Що було потім – Юрій Смолич

Словом, ви маритимете, а хірурги тим часом перероблятимуть вас із хворого на здорового.

І ви повинні зовсім і цілком довіритися хірургам і спокійно собі засинати, щоб прокинутися за годину здоровим чи на певнім шляху до швидкого одужання.

Медицина вміє не тільки відрізати вам пальця, ногу чи розітнути черево, може, коли треба, проникнути у ваш мозок.

Я розповів оце все виключно для тих, кому хочеш чи не хочеш, а доведеться лягати колись на операційний стіл, під скальпель хірурга. Я розповів це виключно для того, щоб підготувати і заспокоїти вас. Щоб марно не лякалися, наслухавшися, можливо, бабських пліток.

В операції, нема нічого страшного.

А втім, є страшне. Це – перед операцією. Коли ви чекаєте на неї і серце завмирає вам від почуття невідомості і неможливості далі самому відповідати за себе самого. Почуття безпомічності і несамостійності.

А проте страшне зовсім і не це. Страшне інше – це коли вас уже везуть із палати до операційної.

Ще на порозі ви починаєте чути неприродний, дивний шум. Немов десь грає водограй, біжить струмок або спадає водопад. Ви чуєте, як дзюрчить водяний струмінь. Багато водяних струменів… То хірурги та інший персонал, що торкатимуться вас під час операції, миють руки. Там з десяти кранів дзюрчить вода на десять пар рук і гучно резонує в порожнім операційнім залі з лункими стінами в олійних фарбах.

Ви одчиняєте двері, і справді, – жах підгинає вам коліна. Бо ви входите один, голий, у самих шкарпетках і потрапляєте у великий білий зал у коло десятьох білих з ніг до голови людей. І ці білі люди стоять усі з обома піднесеними вгору вище голови руками. Немов чекають, щоб кинутися на вас. Щоб вас розчавити й знищити. А ви один. Сам. Голий. У самих шкарпетках. І ввесь світ – прекрасний, рідний ваш світ – залишився там позаду, по той бік білих дверей, з вашою сорочкою Л кальсонами…

Жах проймає вас, але ви опам’ятовуєтеся, берете себе в руки й соромитеся. І справді ж – соромно. Ви – один, голий, безпомічний і хворий, а вони десятеро, десятеро здорових людей, стоять проти вас із піднесеними руками, немовби ви направили на них револьвер і владно наказали: “Руки вгору!” – і вони здаються вам.

Не лякайтеся! Хірурги перед операцією миють руки милом і щіткою протягом п’ятнадцяти хвилин, а після того не торкаються нічого. Саме тому вони й тримають руки вгору.

2

Професор Трембовський стояв саме отак із зведеними догори руками, коли до нього підійшла хірургічна санітарка.

– Професоре, – спитала вона, – а котрий же з трупів накажете приставити першим?

– Той, – відказав професор, – що записаний під ім’ям “Гальванеску”. Інших два Іван може відтарабанити до льоху. Закачайте-но мені лівий рукав.

– Чому до льоху? – аж кинулася Сахно.

– І чому ви думаєте починати саме з Гальванеску? – негайно ж підтримала її й Петрова. – На чорта він кому здався! Ні, товаришу професор, ви вже, будь ласка, починайте з товариша Чіпаріу…

– Бо йому в п’ятницю треба на комсомольську конференцію? Чудово, чорт забирай! Мало того, що всупереч усім порядкам і законам ми дозволили вам пройти сюди до операційного залу, так ви ще збираєтеся порядкувати тут і заводити свої правила і закони! Га? Це мені подобається, чорт забирай!

Схвильованому професорові дуже хотілося сплеснути руками і вдарити себе в поли або принаймні поворушити своє волосся. Але це було неможливо: на голові був тісний білий ковпак, і професор мусив тримати руки вгору. Тому він обмежився тільки тим, що з обуренням помаяв долонями в повітрі й поворушив пальцями.

Сахно з Петровою справді були тут. Правда, їх важко було впізнати в цих довгих білих халатах і в білих лікарських шапочках на головах. Їм, як виняток, дозволено бути присутніми на операції.’ Сахно – в ролі асистента, бо виточування крові з тіла Гальванеску відбувалося з її безпосередньою участю. Петровій – в ролі звичайного глядача, просто так, невідомо чому. Її активності й наполегливості не міг опиратися навіть професор Трембовський. На її заяву, що вона неодмінно повинна бути при операції, він довго ворушив волосся і прикликав на допомогу чорта і чортового батька. Але дозвіл дав. Певна річ, що й Коломієць був допущений до операційної. Він зрештою мав на це деякі права як студент медик останнього курсу. Операцію мав робити сам професор. Асистував Івановський. Думбадзе відав подачею крові.

– Чому ж до льоху? – не відступалася Сахно.

– Тому, що сьогодні ми зробимо спробу тільки з одним.

– Ах! – здогадалася Петрова. – Ви праві! Ви, звісно, ще не зовсім певні результатів і тому потребуєте наперед проекспериментувати. Звичайно, експериментувати треба на Гальванеску. Якщо хтось із них має загинути, то, звісно, нехай він.

– Ви помиляєтесь, дорога товаришко, секретар райкому комсомолу! – не без уїдливості відказав професор. – Якраз навпаки. Я вибираю Гальванеску тому, що саме з ним не потрібно мені жодних експериментів, і я надто певний того, що саме його, а не когось із тих двох, можна повернути до життя.

– Чому? – жахнулися зразу і Сахно, і Петрова, і Коломієць.

– А тому, що, за вашими ж свідченнями, цьому добродієві кров виточено всього кілька днів тому. Отже, будемо сподіватися, що коли всі внутрішні органи його цілі, то й поворот його до життя – це завдання цілком реальне. Що ж до тих двох, ваших товаришів, то їх знекровлено вже щось із місяць тому. Отже, коли в їхніх жилах зараз звичайна рінгерлоківська рідина, то клітини їхнього організму вже давно вмерли, і ніякий поворот до життя неможливий. Це відомо кожному студентові медикові останнього курсу, що рінгерлоківська рідина зберігає клітинам життя не довше як на два-три тижні!

– Що ж тоді, професоре? – вперше не зовсім упевнено прошепотіла Петрова. Вона відчувала величезну прикрість від того, що вона не студент медик останнього курсу.

Коломієць, єдиний тут студент медик останнього курсу, знову почервонів. Він про такі властивості рінгерлоківської рідини зовсім і не знав.

– А тоді, – прокричав професор, – ви можете забрати ваші трупи з льоху й одтарабанити їх на кладовище!

– А може ж, – несміливо подав голос Коломієць, – у їхніх жилах якась інша, досконаліша й тривкіша від рінгерлоківської, рідина.

– Отже, – відразу зробився лагідним професор. Якби не потреба держати руки догори, він би навіть поплескав Коломійця по плечах. – Тож-бо воно й є, друзі мої, ми зробимо саме так, як мала на думці товаришка Сахно, притарабанивши сюди разом із своїми товаришами і це опудало бессарабського поміщика. Ми повернемо до життя цього добродія, він одкриє нам секрет рідини, і з його допомогою ми матимемо більше шансів повернути до життя й ваших милих товаришів.

– Професоре, – палко скрикнула Петрова, – ви надзвичайні!

І раніше ніж професор устиг збагнути, що й до чого, вона вхопила його праву руку й почала гаряче її тиснути і трясти.

– Чорт забирай! – зарепетував професор. – Пустіть, пустіть!!!

Він звивався, немовби руку його затиснено в стальні лещата або торкнулася її страшна й отруйна гадюка. Перелякана Петрова, що зовсім не була кремезна й міцна і тисла професорові руку зовсім ніжно, перелякано відкинула її далі від себе.

– Що ви наробили? Що ви наробили, чорт би вас забрав зовсім? Я ж тепер знову мушу мити руки п’ятнадцять хвилин!.. О, чорт забирай, присягаюсь, що ніколи більше не пущу до операційної.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: