Тарасюк Галина
Хижачка
Сентиментальний роман
А на Великдень…
– Слухай, ти, якщо ти й далі будеш мовчати, я тебе згною. Ясно? – задихаючись від досади, спитав той, що сидів через стіл навпроти. Майже її ровесник, молодий і гарний, зовсім красень, як артист Домагаров, але дуже недобрий. Як фашист. Він аж зубами скреготів від пасії, готовий убити її, але вона не розуміла, що він від неї хоче.
– Ти чуєш? Давай, розказуй! Не тягни резину. Попереджаю, моє терпіння може лопнути! Так що давай… шуруй! Усе, як було. По порядку. Ну? Як тебе сюди занесло? Якими вітрами? Я слухаю… Давай, давай, виколупай із себе! Ну і чого ти мовчиш? Ти що – глухоніма? Тобі ж гірше буде, дура! – починав скаженіти красень, зриваючись на крик. – Ну, говори! Я слухаю! Як – усе– було?!
– Що – було?—хотіла запитати. Їй шкода було, що красунчик так побивається, аж трясеться весь, але нічим не могла зарадити. Щось давке, як грушка-дичка, застряло поперек горла, не давало говорити. І вона мовчала, зіщулившись у тому мовчанні, як равлик у своїй хатці, маленька, безпомічна перед нежданою бідою, що здоровенним чоботом нависла над нею, готова з хрустом розчавити.
А на Великдень приїхала в село “столична” шалапутна Алла, побачила Ясочку, яка маком одиноким цвіла біля церкви у колі тіток і бабів, що зійшлися паску святити, і – все. І перевернула з ніг на голову все життя Ясочки, котра маком сиділа після школи біля тата з мамою. Так думала мама. Що шалапутна Алла (яку в селі звали, як горілку, “столичною” через те, що першою виїхала до столиці і тепер дуже гордилася тим) наговорила Ясочці, на що настренчила, мама не знала, але на другий день Великодня Ясочка заявила, що їде в Київ шукати роботи, бо, як вона бачить, вони ніколи не назбирають грошей на інститут, а як і назбирають, то це буде через сто років, а вона не збирається посивіти у цій глушині, а тому їде з Аллою сама собі дорогу пробивати. Почувши таке від тихої, смирної Ясочки, мама вжахнулася, взялася за голову, а тоді – в боки, бо чувала, якою “дорогою вибивається в люди” шалапутна Алла, але Ясочка раптом розлилася сльозами, приказуючи, що через тупість мами ( “Тупість! Тупість!” – ридала Ясочка, маючи на увазі мамину любов), вона світа білого не бачить, тоді як її ровесниці давно всі по закордонах і столицях, а вона тут, у цьому болоті, пропадає. Тож мамі не зоставалося нічого іншого, як і собі заголосити, а на третій день по Великодню, рукою махнувши, відпустити свою єдиначку разом із шалапутною Аллою у білий світ, тобто, до Києва.
Не сподіваючись, що мама так легко погодиться, Ясочка злякалася – і омріяних перемін, і Києва, який бачила всього кілька разів, коли їх, сільських школярів, возили на екскурсію. Але від Алли так гарно пахло розкішним столичним життям, так вилискував на сонці її розмальований довжелезний, як у відьми, манікюр… Ясочка глянула на свої обрізані при самих пучках нігті і… І страх перед невідомим білим світом, якого вона не бачила, в селі сидячи, як рукою зняло.
Проводжаючи Ясочку до київського автобуса, який двічі на тиждень заїжджав у їхнє село і вивозив із нього у світи все молоде й здорове, а тепер-от ще й Ясочку, мама раз по раз приповідала:
– Боже ж мій, луче б устроїлась десь ближче: у Теплику чи Війниці… Що ж ти там робити будеш, дочечко, у тому Києві?
На що замість Ясочки відповідала шалапутна Алла:
– Ой, тітко, які ви старорежимні! Наче телевізора не дивитесь! Та в тому Києві, тітко, роботи – завались! Захоче – піде на стройку: там таке строїтільство, як показилися! Людей треба – море! А захоче – домработніцою устроїться, або собак у багатих вигулювати. Теж добрі гроші.
Почувши про собак, мама, як риба у хватці, хапнула ротом повітря, на що шалапутна Алла перелякано замахала руками:
– Та не бійтеся, тітко, це ж, як вона схоче! А не схоче – піде на базарі торгувати, чи ще луче – в барі десь офіціанткою… Чи в “макдональді”. Ой, тітко, там тої роботи, як жуків на вашій бараболі!
