Басиліса й справді знепритомніла й упала, він нахилився допомогти їй, у сю мить ошаленілий скривавлений роб здійняв дубця й був би розсадив Савмакові голову, та той кремезний роб не дав йому сього зробити. Він узяв Савмака за руку, як перед сим самого хапала Вероніка, й сказав:
— Давайте поведемо його до Платона!
Всі враз угамувались і втратили цікавість до Савмака. Кремезний роб скинув із себе коротку хламиду з простого конопляного веретища й рушив попереду. Вся спина його, могутня, широка й виплетена м'язами, була змережена орлами, левами та ґрифонами. Він ступав широко й важко, певен, що бранець іде за ним; Савмак, повагавшись, таки пішов, глянувши востаннє на збунтованих невільників, що розходились просторою площею, ніяково туплячи перед ним очі. Й раптом у Савмаковому серці спалахнуло щось схоже на жаль до сих людей, він зупинився й гукнув так голосно, аби його почули всі:
— Що ви хочете?
Роби пристали й поволі заобертались, але в очах у них не було ні відповіди на його запитання, ні жодної виразної думки.
— Кажіть же! — майже благально крикнув Савмак, але невільники мовчали й тупилися, не розуміючи його, неначе слухали незнайому говірку. Кремезний роб повернувся й схопив Савмака за плече невірогідно дужою рукою, ефеб спробував і йому заглянути в вічі, та в них було порожньо.
Той, кого роби називали Платоном, сидів на підлозі в першому закапелку, де махерофори здебільшого складали свої хламиди та мечі. Він якнайточніше відповідав своєму йменню чи прізвиську: був кремезний, як і сей, що привів Савмака, тільки куціший — се Савмак бачив дуже добре, хоч той сидів, перехрестивши ноги.
— Що з ним робити? — спитав у нього здоровило. — Скинути з мурів чи вбити тут?
— А ти як радиш? — відгукнувся Платон, а Савмак завважив і другу різницю між ними: в Платона вищий, гарно окреслений прилисинами лоб.
— Як ти мовиш, так і вчинимо, — відповів голий до пояса, змережаний на грудях та спині роб.
— Лиши його тут, Расине, — сказав Платон. — Савмак порятував од смерти Ґеланікового сина.
— Всі вони добрі, — буркнув здоровило, якого Платон назвав Расином, але пішов геть, виграючи м'язами.
— Чого ти прийшов?
— Одпустіть цареву доньку, — сказав Савмак, знаючи, що каже нісенітницю.
Платон і справді сумно похитав головою. Вероніка була єдиним, на що вони могли сподіватись у такому становищі. Савмак раптом знайшов те слово, яке мав би вимовити найуперше:
— Чого ви хочете? — Роб глянув і знову посміхнувся: — Волі?
— А чого може хотіти невільник, ефебе? — сказав він. — Се ти добре знаєш…
Савмакові в його словах учувся натяк. То була сіра тінь, яка переслідувала його останнім часом на кожному кроці. Апсірт, ледве живий вибравшись із заклятої скіфської гробниці в степу, три дні тому теж йому закинув: «Думаєш, пика твоя мавп'яча нам сподобалася? Ми взяли тебе до гурту, бо в твоїх жилах тече скіфська кров, а скіфські кургани чужим не відкриваються!» Перед тим щось подібне натякали євнух Полікрат із не чесаним Асклепідом. Савмак ладен був учепитися в горлянку сьому заколотному робові Платонові, що навіть до царського хорому ввійти не наваживсь, так і лишився сидіти в сінях коло дверей. Але Платон уточнив свою думку:
— Ти ж добре знаєш, як живеться робові, сам же маєш робу, стару Лію.
Савмак полегшено відітхнув:
— Добре, я скажу Перісадові.
— Перісадові… — вслід за ним повторив Платон. — Роб царям віри не йме, ти сам се добре знаєш.
Савмака мов ошпарило:
— Що я добре знаю? Що? Доказуй, коли почав!
Платон підвівся й став справді куцим і ще кремезнішим, як і думав Савмак, хоч зараз йому було не до сього.
— Бо й сам царем хочеш стати.
Ефеб крутнувся й кинувсь до порога, але вслід собі ще почув:
— Прийшов же рятувати царівну!
З Акрополя Савмак виходив уже через Царський пілон. Роби теж, як і гопліти сьогодні вранці, прочинили йому лиш одну стулку брами, й у тому чоловікові, що витягав колоду засува, він упізнав худезного черепичника.
— Як твій син, Ґеланіку? — спитав Савмак, згадавши його ім'я.
— Живий-здоровий, кіріє… Я моливсь Афіні Робітниці за тебе.
— Спасибі… Він теж тут?
Ґеланік сумно хитнув головою, й Савмак подумав, який то терпець мусив урватися сим людям, щоб штовхнути їх на подібний учинок: на заколот, позбавлений крихти надії. Та сю думку виштовхала інша, й він усміхнувся так само безрадісно, згадавши своє.
Перісад уже дві ночі зряду ночував у свого колісничого Дамона (лише Дамон з-поміж усіх сановних евпатридів мешкав у Нижньому місті). Цар дуже швидко, швидше, ніж того сподівався Савмак, погодивсь на умови заколотників.
— Добре, добре! — дрібно закивав головою Перісад. — Скажи там, хай одпустять на волю тих нещасних. Скільки там тіл?
— Зо дві сотні… — завагався спантеличений царевою квапливістю Савмак.
— Добре, хай усіх одпустять. А як ти… Вероніка?
Цар був у золоченій залізній латниці поверх багряної хламиди, в бронзових кнемідах, що мали захищати ноги нижче від колін, і в куцих бойових чобітках із залізною підошвою, поряд же, на триногому столику, лежав його теж золочений шолом із білою кінською гривою. Перісад ледве рухався в тім залізі, а підтягнений на останню дірку пас із мечем, обсадженим кривавцями й ісмарагдом, мало не спадав йому через худі клуби. Савмак аж тепер усвідомив, який цар старий, нікчемний і безпорадний.
— Жива-здорова, — відповів ефеб на цареве запитання, згадавши слова роба Ґеланіка, такого ж худезного, як і цар.
Савмак вийшов і в тисняві Дамонового хорому ледве знайшовши двох ґрамматеїв, засадив їх складати списки для нових одпущеників.
Списки були готові лише надвечір, бо в гармидері скуйовдженого міста ледве порозшукували начільників усіх ерґастеріїв, чиї роби відсиджувалися в Акрополі. Коли сонце почало сідати, ввесь Пантікапей висипав на Головний узвіз. Притихлі й налякані несподіваною перемогою та ще менш сподіваною ласкою царя, роби-заколотники йшли з Царського пілона вниз довгою вервечкою. Попереду виступав кремезний Платон, за ним, прикривши змережене тіло, тірренець Расин, а навколо висла ворожа напружена тиша, що могла кожної миті вибухнути. Брама Полунічного пілона, як і передбачалось урочистою грамотою царя, стояла відчинена, й роби, деякі твердо, інші з ваганням, ішли в широкий світ, на волю. Дехто ж із них, досягши брами, вертав назад, не знаючи, що робити в тому світі за мурами. Одні йшли до знайомих бодай переночувати, решта шукала притулку в хоромах Посідона та Ахілла Дельфінія, що давали право притулку кожному втікачеві.
По заході сонця під сяєвом десятків смолоскипів повертався додому й цар. Вероніка після всіх потрясінь, що випали на її долю останніми днями, лежала хвора, та жерці з хорому Аполлона Лікаря запевняли Перісада, що по кількох днях вона стямиться. Принісши в жертву однойменному кумирові білу ягницю, Перісад навіть улаштував у троннім екусі невеликий симпосіон. По ліву руку від царя лежав римський сенатор Публій Муцій Сцевола, по праву ж Перісад наказав лягти Савмакові.
Вислухавши розповідь сенатора про те, як римлянам пощастило придушити повстання сицилійських робів двадцять п'ять років тому, Перісад підняв руку й тихим голосом повідомив, що віднині Савмак зватиметься деспотом, тобто найближчим і найшанованішим царським родичем, і він, цар, призначає його своїм першим евпатридом — на місце лоґофета Еака, який загинув од руки брудного «тіла».
Й коли загальний подив трохи вщух, Перісад зовсім по-дитячому зверхньо глянув на Публія Муція Сцеволу, який лежав у найповажнішій своїй позі:
— Що скаже наш друг сенатор про нового деспота?
Жодна риска не здригнулася на м'ясистім обличчі римського легата, коли він промовив:
— Боспорські царі споконвіку були щедрими до слуг своїх.
Се розумілося як завгодно, тільки не дифірамбом Савмакові, а всі присутні в троннім екусі відчули, що Перісад сьогодні вимагає звеличення людини, котра півлежала найближче до нього.