Що було потім – Юрій Смолич

Одержавши історію хвороби, професор коротко проглянув її й повернув знову сестрі.

– Чудово! – сказав він. – Адреналін. Стрихнін щодня. Аутовакцину можна через день. Їсти давати те, що він сам замовить. Завтра ж на прогулянку. Нехай дихає свіжим повітрям. Можна дати книжки, газети, шахи. Взагалі хай робить те, що йому самому заманеться. Ну, колего! – знов обернувся він до Гальванеску. – Закуримо? – І він простяг свій старий шкіряний портсигар.

5

– Так от, колего, чого це ми до вас прийшли зараз таким широким ансамблем? – сказав далі професор, коли всі побрали стільці й розсілися півколом проти пацієнта в кріслі. – Я думаю, колего, що ви й самі вже догадуєтеся. Ми прийшли до вас просити допомоги.

– О?! – здивувався чи, може, вдав здивування доктор Гальванеску. – Ви шукаєте допомоги в мене?

– У вас, колего.

– Я не розумію, як я можу стати вам у пригоді, професоре.

Доктор Гальванеску сказав це холодно, офіційно. Проте він зразу ж спохватився і дуже чемно додав:

– Я цілком до послуг вам, дорогий професоре. Я ваіц покірний слуга. Наказуйте.

– Наказувати тут нічого, колего. Нам потрібно, щоб ви самі забажали зробити те, про що ми будемо зараз вас просити.

Доктор Гальванеску насторожився, його новому життю був майже тиждень. За цей тиждень доктор Гальванеску – поміщик, капіталістичний власник і господар – вже встиг чудово усвідомити, що він уже колишній, поміщик, колишній власник і колишній господар. Він усвідомив, що від його власного колишнього життя його відтято. Тепер треба було вияснити собі, яке ж буде його нове, друге, прийдешнє життя. Зараз доктор Гальванеску ще не міг уявити собі його. Він не розумів ситуації. Проте йому зрозуміло було одне: минуле, його минуле – відтято. Відтято від нього разом із усім тим життям, що було там позаду, на заході, в його країні. Але ж ця країна, той захід, те життя для нього не переставало існувати. Воно є. його відтято, але воно є. Повернутися назад, туди, до нього, – ось яка єдина думка тим часом панувала в умі доктора Гальванеску – капіталіста і поміщика південного Буджака. Повернутися за всяку ціну!

– Кажіть, професоре, що вам треба, – промовив він тихо, подумавши трохи.

Професор Трембовський не міг всидіти на своєму стільці і зірвався на ноги. Він забігав по кімнаті, скільки дозволяли її невеличкі розміри, запатлав волосся. Він хвилювався.

– Нам треба, дорогий колего, – заговорив він нарешті ласкаво й ніжно, – щоб ви допомогли нам виконати операцію, яку от ми виконали з вами, тобто будемо говорити прямо, – відживити ще двох людей, що їх привезла разом із вами шановна товаришка, агроном Юлія Сахно… Це…

Гальванеску раптом випростався в своїм кріслі. Очі йому загорілися.

– Ви привезли сюди з собою вашого шофера Чіпаріу та рибалку Йонеску, так я зрозумів професора? – хутко звернувся він до Сахно.

Сахно дуже хотіла, але ніяк не могла стримати неприязнь до нього і тому досить неввічливо і грубо буркнула:

– А що ж ви думали, стала б я з вами тарабанитися? Дуже ви мені потрібні!

Доктор Івановський з-за спини Гальванеску замахав руками і засіпав бровами, роблячи Сахно застережливі знаки. Він пильнував свого пацієнта і боявся, щоб йому не пошкодити цими розмовами.

Втім, пацієнт, виявляється, й не думав хвилюватися. Доктор Гальванеску відкинувся на спинку крісла й раптом зареготав. Це був перший його сміх після відживлення. Досі він перебував здебільшого в настрої меланхолійному. Професор задоволено потер руки. Пацієнт сміється – це прекрасно. Сміх – це шлях до видужання. Чорт забирай, але діла йдуть зовсім добре!

Не так реагував доктор Івановський. Він боязко стежив за виразом обличчя пацієнта, за жилами на шиї, він навіть помацав йому пульс.

