Що було потім – Юрій Смолич

Загалом, з усіх присутніх, власне, тільки одна Сахно могла чекати саме такої відповіді і ніякої іншої. Через те тільки вона одна взагалі ніяк не реагувала на відмову доктора Гальванеску допомогти відживити її товаришів.

Тим часом доктор Гальванеску розплющив очі і німо озирав своїх співрозмовців. Він спостерігав, який ефект справили його слова. Крім того, в його погляді можна було прочитати й інше. В нім, може, вперше за ввесь час можна було побачити якусь цікавість. Він мацав своїм гострим поглядом співрозмовців і, здавалося, хотів промацати їх наскрізь.

Хто зна, що саме його цікавило. Може, він заінтересувався вдачами цих людей з погляду чисто психологічного. Може, він намагався розпізнати їхні наміри і думки. Може, він і взагалі починав уже цікавитися оцим новим, невідомим і чудним для нього життям, що так раптом, так неждано відкрилося йому. Життя ж змінилося так раптово і несподівано. Він може згадати тільки, як потуманіло воно, те, його власне, колишнє життя, за парами наркозу, коли його, зв’язаного й завинутого, покладено на його власний операційний стіл. Він пережив бурхливе оп’яніння від ефіру і впав в глуху, безмежну темінь забуття, запаморочення, небуття… Потім враз він побачив себе отут, у цій палаті, у цій білій кімнаті, на ліжку, і сестра-жалібниця в білому нахилила до нього своє лице. Сестра, ліжко, біла госпітальна палата – це ж усе могло бути там, у тім житті, дома, поруч його власної операційної. Адже ніяких інших змін у житті він ще не відчував, ніякого нового, іншого, одмінного життя він ще не бачив. От встане він завтра, вийде з палати в коридор і піде. Може, то коридор в його пустельному й розкішному палаці в далекому закутку європейського континенту, в глухих надморських буджацьких степах? Ось і вона, мадмуазель Юлія Сахно, – його гість, його полонений, його ворог. Та ж сама дівчина, нічим не відмінна від тої, що приїхала до нього з дорученням Берлінської академії. Він демонстрував їй свої володіння, і вона порушила своє слово про скромність. Це ж її він полонив і волів обернути на свою покоївку замість того попсованого лакея, бідолашного Хаквілавіліса?..

Але ні, це не так. Він не вдома, не в себе. Він далеко, може, за тисячу кілометрів, в іншій державі, в зовсім незнайомому, чужому і ворожому для нього житті. Чи не на боротьбу проти саме цього, ворожого йому життя він волів віддати і віддав своє власне життя? Воно ось тут, зовсім близько, за цим широким вікном. Він навіть чує бренькіт трамваїв, ріжки автомобілів, віддалені людські вигуки з-поза цього широкого вікна. Точнісінько такого ж вікна, як і в його поміщицькому палаці, там. Але це не просто бренькіт, не просто ріжки, не просто вигуки. Це бренькіт, ріжки і вигуки з вулиць цього нового, іншого, чужого, ворожого життя. Там, за цим вікном, на цих вулицях, у цьому місті, в усій цій державі живуть інші люди, там інше життя. Життя, в якім йому – господареві й поміщикові Гальванеску – місця нема. Життя, в якому неможливе його господарство! Життя, в якому нікому не потрібний і його геніальний, – будемо говорити так, бо він і справді геніальний, – науковий винахід. Навпаки, цими людьми він може бути розцінений тільки як акт найстрашнішого злочину. Ось ці люди, що сидять тут проти нього, – це люди вже з цього життя. Вони просять його допомогти їм. Допомогти їм знищити його науковий винахід…

І доктор Гальванеску ще раз заперечливо повів головою.

– Ні, любий професоре, я не допоможу вам…

7

Професор Трембовський, здавалося, зрозумів думки свого пацієнта. Він присунув ближче свого стільця і стукнув доктора Гальванеску по коліну.

