Велесова Книга

ВЕЛЕСОВА КНИГА

І. Хто ми и куди йдемо

1

Даремно згадали доблесні наші старі часи,

бо йдемо куди — невідомо.

А так оглядаємось і говоримо,

що соромимося Наву, Праву і Яву знати

й обаполи тирла відати і думати.

Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє.

І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу,

аби тая удержана була.

Так се душі пращурів суть.

І ті світять зорями нам од Їру...

...Однак греки напали на Русь,

чинячи злеє в ім'я богів.

Ми ж не знали вже, куди тікати і що творити...

Права бо є таємно уложена Дажбогом,

а по ній, як пряжа, тече Ява,

і та створила життя наше.

А тоді, коли одійде, смерть наступає.

Ява тече і твориться в Праві.

Нава бо є після них.

Доти є Нава і по тому є Нава,

а в Праві ж є Ява.

Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше,

яко се бо вже найшло на коло нам.

Творящу богом силу узріли в собі,

бо то дано дар богів,

і не потребуємо бо се напраснитй.

Се душі пращурів наших од Їру зрять на нас

і там з жалю плачуть і виказують нам,

що не берегли ми Праву, Наву і Яву,

не берегли того, а ще й глузували.

Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками.

Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші,

матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино.

Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму,

а ум великий божий є єдиний з нами,

і тому творимо і говоримо з богами воєдино.

Бренне бо є наше життя і ми самі також,

де князям нашим працювати, живучи в землі з тілом овна,

і худоба наша од ворогів утікає на Свередзь.

2а

Муж, ідучи додому, не правий,

якщо лише заявляє про права;

і правий, якщо слова його з ділами збігаються.

Тому сказано здавна, аби ми творили були добро.

Як і діди наші казали: тут є і буду так же.

За часів злославних і бусих русь була потята рукою ворожою.

І злочини творилися.

І князь тоді немічний був.

І услав синів своїх до брані.

А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча,

і на те, що речено вічем, не зважили.

Тому ж бо ви розторгнугі і в неволю взяті.

І коди речемо нині, що маємо своїх князів,  то не є так.

До південних країв ходили, щоб узяти землю нам і дітям нашим.

А там греки напали на нас, бо ми всілися на їхню землю.

І була січа велика і багато місяців.

Стократ починала русь

і стократ розбита була од півночі до півдня...

Отож худобу повели праотці наші,

і були отцем Орієм до краю руського ведені,

тому що завжди там перебували.

Багато злигоднів приніс ранній холод.

Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі  руській.

І все те сталося за дві теми до суть.

А по тих двох темах варяги прийшли

і землю забрали од хозарів до рук своїх.

Тим бо відробляли в неволі.

Був народ родичем з ільмерцями,

з єдиного кореня постали роди наші.

Хто прийшов пізніше на Руську землю,

то і селився серед ільмерців,

бо суть братчики наші і подібні до нас,

і в небезпеці обороняли нас од зла.

Віче мали: що віче вирішить, то так і є;

а що не рішено — не повинно бути.

Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили.

Ми ж їм допомогу давали, і так було.

Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, —

і суть бо гончарі умілі.

Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли.

Такі й наші отці суть.

А прийшов рід злий на нас, напав.

І тому змушені були відійти в ліси.

2б

Так і живемо, навчившася, звіра; ловити і рибалитн,

еді страху уклонившись.

Так- прибули: одну тему і; почали: городи: ставити,

вогнища. повсюди розкладати.

На другу тему був холод великий,

і потяглися ми до півдня

там бо суть місця злачні.

А там: іронці зайняли: худоби нашой десятину.

І прийшли б до згоди, якбж ті могли слово тримати...

І потяглися- ми до; полуденного зележажран'я,

і було в нас худоби: багато...

За

Молили Велеса, отця нашого,

хай потягне в небі комонь Суражіїв,

хай зійде на нас сурі вішати, золоті кола вертячи.

То бо сонце наше, яке освітлює домове наші,

І перед його лицем блідне лице вогнищ домашніх.

Цьому богу вогнику Семурглю речемо показатися і

встати на небі

і так бути до блакитного світа.

Наречемо його іменем Вогнебога і йдемо трудитися,

як і всяк день, молитвою зміцнивши тіло, поївши,

йдемо до полів наших трудитися,

як боги веліли кожному чоловікові,

що повинен трудитися на хліб свій.

Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські,

і боги мало не десниці тримають на ралах ваших.

Заспіваймо славу Суражію,

і так мислимо до вечора,

і п'ятикратне славимо богів на день.

Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами,

які є в небі, так бо п'ють за щастя наше.

Заспіваймо славу Суражію,

і ось комонь злат Суражіщіїв скаче в небесах.

Додому йшли, потрудившись.

Там огінь розкладали і їли покорм наш.

Речемо, яка то є ласка божеська до нас,

і одійдемо ко сну.

А день прийде — і тьмі безкормиця.

Так ось давали десятину отцям нашим,

а соту — на власове.

І так пробували славні,

яко же славимо богів наших і молимося про тіла,

омиті водою чистою...

зб

Інша бо кров є свята кров наша.

Про те мовилося, як обирали князів старотці наші.

І так правили п'ятнадцять віків через віче.

А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося

вночі...

І так правили наші отці.

Всяк міг слово сказати — і те було благом.

Захищалися од хозарів... по вікові Трояню,

які перш осіли з синами своїми і внуками наперекір

рішенню віча,

бо у русів не було іншої ради, крім віча.

Хозари пішли на них війною, а в них не було воїв...

Ї тривала та розторгавиця п'ятсот літ.

І не закінчилася скоро,

й обернулася нам тяглом хозарським.

Бо поки боруси билися,

на нас наповзли вороги численні.

А внук троянен був самотен при багатьох друзях

і був (у полон) уведений...

4а

Почалося життя важке...

А був тут у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам.

Сам будучи іронцем, од Їроні допомоги просив,

а ті прислали кінноту,

і хозари були відігнані.

Інше боярство лишилося під хозарами,

які дійшли до града Київського і там осіли.

Ті ж русичі, які не захотіли бути під хозарами,

пішли до Скотеня; там поблизу й отаборилася русь.

Їронці не чіпали звичаїв наших, ні рабів не брали,

отож лишили русам життя русів.

А хозари брали до своєї роботи людей

і велике зло чинили дітям і жонам.

А тоді і готи-грабіжники напали на русь, що осіла коло

Скотеня,

а тії взялися за мечі,

і пращурове наші виступили проти них.

Тут кіннота іронців вступила в бій і розбила готів.

Розтрощені були готи, втекли з поля.

То бо кров боруська лилася, і чермна земля була.

Перунами розтрощила русь землю готську і мечами

знищила всякого,

а землю їхню, як відомо, до своєї приєднала.

А тут і хозари в наш час ратний пішли на нас.

І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали:

«Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає».

І той їм допоміг готи були розбиті,

а хозари перші спробували праху,

вперше були розтрощені.

А русь звернулася до них і сказала: «А що ще буде?»

Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи,

розбіглися вої їхні,

покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед

очима нашими.

Готи змістились і відійшли на північ, і там зникли,

йдучи далі.

Русь же ввійшла до цієї землі, взятої до Русі до рук,

утерла руки свої і сказала: «Прийшла ж милість божа!

Хвалімо Дажбога нашого і Перуна-златоуса, які були з нами».

І так уперше заспівали славу богам на землі чужинській.

І сказала руськолунь: «Та є земля, і треба немало старатися,

щоб утворилася земля наша».

А хозари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель,

остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі,

утвердилися на Дону після готів.

4б

Багатьох захопили в поході з собою,

отож і терпіли ті од них,

бо були вони вільні і ворожі до пращурів.

Велес бо навчив тих землю орати і зерно сіяти.

Так захотіли ті пращури огнищанами стати і бути

землетрудичами.

Говоримо бо, як се мовиться в нашій землі, а не так, як

греки,

жадаючи за рахунок руського народу зростати,

болгарам підкорити

і примусити свою худобу водити в полях злачних.

І вибирали тих (князів) із своїх старійшин,

од роду до роду так се правили.

За десяток віків забули своє родство,

і так роди жили окремими племенами.

Се називаються ті поляни, свередзі і деревляни:

тут бо всі руські, од руськолунян походячи.

Окремими є сумь, весь і чудь — і звідти прийшла на Русь

усобиця.

За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності,

і почали на чужих у неволі працювати —

спочатку на готів, які міцно їх тримали,

а потім — на хозаринів, як ті з'явилися з каганом...

