Що було потім – Юрій Смолич

Це означало, що труп дихав.

Труп, що дихає, не є труп.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

І все ж таки товаришка Петрова була зовсім розчарована. П’ятниця минула, комсомольська конференція відбулася, на ній розв’язано чимало найважливіших політичних та виробничих справ, але закордонний гість, шофер-комсомолець Чіпаріу, на ній присутній так і не був. Дарма що секретар Петрова задля цього останні перед конференцією дні і сама не мала спокою, і не давала спокою професорові Трембовському та його асистентам.

Власне, п’ятниця – це був тільки перший день, коли доктор Івановський, що доглядав свого надзвичайного пацієнта, дозволив з ним нарешті розговоритися. Але балачка ця тривала тільки п’ять хвилин: доктор Гальванеску був ще занадто слабкий. Ширші розмови були призначені на суботу вранці, коли доктор Гальванеску мав устати з ліжка і зробити свої перші, після відживлення, кроки. Але в суботу вранці товаришці Петровій треба було головувати на комісії, що мала відредагувати резолюції конференції. Отже, крім того, що розчарована, товаришка Петрова була ще й незадоволена. Словом, вона сердилася. Знаючи вже, чим це загрожує, професор Трембовський розпорядився звечора в п’ятницю виключити в інституті всі телефони, крім швейцарового. Проте й швейцарові наказано відповідати товаришці Петровій, що професор зайнятий і турбувати його не велено. Все це, звісно, не помогло. Не дістаючи відповіді з телефонів інституту, товаришка Петрова викликала бюро пошкоджень, і порушений зв’язок був негайно відновлений. Інститутські телефони затріщали, і бідолашний професор сахався телефонних апаратів, немовби в кожному з них було заховано смертоносну зброю.

Отже, в п’ятницю відбулася тільки перша коротенька розмова. Це була зустріч доктора Гальванеску з Сахно. Третім присутнім при ній був доктор Івановський. Він завчасно, протягом цих п’яти перших у другому житті Гальванеску днів, окремими словами підготував його до цієї зустрічі. Це було конче потрібно, бо хто ж його зна, як реагуватиме на неї пацієнт? Пробудження, відживлення, несподіваність обстановки, усвідомлення всіх подій, безперечно, мали збудоражити його нервову систему, його серце. Було б надто прикро, коли б це серце не витримало і надзвичайний пацієнт, цей унікум, загинув. А зустріч із Сахно, певна річ, мала його вразити й схвилювати.

Однак все це сталося значно простіше. Гальванеску сприйняв усе досить спокійно і стримано, його організм зберігся напрочуд непошкодженим і відживлявся інтенсивно та пожадливо, немов після важкої, але життєдайної недуги. Жодна з функцій організму не була порушена цією сміливою операцією. Жива кров розтеклася по всіх тканинах тіла і рознесла цілющу поживу організмові. Всі клітини відживлялися. Вже четвертого дня пацієнт міг їсти повний дієтичний обід. Пам’ять відновилася цілком уже другого дня. Доктор Гальванеску згадав усе. І все збагнув. Він не сподівався залишитися живим. Але й не здивувався, почувши, що був препарований, за його ж способом, і тепер відживлений.

– Ви відживляли тих людей, яких ви препарували? – запитав його, між іншим, доктор Івановський.

– Мені це не буде потрібно, – відказав Гальванеску.

– Але могли б відживити?

– Скільки завгодно.

На перший раз цього було досить. Доктор Івановський не хотів зразу йти далі. Але з відповіді Гальванеску виникала в доктора Івановського велика надія повернути до життя й інших двох.

2

Побачитися з Сахно – це було бажання самого Гальванеску. Він його висловив другого ж дня. Це, власне, було єдине бажання, яке він висловив сам. Взагалі ж він лежав мовчазний, сам не забалакував, навіть сестрі-жалібниці на запитання відповідав коротко і неохоче. Він був похмурий і в стані крайньої депресії. Але назустріч Сахно, коли вона стала на порозі його палати, він навіть посміхнувся. Це була лиха посмішка ненависті.

Сахно підійшла до ліжка і простягла Гальванеску руку.

– Здрастуйте, пане Гальванеску, – сказала вона.

– Здрастуйте, – відказав той, але руки не взяв.

Він зробив вигляд, що надто слабий і це йому важко виконати. Запало коротке мовчання. Доктор Івановський відіслав сестру і з власних рук запропонував пацієнтові ковтнути портвейну.

Ковтнувши вина, доктор Гальванеску трохи пожвавішав. Він обернув обличчя до Сахно і якийсь час дивився на неї.

