Гальванеску одвів погляд убік і звісив голову на груди. Він був похмурий. Виходу не було…
Хірургічна сестра знову торкнула професора.
– Як же бути, професоре?
Професор мусив вирішити. Він був голова інституту. Він відповідав за все. Він мусив зважити все. Але зважувати треба було негайно, зразу. Що ж? У Гальванеску було все. Гальванеску, звичайно, можна було довірити. А в доктора Івановського ще невідомо, чи й було що? Це треба перевірити.
– Ви багато чим важите, докторе! – нарешті скрикнув він до доктора Івановського.
Доктор Івановський знизав плечима. Звичайно, він важив багато чим. Результатом операції. Життям пацієнтів. Всіма надзвичайними перспективами, що поставали після експерименту, якщо він буде вдалий. Він важив і власною науковою діяльністю. Кар’єрою, будемо говорити. Він важив дещо й майбутніми своїми однодумцями – майбутніми лікарями, інтерном Думбадзе та студентом Коломійцем. Він знизав плечима і не відповів нічого.
Тоді професор ще раз кинув оком на доктора Гальванеску. Той стояв на порозі так само, із зведеними догори руками і опущеною на груди головою. Так стоять переможені, коли здаються на ласку переможця. Чорт його забирай, але професор не міг собі ще уяснити, де ж будуть переможені, а де переможці. Цілком офіціальним тоном він звернувся до свого асистента, до доктора Івановського:
– Я нічого не можу сказати вам, докторе. Я мушу наперед обізнатися сам з результатами ваших дослідів. Будь ласка, ми зайдемо зараз до вашого кабінету…
Він, певна річ, був правий. Він мусив спочатку ознайомитися сам. Всі з задоволенням прийняли його рішення.
Але професор ще не скінчив говорити. Він тільки на мить спинився і закінчив:
– Але ж, чорт забирай, я не можу зривати справу. Будь ласка, – гукнув він до хірургічної сестри, – подайте докторові Гальванеску об’єкт номер два. Прошу починати операцію!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
1
Об’єкт номер два був той знекровлений, якого Сахно звала старим рибалкою Йонеску. Через хвилину його подали ліфтом з льоху і на вузькій операційній колясці повезли до операційної. Сорок пар очей простежили з піднесеним зацікавленням за блідим, жовтавим і прозорим обличчям, що виднілося з-під білих простирадел.
– Гляньте! – майже скрикнула Петрова, хапаючи Думбадзе за руку. – В нього виросла борода! І волосся на голові! Він живий!
Петрова не бачила знекровлених кілька днів, і відрощене волосся їй зразу впало в очі.
– Хіба ви ніколи не бачили мертвих? Після смерті волосся росте особливо інтенсивно. Окремі клітини тіла ще живуть після смерті.
– Отже, – досить саркастично зауважив старший асистент, той самий бородатий асистент, що при першому побаченні гукав про мотофозо, – отже, ви самі визнаєте, що таке буйне проростання волосся може свідчити тільки про те, що вони мертві.
– Якщо, – з не меншим сарказмом відгукнувся Думбадзе, поглядаючи на його буйну бороду, – вважати за мертвого і вас!
Старший асистент викотив розгнівані очі на непоштивого молодого інтерна, але той уже одвернувся до доктора Івановського. Доктор Івановський стояв, закусивши губу. Професорове вирішення його образило й обурило.
Доктор Гальванеску стояв, не міняючи пози. Він трохи оступився з порога, пропустив повз себе візок із тілом, почекав, поки санітарки переклали тіло на операційний стіл і вийшли з операційної. Тільки тоді він на якусь мить звів голову й поглянув на свого суперника, його погляд був жорсткий. Але важко було дізнатись з цього погляду про його думки. Він зразу ж одвернувся і пішов. Двері за ним щільно зачинилися. Він, згідно з умовою, залишився там, в операційній, сам.
Коли двері операційної стукнули, в залі всі заворушилися. Загули притишені розмови. Професор кивнув докторові Івдновському, і вони вдвох зникли за дверима асистентського кабінету трансплантаційного відділу. Двері асистентської стукнули, і всі заворушилися ще більше. Розмови стали голосніші.
Думбадзе, Коломієць, Петрова і Сахно інстинктивно зійшлися докупи. Вони вибрали собі місце якраз посередині між дверима до операційної та дверима асистентської і посідали під стіною на стільцях. Нічого не поробиш, треба було чекати. Чекати і вирішення професора, і наслідків дорученої Гальванеску операції. Товариші прислухалися. В операційній дзенькнув якийсь інструмент. З асистентського кабінету долинув відгомін двох голосів. Доктор Івановський доводив, професор гарячкував.
