Що було потім – Юрій Смолич

Коломієць кинувся назустріч Сахно.

– Слухай, так ти, виявляється, ще не показала консиліумові найголовнішого? Я думав, вони його вже бачили. Професор поїхав. Такий жаль! Треба показати швидше!

Доктор Івановський стояв осторонь і, поливаючи руки одеколоном з кишенькового флакона, посміхався трохи іронічно. Мабуть, інформації студента Коломійця не будили в ньому особливого довір’я. Він навіть не поставився до них серйозно. Він вважав їх за жарт.

– Чуєш? – Коломієць хвилювався і сіпав Сахно за рукав. – Доктор Івановський гадає, що я. брешу!

Сахно серйозно подивилася на доктора Івановського.

– Ні, докторе, це правда. Зараз ви пересвідчитесь самі. Який жаль, що професор Трембовський мусив покинути нас так раптово.

10

Сахно підійшла до вікна. Там, на лутці, стояв невеличкий плоский чемоданчик. То була, мабуть, маленька друкарська машинка. Сахно, присунувши чемоданчик до себе, потисла защіпку і відкинула покришку.

Це справді було щось подібне до друкарської машинки, але це була не вона. Правда, як і в друкарській машинці, тут була клавіатура, але клавішів було трохи більше, і вони були менші від клавішів друкарської машинки. Проте тільки клавіатурою й була подібна ця машинка до друкарської. Ні ричажків з літерами, ні котушок із стрічкою, ані валика для паперу в машинці не було. Увесь механізм машинки був закритий чорним жерстяним лакованим кожушком. Тільки проти клавіатури в кожушку був рядок відтулинок, засклених різноколірними скельцями. Вони грали зараз проти сонця – матове, червоне, синє, жовте, зелене і фіолетове. Збоку з-під кожушка звисав недовгий електричний шнур із штепселем. Немов це був звичайний електрочайник або праска.

Сахно взяла цей шнур і вставила штепсель у розетку. Всередині машинки зразу щось тихо затремтіло й загуло. Там працював маленький мотор. Тоді Сахно потисла один клавіш, і він м’яко віддзвонив їй. Вона потисла другий, третій. Вони так само віддзвонили. Воднораз синє віконце засвітилося. Там спалахнула мікроскопічна лампочка.

Доктор Івановський кінчив витирати руки і поглянув скоса, що робить Сахно. Машинка не була йому відома.

– Дивіться ж, докторе! – почув він вигук Коломійця і, озирнувшись, побачив, що Коломієць і Петрова повернулися до дверей.

Вони так дивилися на двері, ніби звідтіля мав зараз увійти хтось дуже цікавий і сподіваний.

Справді, двері до першої кімнати стукнули. Почулися чиїсь повільні, розмірені й важкі кроки в передпокої. Хтось прямував сюди, до цієї кімнати. Потім рипнули двері й на порозі з’явилась висока і ставна постать.

Сахно не покидала своєї машинки. Вона зовсім не звернула уваги на того, що прийшов, і далі вицокувала на клавіатурі. Клавіатура м’яко віддзвонювала і різнобарвно відсвічувала своїми лампочками. Раптом Сахно урвала вицокування і, покинувши машинку, одвернулася від вікна.

Незнайомий зробив два кроки і теж враз спинився біля порога. Доктор Івановський кинув на нього оком. Але він зразу ж подивився вдруге – пильно й уважно.

Постать незнайомого справді повинна була б привернути пильну увагу.

Це був високий ставний чолов’яга, що виглядав ще вищим від свого росту, бо держався напрочуд рівно й випростано. Так виструнчувалися тільки царські солдати на муштрі, його рухи, які він показав, зробивши оті два кроки після порога, могли вразити ще й вимушеною і напруженою непорушністю тулуба.

Він підкидав ноги рівно, не згинаючи в колінах, а весь тулуб у цей час не рухався. Руки його були витягнені й притиснені міцно до боків, голова стирчала прямо, тільки злегка киваючи на кожному кроці. Він був, як механічний манекен або страшний каліка на протезах і в сталевому корсеті.

Але найбільше вражало обличчя чудного незнайомця.

Щоки його були жовтувато-воскові, немов прозорі й трохи спухлі. Губ, рожевих людських губ, власне, не було. М’якість вуст була майже така ж жовто-прозора, як і вся шкіра на щоках. У трохи розтуленому роті видно було два ряди зубів, звичайних білих зубів, але стирчали вони з зовсім безбарвних, прозорих, набряклих ясен.

Обличчя було непорушне, закам’яніле, жодна рисочка не тремтіла в зморшках і складках. Очі були заплющені й запалі.

Доктор Івановський аж здригнувся від несподіваної думки, що пронизала мозок. Він поточився до чудного незнайомця-потвори. Він хотів краще розглянути його.

У цей час Сахно знову відвернулася до вікна, до своєї машинки. Чудний незнайомець, видно, не вразив її, і вона знову взялася цокати на машинці.

Немов тільки й чекавши цього, незнайомець знову підкинув одну по одній свої ноги і зробив кілька кроків назустріч докторові Івановському. Підійшовши зовсім близько, він вдруге спинився. Потім підніс руку і так само надто прямолінійно, немов механічно, простяг її докторові Івановському. Він хотів привітатися.

Доктор Івановський не взяв руки. Нахмурившись, він гостро роздивлявся. До нього підійшла, спинилася й простягала руку нежива істота. Доктор Івановський голову дав би собі відрубати, що то був труп…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

У великій білій залі було тихо й ясно. Здавалося, ця тиша і ясність були невід’ємними складовими елементами загальної білої чистоти. Біла чистота була тут скрізь і на всьому. Вона панувала необмежено. В залі були білі стіни, біла стеля і навіть біла кахляна підлога. Величезне вікно – на цілу широку стіну – було теж біле, бо було засклене білим матовим склом. Великі лампіони на стелі світили біло й м’яко з-під молочно-білих абажурів. Меблі в кімнаті – довгі та вузенькі столи, високі табурети, вузькі шаховки та етажерки – були також поліровані біло.

Білі були й люди в цій кімнаті. Вони були в довгих білих халатах і куцих білих шапочках на голові. Вони скупчились всі довкола середнього, довгого і вузького, столу і нахилилися над ним. На столі, випроставшись, лежала людина. Вона теж була вся біла. Білі простирадла, білі рушники, біла марля. Проте білою була навіть і та частина обличчя та тіла цієї людини, що не була покрита простирадлами, рушниками і марлею. Ця людина була біла блідістю немочі, вона була під наркозом.

Професор Трембовський кінчив операцію. Цю білу людину він щойно врятував від передчасної смерті. Він розтяв своїм гострим ланцетом її шкіру і м’язи, добувся до нутрощів і вбив передчасну смерть цієї людини, що була саме там, у нутрощах. Він там піймав і вбив люту хворобу, як видирають і нищать бур’ян, що заростає на грядці. Тепер помічники й асистенти професора Трембовського загладжували сліди нищівного бою, що відбувся в нутрощах людського організму. Вони вертали людському тілу його первісну та звичайну форму і вигляд. Вони вклали всі органи на місця, розв’язали кров’яні судини, зашили жирові покрови, м’язи і шкіру. Людина знову набирала нормального вигляду, і ніхто зовні не впізнав би тих величезних змін, що сталися всередині внаслідок відважної операції.

Професор Трембовський мив під краном руки і мріяв, як він зараз вийде з операційної і закурить запашну цигарку. Перед очима йому ще стояли щойно бачені нутрощі. Серце, легені, шлунок, кишки. Тямущий хірург орієнтувався серед незчисленних внутрішніх людських органів, як старий візник у завулках рідного міста. Заплющивши очі, він знав, де звернути, де об’їхати, а де можна рушати навпростець.

Було тихо, як тільки може бути тихо там, де швидко і злагоджено працює кілька пар вправних людських рук. Тихо шелестіли халати лікарів і сестер. Тихо подзвонювали дрібні стальні інструменти, тихо перешіптувались оператори, тихо постогнував і похрипував оперований.

Двері операційної стиха рипнули, і до зали просковзнула санітарка.

– Професоре, – торкнула вона за рукав професора Трембовського. – Як накажете робити? Там ви дали розпорядження прийняти два трупи від громадянки Юлії Сахно, але вона привезла їх аж три…

– Три?

– Три.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: