І Сахно, і доктор Івановський, і сам професор хвилювалися. Мала ж бути надто відповідальна й вирішальна розмова. Ще не відомо було, яку позицію в цій розмові займе буджацький поміщик, доктор Гальванеску. Адже від нього залежало тепер – повернути життя Чіпаріу та Йонеску.
Проба рідини, що нею були насичені їхні жили, виявила, що це була рідина зовсім іншого, ніж рінгерлоківська, хімічного складу. Очевидно, їх було препаровано іншим способом, розрахованим на довше збереження клітин тілесної тканини. Згодиться чи не згодиться сказати радянським хірургам секрет цього способу буджацький помішик, доктор Гальванеску?
Власне, доктор Івановський стояв би за те, щоб таку серйозну розмову відкласти ще днів на два-три. Нехай би пацієнт набрався і фізичних, і моральних сил. Шкода було б його згубити. Але… Але ж Чіпаріу та Йонеску були знекровлені щось із місяць, кожна година зменшувала шанси на їхній поворот до життя.
Ідучи по коридору до трансплантаційного відділу, товариші проходили повз інститутський конференц-зал. Велика аудиторія, місць на двісті, була сьогодні повна народу. Засідання ще не починалося, і над людським натовпом навис неголосний, стриманий, але дзвінкий гомін і шум. Гомін був дзвінкий і високого тембру, бо в залі зібралися самі жінки. Жодного мужчини серед них не було.
– Що це за збори? – поцікавилася Сахно. – Ага, мабуть, якісь курси сестер чи санітарок!
Доктор Івановський заклопотався і почав підганяти всіх.
– Швидше, товариші, швидше!.. Балакати нам хвилин з десять доведеться, а мені ж, власне, з дев’ятої години треба було відкривати конференцію. Товаришу Думбадзе, ви зробили повідомлення?
– Так, так, Іване Омеляновичу, не турбуйтеся, – заспокоїв його Думбадзе. – Я тільки що був у залі й оголосив, що негайна справа затримає вас на хвилин п’ятнадцять-двадцять.
Потім Думбадзе відповів Сахно на її запитання.
– І так, і не так. Це не є, власне, ні сестри, ані санітарки. Це, бачите, сьогодні в нас одноденна конференція жінок-робітниць механічного заводу. Щотижня ми провадимо одну таку конференцію. П’ятдесят дві на рік. Дванадцять тисяч дружин робітників. Аналогічні одноденні конференції, але, звісно, в менших масштабах, провадять і інші інститути. Таким чином, протягом року через ці конференції переходять всі дружини робітників нашого міста.
– А! Це масова консультація, чи що?
– Приблизно. Хоч консультацію організовано взагалі іншим способом. По конкретних справах і при кожному медичному пункті. Наприклад, консультація для вагітних, для молодих матерів, статева та противенерична консультація, санітарно-побутова, швидкої допомоги, фізкультурно-гігієнічна тощо. Це звичайна широка радянська система медико-консультаційних закладів, вам це добре відомо…
– Я, бачите, недавно з-за кордону…
– А, звісно! За кордоном такого не побачити. Там робітникові за кожну, бодай дріб’язкову, консультацію треба платити приватному лікареві. Ну, от! А ці конференції ми провадимо по лінії нашої інститутсько-осоавіахімівської, оборонної, громадської роботи. Якщо почнеться війна, жінка-пролетарка повинна буде стати санітаркою чи й сестрою. Глибша спеціальна робота зосереджена, звичайно, в добровільних гуртках Червоного Хреста на виробництвах. А на цих широких конференціях ми проводимо широку масову підготовчу роботу до того, як ходити коло раненого. Щоб, коли трапиться горе, вона не зомліла сама, замість того, щоб помогти пораненому. Ми демонструємо їм найперші способи зупинити кров, перев’язати жилу, накласти бинт, обмити рану, навіть підготувати переливання крові пораненому. Ми ріжемо при них трупи, виточуємо з них кров, робимо сеанси переливання крові й даємо відповідні пояснення та інструкції. Наші конференції надзвичайно популярні. Адже все це потрібне кожній пролетарській жінці не тільки на випадок війни, а може стати в пригоді й щодня – при нещасному випадку на виробництві, вдома, на вулиці. Нарешті, це взагалі збільшує загальні знання та поширює світогляд.
Так говорили Думбадзе з Сахно, йдучи до дверей палати доктора Гальванеску.
4
Доктор Гальванеску сидів у кріслі.