– У п’ятницю, – з докором звернулася Петрова до Коломійця та Сахно, – ви так і не були на конференції…
– Товариша Чіпаріу теж не було! – огризнувся Коломієць.
– Це вірно. Але я зараз не в порядку комсомольської дисципліни. Я про те, що мою заяву прийнято.
– Яку заяву? – поцікавився й Думбадзе.
– Щоб мене відпустили з комсомольської роботи назад на виробництво чи вчитися до вузу. Я ж уже два роки сиджу в райкомі з відривом від виробництва. Доволі!
– Ну, ну?
– Так я, мабуть, на виробництво не повернуся…
Їй, проте, ніхто не відповів. Її слухали неуважно. Голоси за дверима асистентської голоснішали, і вся увага товаришів була спрямована туди. Петрова змушена була провадити дальшу розмову до себе самої.
– Не піду… – замислено проказала вона, – піду, мабуть, учитися… Ти знаєш! – схопилася вона знову, хапаючи Думбадзе за руку. – Я вирішила йти на медичний факультет.
2
Треба сказати, що це – зовсім несподіване, але, очевидно, продумане й підготовлене вирішення Петрової йти на медфак було дуже до речі саме зараз. Звісно, це ми говоримо зовсім не з погляду оцінки шляхів її життя.
І не з погляду агітації за медицину проти всіх інших галузей знання. І навіть не з погляду підкреслення особливої ваги проблеми готування кадрів молодих пролетарських спеціалістів.
Про це ми говоримо зараз тільки тому, що ця її заява відвернула увагу товаришів від дверей кабінету та операційної, давши цим хорошу розрядку нервам, напруженим і змученим за три доби безперестанної роботи.
– Та що ти кажеш?
– Не може бути!
– Факт.
Всі збудоражено завовтузилися. Коломієць ударив Петрову по плечу.
– Ну, Петрова, гляди. Коли через п’ять років ти кінчатимеш медінститут, я вже буду великим лікарем, може, навіть професором, а ти стажуватимеш у мене інтерном. Як от Думбадзе у Трембовського. Га? Підеш до мене в інтерни?
– Що ж, – цілком серйозно відказала Петрова, – якщо ти справді будеш хорошим лікарем, то я охоче піду до тебе стажувати.
Коломійцеві це дуже заімпонувало. Про себе він негайно ж вирішив, що через п’ять років він так чи інакше, а буде-таки хорошим лікарем. Сахно дивилася на Петрову трохи насмішкувато. Можливо, її вкололо те, що Петрова обрала саме медицину, а не, скажімо, агрономію.
– Чому ти вирішила бути саме лікарем, а не… інженером, скажімо? – поцікавилася вона.
– Ти розумієш! – захопилася Петрова. – Оці дні, які я кручуся тут, оці всі ідеї, проблеми, які я почула… Розумієш, я зараз збагнула, що саме цими ідеями я цікавилася вже давно, тільки не вміла це усвідомити. Розумієш, мене, скажімо, завжди захоплювали проблеми боротьби із смертю, проблеми продовження життя, проблеми відмолодження!
– Що ж, – протяг Коломієць з дуже компетентним виглядом, так, немов був він уже не студент останнього курсу, а вже з п’ять років відомий хірург. – Що ж, це дуже цікаво. Між іншим, ти знаєш, відмолоджування зовсім не обов’язково робити через статеву сферу? його можна робити і всякими іншими способами. Наприклад, хоч би й переливанням крові. От, скажімо, Богданов, що слідом за Щамовим взявся до переливання крові у нас в СРСР. Він переливанням крові лікував проти старості, проти втомлення організму, він відмолоджував його. Він зробив собі самому щось із десять переливань, бувши цілком здоровим, і…
– І на одинадцятому вмер, – єхидно підкинув Думбадзе. – Будучи до того цілком здоровим. – Потім зразу посерйознішав. – Слухай, Коломійцю, дівчина тільки висловила бажання стати медиком, а ти вже тягнеш її на стежку найнебезпечнішого лівацького ухилу в медицині. Богданов тому й загинув, що він неправий, його механістична теорія “фізіологічного колективізму” – антимарксистська, антиматеріалістична. Власною передчасною смертю він її розбив, заперечивши те, що хотів довести. Перетворення переливання крові на метод відмолоджування теж ідея, ще зовсім не ясна медицині, як і взагалі вся справа відмолоджування.