Незнайомий зробив два кроки і теж враз спинився біля порога. Доктор Івановський кинув на нього оком. Але він зразу ж подивився вдруге – пильно й уважно.
Постать незнайомого справді повинна була б привернути пильну увагу.
Це був високий ставний чолов’яга, що виглядав ще вищим від свого росту, бо держався напрочуд рівно й випростано. Так виструнчувалися тільки царські солдати на муштрі, його рухи, які він показав, зробивши оті два кроки після порога, могли вразити ще й вимушеною і напруженою непорушністю тулуба.
Він підкидав ноги рівно, не згинаючи в колінах, а весь тулуб у цей час не рухався. Руки його були витягнені й притиснені міцно до боків, голова стирчала прямо, тільки злегка киваючи на кожному кроці. Він був, як механічний манекен або страшний каліка на протезах і в сталевому корсеті.
Але найбільше вражало обличчя чудного незнайомця.
Щоки його були жовтувато-воскові, немов прозорі й трохи спухлі. Губ, рожевих людських губ, власне, не було. М’якість вуст була майже така ж жовто-прозора, як і вся шкіра на щоках. У трохи розтуленому роті видно було два ряди зубів, звичайних білих зубів, але стирчали вони з зовсім безбарвних, прозорих, набряклих ясен.
Обличчя було непорушне, закам’яніле, жодна рисочка не тремтіла в зморшках і складках. Очі були заплющені й запалі.
Доктор Івановський аж здригнувся від несподіваної думки, що пронизала мозок. Він поточився до чудного незнайомця-потвори. Він хотів краще розглянути його.
У цей час Сахно знову відвернулася до вікна, до своєї машинки. Чудний незнайомець, видно, не вразив її, і вона знову взялася цокати на машинці.
Немов тільки й чекавши цього, незнайомець знову підкинув одну по одній свої ноги і зробив кілька кроків назустріч докторові Івановському. Підійшовши зовсім близько, він вдруге спинився. Потім підніс руку і так само надто прямолінійно, немов механічно, простяг її докторові Івановському. Він хотів привітатися.
Доктор Івановський не взяв руки. Нахмурившись, він гостро роздивлявся. До нього підійшла, спинилася й простягала руку нежива істота. Доктор Івановський голову дав би собі відрубати, що то був труп…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
У великій білій залі було тихо й ясно. Здавалося, ця тиша і ясність були невід’ємними складовими елементами загальної білої чистоти. Біла чистота була тут скрізь і на всьому. Вона панувала необмежено. В залі були білі стіни, біла стеля і навіть біла кахляна підлога. Величезне вікно – на цілу широку стіну – було теж біле, бо було засклене білим матовим склом. Великі лампіони на стелі світили біло й м’яко з-під молочно-білих абажурів. Меблі в кімнаті – довгі та вузенькі столи, високі табурети, вузькі шаховки та етажерки – були також поліровані біло.
Білі були й люди в цій кімнаті. Вони були в довгих білих халатах і куцих білих шапочках на голові. Вони скупчились всі довкола середнього, довгого і вузького, столу і нахилилися над ним. На столі, випроставшись, лежала людина. Вона теж була вся біла. Білі простирадла, білі рушники, біла марля. Проте білою була навіть і та частина обличчя та тіла цієї людини, що не була покрита простирадлами, рушниками і марлею. Ця людина була біла блідістю немочі, вона була під наркозом.
Професор Трембовський кінчив операцію. Цю білу людину він щойно врятував від передчасної смерті. Він розтяв своїм гострим ланцетом її шкіру і м’язи, добувся до нутрощів і вбив передчасну смерть цієї людини, що була саме там, у нутрощах. Він там піймав і вбив люту хворобу, як видирають і нищать бур’ян, що заростає на грядці. Тепер помічники й асистенти професора Трембовського загладжували сліди нищівного бою, що відбувся в нутрощах людського організму. Вони вертали людському тілу його первісну та звичайну форму і вигляд. Вони вклали всі органи на місця, розв’язали кров’яні судини, зашили жирові покрови, м’язи і шкіру. Людина знову набирала нормального вигляду, і ніхто зовні не впізнав би тих величезних змін, що сталися всередині внаслідок відважної операції.
Професор Трембовський мив під краном руки і мріяв, як він зараз вийде з операційної і закурить запашну цигарку. Перед очима йому ще стояли щойно бачені нутрощі. Серце, легені, шлунок, кишки. Тямущий хірург орієнтувався серед незчисленних внутрішніх людських органів, як старий візник у завулках рідного міста. Заплющивши очі, він знав, де звернути, де об’їхати, а де можна рушати навпростець.
Було тихо, як тільки може бути тихо там, де швидко і злагоджено працює кілька пар вправних людських рук. Тихо шелестіли халати лікарів і сестер. Тихо подзвонювали дрібні стальні інструменти, тихо перешіптувались оператори, тихо постогнував і похрипував оперований.
Двері операційної стиха рипнули, і до зали просковзнула санітарка.
– Професоре, – торкнула вона за рукав професора Трембовського. – Як накажете робити? Там ви дали розпорядження прийняти два трупи від громадянки Юлії Сахно, але вона привезла їх аж три…
– Три?
– Три.
– Чорт забирай! – вражено вигукнув професор, порушивши урочисту тишу операційної.
Цей вигук був немов гасло. Всі оператори біля столу раптом голосно заговорили і шумно зарухалися. Вони кінчили. Хворого можна було відвозити до палати. Професор Трембовський поглянув на санітарку.
– І вона, ця громадянка, вже привезла всі три?
– Так, професоре.
– І ви їх бачили самі, на власні очі?
– Так.
– І вони всі той… Справді, той?..
– Що, професоре? – не зрозуміла санітарка.
– Ну, мертві, я вас питаю?
– Звісно, мертві, професоре.
Професор ще якусь мить розглядав санітарку, немов вона була йому маловідома, і він не зміг звіритися на її слова. Але це була Шура, давня санітарка при операційній. З професором Трембовським вона працювала вже років з десять. Професор знизав плечима і кивнув:
– Добре. Скажіть сторожеві – нехай прийме всі три. Але нехай не кладе їх до моргу, а зараз приставить до малої операційної.
– Слухаю, професоре.
– І хай не здумає покласти їх у формаліновий розчин! – схопився ще професор.
– Слухаю, професоре.
– Нехай лежать так, поки я сам прийду.
– Слухаю, професоре. Все буде, як ви сказали.
2
Сахно чекала у вестибюлі. Вона нервувалася і то заглядала в двері, чи не вертає сторож, то підбігала до вікна і визирала на вулицю. Там на вулиці – тихій вулиці далекої околиці міста, – перед під’їздом інституту, стояло півторатонне вантажне авто і на нім три довгі й вузькі скрині. Поруч із шофером сидів Коломієць і нетерпляче позирав на двері вестибюля. Коли Сахно підходила до вікна, його нетерплячка ще зростала і він починав до неї моргати, мигати і махати руками. Він хвилювався не менше від Сахно.
Нарешті в кінці коридора зачовгали м’які повстяні капці. Сахно схопилася, підбігла до дверей і визирнула. Проте довелося ще трохи почекати, бо коридор був таки довгенький, а сторож пересувався досить повільно.
Сторожева постать була примітна. Це був немолодий чолов’яга, інвалід. Він шкутильгав на обидві ноги і шкутильгав так сильно, що аж западав цілим торсом назад, коли ставив одну ногу на місце другої. Він був майже горбатий, і ліве плече було йому нижче від правого. Руки мав також нерівні й неоднакові. Ліва була коротша від правої, і, крім того, вона була наче суха, тонша і менша проти правої. Пальці на правій були короткі й товсті. На лівій – тонкі й довгі. Що ж до обличчя, то воно було все в шрамах, рубцях та швах. Найбільший шрам оперізував цілу голову через чоло впоперек. Ніби старий сторож перев’язав собі череп тонкою шворкою. Шкіра на чолі нижче від шворки була темна, поморщена і насувалася на очі. Ніби він дуже гнівався і насупив брови. Шкіра вище шворки була рівна, біла, без будь-яких зморщок і неначе й зовсім нерухома. Крім цього шраму, на чолі був іще великий рубець довкола всього носа і дрібніші на щоках, на шиї, щелепах та потилиці. Через ці рясні шрами та рубці обличчя старого сторожа було якесь чудне й незвичайне. Здавалося, кожна частина його обличчя живе своїм власним, окремим і цілком самостійним життям. Здавалося, кожна риса незалежна від інших і ле знає, як собі дати раду. Коли губи говорили, щелепи мовчали. Коли очі сміялися, брови ладналися плакати.