Однак перший сміх минув відживленому пацієнтові щасливо. Він пішов йому навіть на користь: на щоках зацвів легенький рум’янець. Доктор Гальванеску перестав сміятись і з ввічливим поклоном знову звернувся до професора:

– Отже, професоре, значить, ви волієте повернути до життя й двох отих приятелів агронома Юлії Сахно?

– Саме так! – відказав професор.

– То чому ж ви цього не робите самі? Ви ж повернули вже до життя мене цілком самостійно без моєї допомоги?

– Так, – сказав професор, – але агроном Сахно потурбувалася наситити ваші жили звичайною рінгерлоківською рідиною, тільки дещо конденсованого розчину. Що ж до ваших клієнтів, яких привезено разом з вами, то в їхніх жилах, як виявили наші аналізи, якась не відома нам рідина. Крім того, їхньому знекровленню і знеживленню вже мало не місяць. Зіставляючи це і це…

– Отже, – перебив Гальванеску, – ви просите, щоб зробити це вам допоміг я?

– Саме так! – підтвердив професор.

– Прекрасно! – вдруге зареготав доктор Гальванеску. – Прекрасно!

Втім, на цей раз він реготав коротко, і за секунду урвав свій сміх, і випростався в своєму кріслі. Злі, глузливі очі його нишпорили по співрозмовцях. Потім він враз заплющив очі і втомлено відхилився на подушки.

– Ні, – тихо прошепотів він, немовби втратив останні сили. – Ви марно турбуєтеся, професоре. Я не допоможу вам…

6

Важко зразу, одним словом, сказати, як реагували на цю заяву всі присутні. Вони реагували по-різному. Бо кожний по-різному був підготовлений до цієї розмови. І кожний по-різному уявляв собі самого доктора Гальванеску. Сестра-жалібниця, наприклад, яка була присутня при цій розмові і була, звісно, знайома з усіма подіями тільки в загальних рисах, знала тільки одне: що цьому чоловікові, який був мертвий, зовсім-таки мертвий, раптом повернуто життя. От ці люди, її патрони і насамперед сам професор Трембовський, зробили це – повернули йому життя. Що може почувати до цих людей цей, повернутий до життя, чоловік, не відомий їй іноземець? (Сестра та й більшість персоналу інституту гадали, що це якийсь іноземний спеціаліст). Він може почувати до цих людей, і зокрема до професора Трембовського, тільки подяку. Глибоку, надлюдську подяку. Повернути до життя! О, за таке, певна річ, можна зробити все. Задовольнити всяке, яке б воно не було, прохання!.. І раптом цей чоловік так різко, так недвозначно вороже відповів цим людям: ні! Сестра не стрималася. Вона тихо зойкнула і сплеснула руками. Амлула стрихніну, яку вона тримала в руці, щоб зробити впорскування, випала з її пальців і хруснула на долівці.

– Візьміть другу ампулку і виконайте впорскування, – тихо сказав їй Івановський, заклопотано і пильно поглядаючи на обличчя пацієнта з заплющеними очима.

Він мусив зберегти живим цього пацієнта, навіть і в тому разі, коли він одмовляється допомогти. Бо цей пацієнт насамперед важливий науковий факт. І цей факт належить інститутові, його треба зберегти. Так реагував доктор Івановський.

Коломієць реагував інакше. Він зірвався з стільця. Очі йому запалали, щоки зашарілися, руки стислися в кулаки. Він постояв секунду і знову сів. Але тільки торкнувшись стільця, він знову підвівся, мов наштрикнувся на голку, і розкрив рота. Він чи то хотів ударити, чи то щось сказати. Але зміг тільки кашлянути. Думбадзе поклав йому на плече руку і знову посадовив його на стілець.

Думбадзе не сказав нічого. Посадовивши Коломійця, він вийняв з кишені цигарку і закурив.

Професор, навпаки, чудно заспокоївся. Він не зривався, не поліз руками до волосся, не тер долонь, не сказав навіть “чорт забирай!”. Навпаки, він сів на стілець і поклав ногу на ногу. Потім крізь стиснені зуби тихо засвистів якоїсь найбільш недоречної мелодії.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: