згоди, якбж ті могли слово тримати…
І потяглися- ми до; полуденного зележажран'я,
і було в нас худоби: багато…
За
Молили Велеса, отця нашого,
хай потягне в небі комонь Суражіїв,
хай зійде на нас сурі вішати, золоті кола вертячи.
То бо сонце наше, яке освітлює домове наші,
І перед його лицем блідне лице вогнищ домашніх.
Цьому богу вогнику Семурглю речемо показатися і
встати на небі
і так бути до блакитного світа.
Наречемо його іменем Вогнебога і йдемо трудитися,
як і всяк день, молитвою зміцнивши тіло, поївши,
йдемо до полів наших трудитися,
як боги веліли кожному чоловікові,
що повинен трудитися на хліб свій.
Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські,
і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.
Заспіваймо славу Суражію,
і так мислимо до вечора,
і п'ятикратне славимо богів на день.
Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами,
які є в небі, так бо п'ють за щастя наше.
Заспіваймо славу Суражію,
і ось комонь злат Суражіщіїв скаче в небесах.
Додому йшли, потрудившись.
Там огінь розкладали і їли покорм наш.
Речемо, яка то є ласка божеська до нас,
і одійдемо ко сну.
А день прийде — і тьмі безкормиця.
Так ось давали десятину отцям нашим,
а соту — на власове.
І так пробували славні,
яко же славимо богів наших і молимося про тіла,
омиті водою чистою…
зб
Інша бо кров є свята кров наша.
Про те мовилося, як обирали князів старотці наші.
І так правили п'ятнадцять віків через віче.
А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося
вночі…
І так правили наші отці.
Всяк міг слово сказати — і те було благом.
Захищалися од хозарів… по вікові Трояню,
які перш осіли з синами своїми і внуками наперекір
рішенню віча,
бо у русів не було іншої ради, крім віча.
Хозари пішли на них війною, а в них не було воїв…
Ї тривала та розторгавиця п'ятсот літ.
І не закінчилася скоро,
й обернулася нам тяглом хозарським.
Бо поки боруси билися,
на нас наповзли вороги численні.
А внук троянен був самотен при багатьох друзях
і був (у полон) уведений…
4а
Почалося життя важке…
А був тут у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам.
Сам будучи іронцем, од Їроні допомоги просив,
а ті прислали кінноту,
і хозари були відігнані.
Інше боярство лишилося під хозарами,
які дійшли до града Київського і там осіли.
Ті ж русичі, які не захотіли бути під хозарами,
пішли до Скотеня; там поблизу й отаборилася русь.
Їронці не чіпали звичаїв наших, ні рабів не брали,
отож лишили русам життя русів.
А хозари брали до своєї роботи людей
і велике зло чинили дітям і жонам.
А тоді і готи-грабіжники напали на русь, що осіла коло
Скотеня,
а тії взялися за мечі,
і пращурове наші виступили проти них.
Тут кіннота іронців вступила в бій і розбила готів.
Розтрощені були готи, втекли з поля.
То бо кров боруська лилася, і чермна земля була.
Перунами розтрощила русь землю готську і мечами
знищила всякого,
а землю їхню, як відомо, до своєї приєднала.
А тут і хозари в наш час ратний пішли на нас.
І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали:
«Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає».
І той їм допоміг готи були розбиті,
а хозари перші спробували праху,
вперше були розтрощені.
А русь звернулася до них і сказала: «А що ще буде?»
Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи,
розбіглися вої їхні,
покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед
очима нашими.
Готи змістились і відійшли на північ, і там зникли,
йдучи далі.
Русь же ввійшла до цієї землі, взятої до Русі до рук,
утерла руки свої і сказала: «Прийшла ж милість божа!
Хвалімо Дажбога нашого і Перуна-златоуса, які були з нами».
І так уперше заспівали славу богам на землі чужинській.
І сказала руськолунь: «Та є земля, і треба немало старатися,
щоб утворилася земля наша».
А хозари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель,
остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі,
утвердилися на Дону після готів.
4б
Багатьох захопили в поході з собою,
отож і терпіли ті од них,
бо були вони вільні і ворожі до пращурів.
Велес бо навчив тих землю орати і зерно сіяти.
Так захотіли ті пращури огнищанами стати і бути
землетрудичами.
Говоримо бо, як се мовиться в нашій землі, а не так, як
греки,
жадаючи за рахунок руського народу зростати,
болгарам підкорити
і примусити свою худобу водити в полях злачних.
І вибирали тих (князів) із своїх старійшин,
од роду до роду так се правили.
За десяток віків забули своє родство,
і так роди жили окремими племенами.
Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни:
тут бо всі руські, од руськолунян походячи.
Окремими є сумь, весь і чудь — і звідти прийшла на Русь
усобиця.
За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності,
і почали на чужих у неволі працювати —
спочатку на готів, які міцно їх тримали,
а потім — на хозаринів, як ті з'явилися з каганом…