А той був приятелем нашим і спершу були купцями на Русі.

Спочатку були велеречиві, а потім стали злі

і русів гнітити стали...

Сказали ті: «Куди підемо від них?

Де життя вільне знайдемо?

Ми великі сироти, божеська рука од нас одвернулась».

І так на двадцять тисяч літ не могли сутворитися до Русі,

а там прийшли варяги і взяли ту...

Були ті синове влці: русь же повернулась од півночі,

Знову не мала можливості...

В лісах ільмерських зібралась і там є.

Києву ж дана частина мала, там бо всілися варяги,

які захопили владу після венеда Святояра...

Так узріємо навіч того боярина, героя нашого,

який розбив готів із Скотичем.

І була славна подія од приходу слов'янського люду на Русь

тисяча третього року,

як нагле грабіжники напали на нас.

Тоді Святояр був єдиним князем, якого боруси вибрали

на руськолуні.

А той взяв руськолунь і борусів, озброїв їх

і пішов на готів од Воронженця.

Було там десять тем відібраних боянів кінних, не піших.

І так напав на них.

Січа була зла і коротка,

і та буйствувала була до вечора.

Ї були по готах.

4в

Русі бо приглянулася земля та і досі.

А в той час ішли до Києва варяги з купцями і побили

хозарів.

А каган хозарський звернувся до Скотеня, просячи

допомоги.

Відкинув ту просьбу Скотень і сказав:

«Допоможете самі собі».

Віче руськолуні веліло готувати оборону,

бо ворожа сила насувалася до землі Воронженця.

Воронженець був давній, за багато віків оснований далеко

од нападників.

А та ворожина дійшла до Воронженця і взяла його, і там

осіла.

Се Русь була відрізана від заходу сонця,

а інші пішли до сури на південь

і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам.

Там кріпив град Сурож Білояр.

Криворіг, був тоді князь русів, пускав білого голуба:

Куди той полетить, туди і йти.

А той полетів на греків.

Криворіг пішов на них війною і розбив їх.

Тут бо греки, як лиси хвостом вертячи,

дали Криворогові золоте руно і комонце стребні.

І Криворіг утримався на Сурожі.

А вони, греки, були на Голуні.

Криворіг догодився, аби руси одкрилися там.

А потім греки напустили на них боянів у залізах і

побили їх.

Багато крові руської пролилося на тій землі.

І ні стягу не лишилося русичам.

Іллірійці сказали, що ми нерозумні, і прийдуть нам

помагати...

Пом'янемо тих, що свою землю руську удобили,

і наших старійшин, які бо стратили сили, русь, на тих

бойовищах з ворогами нашими.

А кров їхня удобила землю нашу.

Сущі бо боги, які, з Перуном ділячись, накували мечі

свої до ворогів іних.

Ми ж їм помолилися нам у поміч...

4г

Сурожу бо святому бути над нами.

А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря.

А і то всякий день звертаємо погляд свій на богів, які є світ,

його ж звемо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами.

Так співаємо славу богам і живемо милістю божою,

допоки й життя.

Се лишилися Сурожа — там вороги наші,

які у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами,

Маром-Марою і кінцем життя всім.

Явитися богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою.

Хай та здохне, хай сяйво світить на нас і до нас і видно всім.

Перша слава Сурію стлудіду є, той прогонить зло.

Із тієї темені ізійшло, іздибилося зле плем'я дасуво.

А те зле племено на пращурів наших набігло, напало,

І багато людей було забраних і померлих.

А той Ор-старотець казав:

«Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають.

Тоті бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей

убивають».

То бо той старотець сказав: «А підемо до іншої землі,

в якій течуть меди і молоко, і та земля є».

Ї рушили всі і троє синів Орієвих — Кий, Пащек і Горовато,

звідки і три славні племена виникли.

Сини були хоробрі, вожді дружинам.

Отак сіли на коней і рушили.

За ними їхали молодші дружини;

йшла худоба — корови, пов'язані бики, вівці;

їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди.

Ї так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів,

ішли до Гори великої, до долини травної, багатої злаками.

Там і оселився Кий, що був засновником Києва.

Та то був престол руський.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Velesova_knyga.docx	127 Кб	1250