Він страшенно схуд, і халат широкими складками спадав йому до ніг. Обличчя в нього було бліде й нездорове. Тільки невеличкі рум’янці ледве шарілися на вилицях. Він пив какао. Основне заняття його було тепер – їсти. Він мусив набиратися сил і відновляти свою кров. Він їв щогодини – все поживне, вітамінне, але легке. Він їв шістнадцять разів на добу, майже безперестанку, але потроху. В чудній сполуці чергувалися в його меню солоні оселедці, мандарини, масло, какао, бульйон, мед, яйця, цитрини, печиво, вино, цибуля, часник, манна каша, молоко. Крім того, його кололи стрихніном, адреналіном, протимікробними аутовакцинами. В повітрі палати пахло спиртом, ефіром, камфорою та іншими аптечними пахощами.
– Ну, колего, моє поважання! – привітався перший професор Трембовський. – А знаєте, мені все ж таки ви більше подобаєтеся в такому півживому вигляді, аніж у тому, що ви були п’ять днів тому, – в півмертвому.
Доктор Гальванеску кволо, але привітно посміхнувся.
– Це ви і є професор Трембовський, який повернув мені життя? – поцікавився він і простяг професорові руку для знайомства.
Професор узяв руку, але не для того, щоб її тиснути. Він помацав пацієнтові пульс.
– Чудово! – професор помацав ще голову, потім вихо пив стетоскоп і припав до пацієнтових грудей. – Надзвичайно! Чорт мене забирай, але даю слово, ми з вами зовсім різні люди. У нас з вами різні смаки, колего!
– А саме? – не зрозумів, але все ж таки зустрів ввічливою посмішкою професорові вигуки доктор Гальванеску.
– А саме: мені більше до смаку з мертвяків робити живих, а вам, виходить, навпаки – із живих мертвих! Га?
– Навряд, щоб справа була тут тільки в особистих смаках, – пробурмотіла Сахно. – Тут скоріше справа в світоглядах.
– Прошу? – не дочув Гальванеску.
– Га? – перепитав професор.
Сахно не вважала за потрібне повторювати. Якщо Гальванеску і не дочув її мови, то він однаково добрав змісту, його ворожий погляд свідчив про це цілком достатньо.
Доктор Івановський зробив кислу міну і звернувся до всіх по-російському, щоб його не зрозумів Гальванеску.
– Давайте ближче до діла, товариші. Не будемо пацієнта марно втомлювати. Справа не терпить. Крім того, мене чекає внизу конференція.
– Чудово! – сказав професор. – До діла – так до діла. Але насамперед я все ж таки волів би побачити історію хвороби… Хм, хвороби? Назвімо її на цей раз історією здоров’я, чи що? Ні, краще – історією смерті й воскресіння. Га?
Одержавши історію хвороби, професор коротко проглянув її й повернув знову сестрі.
– Чудово! – сказав він. – Адреналін. Стрихнін щодня. Аутовакцину можна через день. Їсти давати те, що він сам замовить. Завтра ж на прогулянку. Нехай дихає свіжим повітрям. Можна дати книжки, газети, шахи. Взагалі хай робить те, що йому самому заманеться. Ну, колего! – знов обернувся він до Гальванеску. – Закуримо? – І він простяг свій старий шкіряний портсигар.
5
– Так от, колего, чого це ми до вас прийшли зараз таким широким ансамблем? – сказав далі професор, коли всі побрали стільці й розсілися півколом проти пацієнта в кріслі. – Я думаю, колего, що ви й самі вже догадуєтеся. Ми прийшли до вас просити допомоги.
– О?! – здивувався чи, може, вдав здивування доктор Гальванеску. – Ви шукаєте допомоги в мене?
– У вас, колего.
– Я не розумію, як я можу стати вам у пригоді, професоре.
Доктор Гальванеску сказав це холодно, офіційно. Проте він зразу ж спохватився і дуже чемно додав:
– Я цілком до послуг вам, дорогий професоре. Я ваіц покірний слуга. Наказуйте.
– Наказувати тут нічого, колего. Нам потрібно, щоб ви самі забажали зробити те, про що ми будемо зараз вас просити.
Доктор Гальванеску насторожився, його новому життю був майже тиждень. За цей тиждень доктор Гальванеску – поміщик, капіталістичний власник і господар – вже встиг чудово усвідомити, що він уже колишній, поміщик, колишній власник і колишній господар. Він усвідомив, що від його власного колишнього життя його відтято. Тепер треба було вияснити собі, яке ж буде його нове, друге, прийдешнє життя. Зараз доктор Гальванеску ще не міг уявити собі його. Він не розумів ситуації. Проте йому зрозуміло було одне: минуле, його минуле – відтято. Відтято від нього разом із усім тим життям, що було там позаду, на заході, в його країні. Але ж ця країна, той захід, те життя для нього не переставало існувати. Воно є. його відтято, але воно є. Повернутися назад, туди, до нього, – ось яка єдина думка тим часом панувала в умі доктора Гальванеску – капіталіста і поміщика південного Буджака. Повернутися за всяку ціну!