– Значить, – нарешті сказав він, – перемогли ви…

Після цього він знову надовго замовк. Сахно також мовчала. Вона була схвильована. Події останнього місяця її життя були аж надто незвичайні. Вона дивилася на людину, що лежала оце перед нею немічна в ліжку, і думки вихором кружляли в її голові. Вона не впізнавала цього чоловіка. Хіба такий він був місяць, півмісяця, десять днів тому? І поведінка, і зовнішність його були іншими. Погордливий, пихатий і жорстокий поміщик. Заповзятий, дійшлий та пожадливий власник і господар. Досвідчений, сміливий, оригінальний учений. Майстерний хірург. Одчайдушний авантюрник. Кат… Ось він лежить. Вона перемогла його. Це щойно визнав він сам. Самій Сахно ніколи б язик не повернувся таке сказати. Вона не наважувалася й думками прийти до такого висновку. Хіба можливо таке? Вона – перемогла? Вона – вчорашня студентка, дівчина, комсомолка. І всі події останніх місяців, всі пригоди, які пережила вона там, далеко за морем, у глухих буджацьких степах, у фантастичному маєтку не менше фантастичного господаря, бессарабського дідича, доктора Гальванеску, – всі ці події враз, одна перед одною, сплили перед її очима. Приїзд. Таємниче оточення. Чудний палац. Знайомство з господарем. Перша моторошна ніч. Перша страшна зустріч там, над озером, на човні. Тайна. Огляд господарства. Стеження за господарем. Викриття. Втеча. Погоня. Бійка. Катастрофа. Аварія на озері Ялпух. Старий рибалка Йонеску. Чіпаріу. Арешт. Сигуранца. Ще втеча. Полон. Друга зустріч з проклятим, мстивим і злочинним поміщиком. Чіпаріу та Йонеску. Визволення. Перемога…

Доктор Гальванеску нарешті знову порушив мовчання.

– Де я? – запитав він, не відводячи очей від обличчя Сахно.

Як дивно було Сахно чути його голос! Як дивно було чути, що він говорить, рухається з власної волі, дивиться, думає!.. Сахно вже звикла бачити замість нього труп, манекен, механічну ляльку, що виконувала її накази через радіокерування. І як змінився він проти минулого, коли він був ще звичайною, живою людиною? Де розкішна сива чуприна? Де чорні юнацькі вуса? Де впевнений, презирливий вираз аристократичної вищості? Нема. Лисий череп, голе обличчя. Їх виголено для зручності перед препарацією. Волосся відростає густо і швидко, але воно зараз коротке, як у рекрута, а вуса колючі, як у студента. Який він худий і зсохлий! Яке зім’яте, запале його обличчя. Який незнайомий, тоскний і принижений вираз в його очах!

– Де я? – вдруге перепитав Гальванеску.

Цього він найбільше добивався. Доктор Івановський відповідав йому на це ухильно, загальними фразами: “в лікарні”, “в науковій установі”, “у друзів”, “недалеко від дому” абощо. Але не це, звичайно, цікавило відживленого пацієнта. Він волів знати, в якій країні перебуває він. Він звертався до доктора Івановського та до сестри всіма мовами, які він знав. Але вони незмінно, зрозумівши чи не зрозумівши його запитання, відповідали йому по-французькому. Так попередила їх Сахно. Проте Гальванеску розумів, що він не в Франції.

– Я у вас?.. – запитав він утретє. – В Радянській республіці.

Сахно ствердно кивнула головою.

Гальванеску приплющив очі й відкинувся на подушку. По короткій паузі, не розплющуючи очей, він тихо промовив:

– Ви відповідатимете за це… Перед моєю країною… перед міжнародним правом… Ви полонили… вкрали мене… румунського підданця…

– Ну, що ви? – усміхнулася Сахно. – Ви перебільшуєте. Ну, який же ви “підданець”? Ви тільки прах румунського підданця. Ви ж – мрець. Я все оформила цілком юридично. Для цього я скористалась з вашого ж досвіду. Я зробила з вами так само, як робили ви з усіма людьми, яких ви препарували. Ви виписували їх через попа і нотаря, як… мертвих. Лікар давав відповідну констатацію смерті. Я точно виконала ваші інструкції. Лікар Патрарі, ваш колега, дав посвідку про вашу смерть, – ви ж знаєте, що він не збрехав, – піп і нотар виписали вас по всіх книгах. Вас вивезено з рідної країни, як прах, як мерця, як ваш набальзамований труп, який ви самі у вашім заповіті одписали для посмертного розтину берлінській академії. Я, як один із співробітників цієї академії, і мала всі підстави…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: