Другий асистент керував пересадкою окремих цілих внутрішніх органів. Цей комплекс мав поки що не таку велику периферію практичної роботи. Зате він мав найширші перспективи в майбутньому. Саме в ньому зосереджено зараз найінтенсивнішу науково-експериментальну роботу.
Третій комплекс охоплював,усі прищеплювально-трансплантаційні операції. Це був комплекс ендокринної хірургії. Тобто оперування залоз внутрішньої секреції. Залоз, які виділяють у кров особливі речовини – гормони, потрібні для життя, правильного розвитку та діяльності цілого організму.
Нарешті, в четвертому комплексі були операції переливання крові. Цим комплексом і керував доктор Івановський.
7
Щодо аяксів, то ця операція належала фактично до обох останніх комплексів. Міфічним іменем “аяксів” ми в побуті, звичайно, звемо людей, дуже споріднених і близьких між собою. В медицині так інколи іменують близнят, що родяться зрослими одне з одним. В цьому разі, проте, не було ані міфології, ані близнят.
Як відомо, людина не може нормально розвиватися, коли в неї хвора яка-небудь із важливих залоз внутрішньої секреції. Люди з ненормальною щитовидною залозою не ростуть, їхні органи не розвиваються, вони вироджуються і швидко гинуть. У людей з ненормальною підшлунковою залозою порушується нормальний обмін речовин в організмі і розвивається діабет. Не краща доля чекає й на людей з іншими ненормальними залозами внутрішньої секреції.
Спроби приростити замість хворої залози нову із здорового трупа не дали результатів. Залози не приживляються на іншій людині. Але експерименти останніх років у нас та в буржуазних країнах дали раптом несподівані результати. Хвору залозу внутрішньої секреції не треба вирізати, щоб замінити на нову, здорову. Досить приживити цю нову залозу в стару, поруч старої або десь на тілі. Навіть не треба приживляти цілу нову залозу. Досить приживити з неї невеличкий шматочок. Він приросте, почне функціонувати і виділяти в кров потрібний гормон, якого не може виробити хвора залоза. Саме такі прищеплювальні операції і виконувались в третьому комплексі кафедри професора Трембовського.
Отже, вернімося до аяксів. Це були мати й дочка. Стара мати віддавна вже хворіла на діабет. Ніякі медичні заходи їй не допомагали. Але й пересадка шматків здорової підшлункової залози теж мало що дала. В старім, виснаженім тяжкою хворобою тілі не приживались молоді залози. Стара була вже на порозі смерті. Вона вже зовсім ослабла, і щоб затримати її життя ще на кілька день, доктор Івановський зробив їй переливання крові. Кров він взяв від її ж дочки.
І от він зробив надзвичайне спостереження. Він спостеріг, що хворій не тільки трохи додалося сили, а що й із хворобою їй дещо полегшало. Зменшилася кількість цукру в сечі. Доктор Івановський повторив акт переливання. Кількість цукру в сечі зменшилася ще.
Це вже було наукове відкриття.
І от доктор Івановський наважився. Діставши згоду дочки, він просто зшив її з матір’ю. Він з’єднав їхні два організми в один. Він сполучив їхні кров’яні системи. Велику вену матері з великою веною дочки. Велику артерію дочки з великою артерією матері…
І що ж! Явища діабету в старої матері зникли зовсім. Здорова кров з організму дочки ввійшла в хворі материні органи і оздоровила їх. Вона дала їм ті гормони, що їх не могла виробити хвора підшлункова залоза. А хвора кров матері пішла в організм дочки, і молодий організм дочки переборов вади старої крові, убив у ній усі мікроби. Мати поздоровішала і помолодшала. Дочка теж не втратила нічого. За кілька днів доктор Івановський збирався роз’єднати аяксів і дати кожному його власне життя. Важко було встановити, на який же час поздоровшав старечий материн організм. А може, назовсім?
8
Коли, обдивившись аяксів, доктор Івановський, Думбадзе та Коломієць повернулися до головного залу, там уже зібралися всі.
Професор Трембовський оголосив початок зборів і бігав по залу, патлаючи свою шевелюру. Біля конторки сиділа з олівцем і папером сестра-стенографістка. Агроном Юлія Сахно, як нещодавно студент медик Коломієць, стояла, занімівши від захоплення перед вітриною з оживленим серцем.
Професор підбіг до столу, довкола якого розмістилися його асистенти та аспіранти кафедри. Він, очевидно, хотів розпочати нараду і сказати своє перше слово. Всі враз урвали розмови і стихли. Зробилося так тихо, як може бути тільки в наукових установах, де кожний любить свою працю і шанує працю своїх співробітників.
Професор Трембовський помовчав кілька секунд і ще раз розпатлав свою шевелюру. Після того він нарешті заговорив.
– Чорт забирай! – почав він, озирнувшися по сторонах. – Як добре, що тут, у цім залі, немає телефонного апарата. Принаймні я гарантований, що мені не подзвонить сюди секретар Петрова. Вона дзвонила мені в усі апарати, біля яких мені траплялося бути протягом цих трьох годин.
Збори асистентів і аспірантів вибухли щирим дружнім реготом. Комсомольський секретар Петрова справді цілком запанувала над життям професора Трембовського. Так нетерпляче чекала вона результатів цього епізоду. Вона дзвонила до професора – питала його, розпитувала, доводила, переконувала, нагадувала і сигналізувала.
Коли збори пересміялися, професор закінчив:
– Брава дівчина, нічого не скажеш! Шкода, що не хірург. Ми б призначили її на директора нашого інституту. Цей би дійшов скрізь свого і гарантував би найширші перспективи. Ми б посилали її до Наркомфіну обстоювати нам бюджет.
Після цього професор ще раз розпатлав свою шевелюру і зігнав жартівливу посмішку з своїх уст.
– Ну, товариші, пожартувавши, перейдемо до серйозного. Отже, дві години тому ми…
Але ще не судилося професорові почати. Двері рипнули, і з-поза них встромилася двоколірна голова професорового сторожа. Він моргав до секретаря кафедри.
– Ну, що там, Іване, знову? – запитав професор роздратовано, проте зараз же пом’якшав. Він не терпів, щоб йому заважали, але свого штучного сторожа він надто любив. Старому Іванові дозволялося багато такого, чого не дозволялося нікому більше в інституті. – Ну, що ж там таке? Сьогодні ти вже вдруге перебиваєш нам! Чи я для того зробив тебе з двох людей, щоб ти нам і заважав за двох? – пожартував професор.
Старий сторож пустив жарт повз вуха, його обличчя було стурбоване, скільки, звичайно, могли виявити вираз стурбованості його шви та шрами. Старому Іванові самому було прикро перешкоджати роботі, яку він вважав за найважливішу в світі роботу.
– Там, професоре, дівчина якась, ну, просто вдирається до. інституту. Каже, що неодмінно повинна бути на оцій, значить, нараді…
– Що за дівчина? – розсердився професор. – Либонь, наші тут уже всі? – і він кинув оком по присутніх.
– Та хто її знає. Каже, ви її немов добре знаєте. А на прізвище немовби Петрова…
Щирий і дружний регіт сьогодні вже вдруге вибухнув під скляною банею головного залу трансплантаційного відділу. Аж забриніли в унісон банки з нирками, печінками, серцями та очима. Лікарям не часто доводиться сміятися, і тому вони реготали охоче й гучно.
9
Проте збори кафедри на цей раз не були довгі.
Компетентні медики мали обговорити сенсаційну заяву агронома Юлії Сахно. Вони мусили реагувати на її чудне, щоб не сказати більше, бажання – відживити її двох приятелів та одного ворога. Вони, ці компетентні медики, були великими практиками і знавцями своєї справи. Вони були великими віртуозами хірургії. Щодня в операційних залах головного інституту експериментальної хірургії вони робили операції, в можливість яких звичайній непосвяченій людині важко й повірити. Вони робили те, що в побуті приписують тільки випадкові, а в релігії – чуду. Вони рятували людей від неминучої смерті, вони перекроювали й перешивали людей, неначе старі жилетки. Вони відтинали од трупів шматки мертвого тіла, оживлювали їх і прирощували живим. Здавалося, вони могли все.
І агроном Юлія Сахно, сказати правду, вже була зовсім спокійна за долю своїх трьох трупів. Після того як вона побачила оте оживлене серце у банці біля дверей, вона вже знала, що її друзі Чіпаріу та Йонеску будуть живі. Бо ці медики, ці відважні й майстерні хірурги, могли все.
Так. Вони могли все, крім неможливого. І вони були готові на найсміливіший експеримент, крім… фантастичного.