10
А втім, нежданий незнайомець був нежданий і незнайомий тільки для професора та його асистентів. Сахно, Коломійцеві та докторові Івановському він був дуже добре відомий. Це був той самий потвора, що його ми вже бачили сьогодні вранці на квартирі в Сахно. Він переступив поріг, зробив два кроки й спинився.
Поруч нього, з-поза його спини, визирав другий каліка, відомий уже професорів сторож. Він тупцював довкола чудного незнайомця, що так нахабно вдерся без дозволу до професорового кабінету. Цей другий каліка аж ніскільки не був подібний до першого. Він шкутильгав на обидві ноги. Він був сутулий, і ліве плече було нижче від правого: Ліва рука коротша від правої. Ноги в нього були прирощені. Рука була братова. Він був нещасний і спотворений, але справжній і живий. Він був людина.
Тихий гомін пройшов по кабінету, і всі присутні підвелися на ноги. Чудний приходько їх вразив. У нім було щось надзвичайне, щось надприродне. Підвівся й сам професор. Тоді Сахно знову нахилилася до свого апарата і клацнула кількома клавішами. В ту ж мить чудний приходько здригнувся, хитнувся й підняв ногу, щоб зробити крок у напрямі до професора.
Це штовхнуло й вірного професорового сторожа. Він кинувся знову до нахабного незнайомця, намагаючися спинити.
– Та гражданин же…
Потім він з глибоким докором звернувся до Сахно:
– І що ото ви мені баки забиваєте? Ті два то справді собі мертві, а цей так зовсім живий… І таке ж нахабне… – Він скрикнув і оступився, бо нахабний незнайомець штовхнув його й придавив йому пальці на лівій нозі. Потім він наблизився до професора, спинився й простяг до нього руку, немов для привітання, як ото першого разу докторові Івановському. Професор нахилився, схопив цю руку і пильно зазирнув чудному приходькові в обличчя.
– Чудово! – скрикнув спантеличений професор.
Всі обступили його і чудного незнайомця. В ньому не важко було впізнати третього з щойно привезених трьох трупів.
Раптом різкий і дошкульний дзвінок телефону розтяв напружену тишу. Професор роздратовано приклав трубку до вуха. З трубки почувся дзвінкий жіночий голос. То секретар райкому комсомолу Петрова просила професора Трембовського поінформувати її, як там справи з новими пацієнтами і чи зможе товариш Чіпаріу бути в п’ятницю на комсомольській конференції.
– Чорт забирай! – тільки й зміг вимовити професор.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
У кабінеті професора стояв гамір, як на шарварку.
Всі говорили зразу до всіх і ні до кого зокрема. Всі товпилися до Сахно, всі закидали її запитаннями, і всі хотіли негайно ж дістати відповідь. Мовчав тільки сам професор. Він усе ще розглядав чудного незнайомця. Незнайомець сидів тепер у кріслі в позі муштрованого пса-служки, виструнчившися, нерухомий і забовванілий! Коломієць і Думбадзе сперечалися в кутку. Їхня суперечка була дуже подібна до сварки або до бійки. Думбадзе припер товариша до стіни й сіпав його за відлоги піджака. На порозі кімнати стояв вірний професорів сторож-потвора і остовпіло поглядав на все. А особливо на того, другого, потвору, що сидів там, у кріслі проти професора.
Він уже збагнув зміст подій. І він також вигукував своє запитання. Запитання про те, що має він робити з тими двома іншими живими мерцями? Але його ніхто не чув, та й не слухав.
І взагалі годі було розібратися в загальному гаморі. Сахно тільки кліпала очима. Фрази долітали до неї з різних боків – окремі, нескладні й пошматовані.
– Мотофозо! – кричав старший асистент, літній чолов’яга в окулярах і з лапатою бородою. – Мотофозо! Франкарді чи хто їх там знає, як їх іще звали, всіх цих фокусників! Це просто свинство приходити сюди з такими речами!
– Ви помиляєтесь! Ви не маєте права, колего! – нападав на нього молодий асистент. -Ви не маєте права! Ви помиляєтеся!
– Товариші! – благав доктор Івановський. – Одну хвилинку, товариші!
– Управління механізмами на віддаленні з допомогою радіо! Прекрасно! – трусив Думбадзе свого приятеля за петельки. – Це взагалі геніальний винахід! Але ж до чого тут хірургія!
– Мотофозо! Два роки тому я на власні очі бачив його в цирку! Він зараз устане й розкланяється! Це свинство! Відбирати дорогий час!..
– Ви не маєте права! Ви помиляєтесь!
– Одну хвилинку, товариші! Зараз нам усе з’ясують.
– Механізмами на віддаленні! Але ж треба розрізняти механізм від живої людини!
– Від трупа, ви хочете сказати?
– Це жива людина?
– Це труп!
– Це мотофозо! Людина-лялька з гуми і пластмаси! Пройдисвітство!
– Хвилину, товариші!
– Якщо можна управляти на віддаленні механізмами, то чому ж не можна управляти на віддаленні й людьми? Тим більше – в гіпнотичному трансі?
– Цирк! Я бачив ще одного, що ковтав живих жаб Ви й його приведете сюди?
– Але навряд, щоб на віддаленні вам пощастило управляти трупами!
– Бо це мотофозо! Не слухайте його! Він ще вміє жонглювати смолоскипами, пити гас і ходити на руках!
– Так що ж накажете робити з тими двома мертвяками, товаришу професоре? А то ще втечуть…
З великими труднощами докторові Івановському пощастило встановити сякий-такий лад. П’ятеро чи шестеро дорослих серйозних людей поводилися скандально, як нестримані й невиховані хлопчики. Вони зривалися з місць, махали руками, шарпали один одного силкувалися один одного перекричати. Докторові Івановському довелося кожного окремо зацитькувати, вмовляти і садовити на місце. Нарешті, деякий лад встановлено. Угомонився й найзапальніший старший асистент. Бурмочучи “мотофозо”, “пройдисвіти”, “цирк”, він завалився на своє місце, задихнувшись у нападі астматичного кашлю.
Тоді нарешті й професор залишив свого нового, незвичайного й надзвичайного пацієнта. Він вернувся до столу й поклав руку Сахно на плече.
– Це надзвичайно! – сказав він. – Я дуже вдячний вам, що ви прийшли саме до нас. Розповідайте. Ми нетерпляче чекаємо.
2
Ось що розповіла Сахно.
– За освітою я – агроном-товарознавець. Ці два роки, по закінченні вищої освіти, я працювала в установах сільськогосподарського експорту й мусила жити за кордоном, у Німеччині. Вільний від праці в торгпредстві час я використовувала головним чином на роботу в дослідних лабораторіях німецької сільськогосподарської академії, що мені того часу було дозволено. Мене над усе цікавить проблема штучного добрива, і я смію думати, що дечого дійшла-таки в моїх шуканнях найкращого середовища для розвою зернини пшениці та в експериментах з добором хімікалій. Якраз на завтра мені вже призначено робити про це доповідь на кафедрі угноєння в нашім сільськогосподарськім інституті. Розумієте, в основу моєї доповіді я кладу той факт, що кожна зернина, бувши перенесена в інакші кліматичні умови…
– Пробачте, – раптом перебив Сахно старший асистент професора. – Це стосується безпосередньо до того, що ви хочете розповісти нам про цього “індивіда”? – кивнув він на випростану й закам’янілу фігуру в кутку.
– Ах, пробачте! – перепросила Сахно. – Я захопилася.
– Чорт забирай! – визвірився професор на свого помічника. – Не заважайте, будь ласка, товаришці розповідати.
– Так от. Влітку цього року академія збирала широкий статистичний матеріал для одної з наукових робіт. Для збирання матеріалу було притягнуто всіх штатних робітників академії. Таким, як я, приватним науковим робітникам, що користалися з лабораторій академії, також запропонували взяти участь у збиранні матеріалу. Мене ця справа надзвичайно зацікавила, бо вона пов’язувалася з безпосереднім вивченням стану сільського господарства по різних країнах Європи, і я погодилася на пропозицію академії, вирішивши скористати для цього мою півторамісячну відпустку. Мою згоду прийнято, і я виїхала з дорученням академії до Румунії, в маєток крупного поміщика південного Буджака – доктора Вікторія Гальванеску.
Треба сказати, що самі керівники статистичного завдання, відрядивши мене в цей маєток, мало вірили, що з моєї подорожі вийде щось путнє. Про власника маєтку доктора Гальванеску, відомого знавця сільського господарства, ширилися найрізноманітніші й найекстравагантніші чутки. Говорили, що це був сміливий експериментатор, який запроваджував у своєму господарстві цікаві й рисковані досліди, що він розробив і здійснював у межах своїх володінь якусь оригінальну сільськогосподарську систему, засновану на нових раціональних способах експлуатації машин, реманенту, худоби та робочих рук. Проте нічого докладнішого про всі його експерименти й систему ніхто так і не знав, бо доктор Гальванеску жив самітно, не любив товариства, ні з ким із сусідів не знався, з науковим світом зв’язків не підтримував, а не відомих йому людей і близько не підпускав до своїх володінь. Розповідали, нібито він навіть увесь свій маєток оточив чи то високим кам’яним муром, чи то прихованим електричним дротом, зарядженим струмом високої напруги. Найбільше ж не любив цей таємничий чудар і відлюдок усяких наукових та сільськогосподарських спеціалістів, а зокрема – журналістів. Цим, казали, ніяким способом не потрапити навіть до передпокою в домі старого поміщика.