Від такого вибору робіт мама вже й не знала, що казати. А уявивши Ясочку в барі офіціанткою, втерла сльози, та шалапутна Алла й далі розраювала бідну:
– Ви, тітко, тіштесь, що ваша Ядя їде в Київ, а не за кордон. Бо то вобще – пиши пропало! Хоч я, например, не знаю, чого це пертися у якусь Італію чи Португалію, коли можна гроші заробити, недалеко від дому відбігши?! І вобще: чого це ви, тітко, як затуркана якась сільська баба? Нічого з вашою Ядьою не случиться в тому Києві, лиш те, що людиною стане. Заробить гроші, а, може, і в інститут поступить, їх там теж, як собак нерізаних. Лиш, конєшно, грошей тра! А може, заміж вийде. От із тих дівчат, з якими я живу, вже добра половина познаходили собі молодиків і повіддавалися. Сільські дівчата просто нарозхват у Києві. От побачите, ще та-ко-го вам зятя привезе – з моб-біл-лою, на м-мерсссед-десі! А тут що? В цьому селі? Одні діди повдовілі та Шківа-уголовнік!
Ясочці було жаль маму, але при згадці про вар’ята Шківу стало шкода себе за те, що пропадала пропадом у цьому болоті. І пропала б, якби не Алла… Отож затято не піддавалася на мамині сльози.
– З твою красою, – нашіптувала зубатенька й носатенька Алла, – ти ще моделькою станеш. Там цих конкурсів усяких: твій шанс, цицьки місяця, срака року – завались! А в тебе з усім цим усьо супер!..
Ясочка спершу не дуже вірила шалапутній Аллі, бо перевірити свої чари в селі справді не було на кому, а єдиного парубка Геника Шківу, який недавно повернувся з тюрми, де відсидів за те, що крав по городах маковиння і перепродував циганам, вона боялася. Але уважніше придивившись до себе у дзеркалі, справді побачила, що Алла не бреше, що вона не гірша, а то й краща за тих дівчат, котрі усміхаються з реклами телевізора та лискучих журналів на вітринах кіосків у Теплику. То чого справді має пропадати у цьому болоті, коли такий великий світ і в ньому стільки можливостей для гарної дівчини?
– Слухай, давай по-доброму. Ти ж нормальна дівка, симпатична, не глупа… Молода. Тобі треба виплутуватись із цього дєрьма. Ти понімаєш? Ну давай, розказуй, хто тебе підставив? Спільники – хто? Ти ж, бичка сільська, лоханка немита, сама ж не могла додуматись! Де ті, кого ти навела, га? Давай, згадуй! Колись, сучко!
Але вона й далі не знала, що згадувати. Не розуміла й половини слів, якими красунчик кидався в неї, наче грудками мерзлого гною. Від них смерділо, як з нужника.
І вона затуляла обличчя долонями, щоб не чути того смороду, але красунчик відривав її руки і, бризкаючи слиною в обличчя, волав: – Кажи, хто вони! – і чекав із перекошеним лицем, що вона скаже.
На зупинці край села чекало автобуса, окрім них, ще кількоро сільських студентів, обліплених родичами, та кілька чоловіків, які, погостивши на Великдень у сім’ях, поверталися до своїх міських заробітків. Мама, побачивши їхні зацікавлені позирки, демонстративно стала оддалік від гурту (стидалася, що її Ясочка вибирається з дому разом із шалапутною Аллою) і тихо наказала:
– Менше говоріть та розказуйте… Чим менше знати будуть, тим луче… Вони з нами не діляться…
– Ой тітко, нада ми їм!.. – відмахнулась Алла з досадою.
– Нада, ще й як нада! – перейшла на голосний шепіт мама. – Якби ти знала, що кажуть…
Але, слава Богу, в ту мить, коли мама збиралася повідати Аллі, щ-о-о про неї кажуть у селі, підійшов автобус і, підхопивши торби, вони ринулись займати зручні місця, бо ж до Києва півдня їхати.
Коли від’їжджали, Ясочка глянула крізь вікно переповненого автобуса на заплакану маму і теж розплакалася – від жалю за мамою і страху перед великим світом, що починався для неї зразу ж за рідним селом.
– Ти, що, справді не в’їжджаєш, а може, під недієздатну косиш? Слухай, марухо, через тебе у мене планка падає. Прошу тебе, не іспитуй моє терпіння! Вишак, блін, зафугую, як пить дать, або – у вічний культпохід на зону…
Тепер вже вона точно нічого не розуміла. Дивилася на нього і думала, якими негарними, Боже, якими гидкими робить злість начебто й вродливих людей. Невже він цього не розуміє?
– Заберіть її! – крикнув у двері, втрачаючи терпіння, Домагаров, а їй прошипів: — Колись, мала клізмо, а то я тобі твій тупий гарбуз надвоє розколю. Ти вже мене дістала… Косиш під дурку? Даремно! Віддам на експертизу і загудеш на довічне… Ти чула? До смерті у клітці будеш сидити.