– Послухайте, колего, – сказав він так, немовби готувався побалакати з ним на якісь свої, суто фахові, теми, – справа, розумієте, ось у чому…

Але тут його перебила Сахно. Вона скривила губи в іронічну посмішку і з лихим викликом кинула Гальванеску:

– Ви, пане Гальванеску, – вона особливо наголосила слово “пане”, – подумали б краще про те, що ви вже колишній пан Гальванеску і що повороту до цього “колишнього” для вас уже нема. Ні маєтку, ні господарства, ні ваших ідей “неокапіталізму”, ні ваших муштрованих механічних робітників – нічого нема. Ви самі, ви один. Ви опинилися в новому житті. Треба якось собі в ньому раду дати. Може, ви волієте мати деякий час на роздумування. То ми вам можемо дати тільки кілька хвилин. Після цього…

– Не треба, не треба так! – спинив її професор. -г Дозвольте мені. Одну хвилинку!

Сахно знизала плечима і відійшла до вікна. Там вона сперлася чолом на холодне скло і глянула на вулицю. Інститут містився в колишній тихій частині міста, на колишній околиці. Ще коли виїздила Сахно за кордон, два роки тому, вона пригадує, ця вулиця була тільки одностороння. По той бік був пустир, толока. Там пасли свої кози пригородні міщани. Тепер пустиря не було. Він був порізаний ровами, поритий котлованами. Довгі низькі бараки обступили цей колишній пустир по обрію і розбіглися радіусними вулицями до горизонтів. Раз, два, три, чотири радіуси. Щонайменше по десять бараків у кожному. Сюди ближче, в пункті, де перехрещуються радіуси, – червоні, ще не викінчені, мури величезних цегляних споруд. По півкілометра вздовж по радіусах. Це майбутні заводські корпуси. На кінець цього року тут буде завод. Він вироблятиме машини. Двадцять тисяч робітників робитимуть на цьому заводі. Головний інститут експериментальної хірургії, от цей самий, ставить вздовж по вулиці на своїй території нові корпуси. Там буде поліклініка і клініка. Він обслуговуватиме цих двадцять тисяч робітників своєю медичною службою. А от там, далі, колом, між заводськими корпусами і тимчасовими бараками будівників, червоніють менші цегляні корпуси. Ціле місто менших, три-чотириповерхових будинків. То житловий комбінат. Там житимуть робітники. Дружини робітників – ті, які не будуть самі працювати на виробництві, раз на тиждень приходитимуть сюди до конференц-залу слухати доповіді професорів інституту. Крім того, вони візьмуть над інститутом шефство і дбатимуть за нормальну організацію його робіт. А інститут візьме шефство над культурно-санітарною роботою на заводі. Він дбатиме за нормальну організацію на заводі і в житловому комбінаті санітарії, гігієни, медичного обслуговування.

Професор знову стукнув по коліну пацієнта і привітно посміхнувся:

– Так от, послухайте, колего. Одну хвилинку уваги. Уявіть собі, що цього “колишнього”, про яке оце, мабуть, згадує агроном Сахно, зовсім і не було. Уявіть собі, ви ніколи не були ніяким поміщиком, фабрикантом, капіталістом, господарем, – чорт батька знає ще там чим! Ви були хірургом. Уявіть собі, ви були тільки хірургом і нічого більше. Вам, колего, це не важко уявити, бо ж ви й справді чудовий, блискучий, надзвичайний хірург! Чорт вас забирай, але ваш експеримент геніальний.

Професор говорив цілком щиро. Він був захоплений з .наукової ідеї, з хірургічних досягнень, з ефекту надзвичайної операції доктора Гальванеску. І він висловлював свій захват з юнацькою експансивністю. Доктор Гальванеску, подоланий цією безпосередністю, мимоволі посміхнувся назустріч юній професоровій посмішці. Певно ж, він був хірург, і щире захоплення видатного співбрата не могло не зворушити його. Він посміхнувся теж весело і привітно.

Зустріч цих посмішок відразу ж розрядила напружену атмосферу. Всі полегшено зітхнули. Коломієць з дитячою вразливістю заусміхався й собі. Професор підхопив посмішку Гальванеску і поніс її на своїх устах, як гасло, як лозунг, як знак товариської довірливості. Він ухопив обидва пацієнтові коліна й міцно, по-дружньому їх потрусив.

– А що треба хірургові, дорогий колего? Справжньому хірургові, який закоханий в своє мистецтво, який прагне його розвитку і розквіту? йому треба мало, дорогий колего! Адже так? йому треба тільки мати умови для роботи й бачити її перспективи. Все. Більше нічого. Ах, дорогий колего, якби ви знали, які умови й які надзвичайні перспективи маємо ми, радянські хірурги! У вас там, на Заході, в капіталістичних країнах, ви не маєте таких умов і перспектив!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: