— Підійди, — сказав йому цар, дмухаючи на слабенький вогник, що не хотів споживати сирого зілля.
Савмак підійшов і став поряд із жертовником:
— Я звелів познімати їх із хрестів.
— Як то «звелів познімати»?!
— Твоїм іменем, — відповів Савмак.
Відчувши небезпеку, Даїра подріботіла з печери, й вони лишилися вдвох, віч-на-віч, утупившись один в одного повними зненависти очима, й стояли так доти, поки старший стомився й схилив очі до землі.
— А ти подумав, що буде?
— Подумав, — і досі не зводив із нього погляду Савмак, ладний до всього.
— Про себе дбаєш?! — прорипів басилевс.
— Про тебе. Я подумав, що слово царя мусить важити більше за сю суху бадилиночку! — Савмак вихопив з жертовника потемнілий і скоцюрблений листочок басиліку, розтер його між пальцями й кинув назад.
— А я дав тобі сан найвищий і… — Перісад затнувся, — й Вероніку пообіцяв тобі при всіх… Думав, ти мудріший. — Перісад потяг ноги до виходу, глянув надвір, знову повернувся й почав терпляче, як і належить, тлумачити Савмакові свій учинок. — Слово басилевса не сухозлітка, се так. Але я віддав його в жертву державі, й кумири та мій безсмертний предок подарують мені сю невелику зраду. Коли б я помилував сих невірних робів, то настав би край усьому. Робів багато, а нас мало, й усі вони почали б чинити так, як оті.
Савмак повагався, чи сказати цареві те, що ще дужче його образить, та вагання тривало недовго; вони досі казали один одному й значно пекучіші слова.
— Тоді ти помилився, — мовив він злорадно. — Вдяг саном не того, кого слід. Виправ свою помилку — віддай доньку котромусь Дамонідові чи Архелаю!
Се було надто жорстоко, та Савмак іншого виходу не мав. Тепер він сказав усе, що мав сказати ще того вечора, на врочистому симпосії, йому не лишалось нічого іншого, як піти із священного ґроту. Він мовчки попростував до виходу, та Перісад із невірогідною для своєї немочі прудкістю наздогнав його й схопив, боляче вп'явшись пальцями в передпліччя. Як кожен старий чоловік, він боявся, був певен, що молоді своїм незміцнілим мозком і серцем неспроможні на жоден розумний крок і пустять за вітром усе те, що так старанно й важко, по зернині й по крупині, збирали для них старі. Він упинавсь і впинавсь йому в руку кістлявими пальцями, вклавши в них свою людську силу й царську волю, та сили в нього було вже небагато, пальці почали слабнути, слабнути, й се тривало, поки Перісад геть охляв, зів'янув і сів просто долу, бо коліна більше теж не тримали його під невблаганним, жорстоким поглядом глибоко схованих оченят Савмака.
— Ти даси їм ісотелію, — сказав Савмак. Ісотелія — означала рівні з вільними громадянами права для відпущених робів.
— Я тебе ненавиджу, виплодку Горґони! — проказав тоненьким голосом цар, але й Савмак, і він добре знали, що вже не зможуть обійтись один без одного.
Коли Савмака не стало, знову ввійшла Даїра й, нарешті роздмухавши вогонь у виямку кам'яного жертовника, мовила чи цареві, чи, може, сама собі:
— Якщо в чорного ворона виростають білі крила, то заглянь воронові в око.
Вона стояла над ним, стара й згорблена, й була в своїй жрецькій хламиді вочевидь схожа на Сивіллу. Перісад не зрозумів її притчу, він не зрозумів навіть того, яким чином опинився в сьому вогкому ґроті чужої кумири, й не мав голосу, щоб прогнати геть зловісну жрицю. Й уперше за всі роки своєї довгої старости він подумав, що коли людина втрачає власний голос, то незабаром слід чекати й Гермеса, безсмертного провідника мертвих душ.
Розділ 11
Сніг випав у першій декаді місяця посідеона, й усі казали, що сього, останнього, четвертого року сто шістдесят четвертої олімпіади, зима надто рання, й безпорадно кивали головами: нічого не вдієш, високосний, так покладено кумирами… Й хоч перший сніг ураз розтанув, та надвечір випав новий, земля вихолола й настала зима.
Тепер у домі за смугастими жовто-зеленими мурами жар у жаровнях не гаснув цілий день, та лише в таламусі зі слюдяним вікном можна було нагріти душу, й мерзлякувата Елена просиджувала з ранку до вечора там, де й спала. Дівчата теж обидві не виходили з тамуса без нагальної потреби, всю хатню роботу полишивши на Ніневію. Стара ассірійка мовчки шкрьобала в своїх незмінних капцях, не зважаючи на сніг, Клеопатра без угаву дзеленькотіла, підсівши на Еленине ложе, неговірка ж Раїс, поки й сутеніло, плела вовняні шкарпетки, лише зрідка відбуркуючись од докук цокотухи Клеопатри. Потім, якщо не було гостей, нашвидку перевечерявши, дівчата йшли в просторішу світлицю гіменея, де звичайно спали, Елена ж, підмостивши подушку на стіни, ще з годину сиділа, поки прилітав м'якокрилий Гіпнос. Вона любила сю годину перед сном, коли в домі й усьому місті наставала тиша й тільки перегавкувалися пси через мури. Тоді думка пливла легко й не плуталась, можна було зважити кожен зроблений за день крок, навіть передбачити, наскільки се дається смертному, стежки й кроки наступного дня.
Та сей день не був схожий на дотеперішні, й почуття лякливої піднесености не полишало Елену від самого рання. Він прислав з робом воскову табличку й мав зайти по Елену перед обідом. Увесь час, який лишався до того, вона розтринькала з небаченою легковажністю й тепер квапила Раїс, нетерпляче стежачи в дзеркалі за її нарочито кволими рухами.
— На скронях підбери трохи вгору, — промовила вона тихо, намагаючись не виказати свого роздратування.
Клеопатра стягала з жердини хітон за хітоном і приміряла їх на себе, та Елені жоден сьогодні не подобався.
— Глянь! — цокотіла дівчина. — В сьому ти будеш молоденька-молоденька!
— Хіба Елена стара? — холодно завважила Раїс, пораючись коло зачіски господині, й Елена знала, що то зумисне. Клеопатра діставала якогось іншого хітона, та сей уже їй самій здавався надто похмурим, і вона кидала його назад не міряючи. Клеопатра бігала по таламусі зовсім гола, пустивши чорне хвилясте волосся на спину та плечі, й Елена часом повертала люстро так, щоб було видно струнку поставу дівчини. Слава Кіпріді, подумала вона, дивлячись, як та красивими рухами звільняється від важких складок дорогого копривного хітона. Я ще можу позмагатися й із шістнадцятирічною Клео.
В серці не було заздрощів до чужої юности, й се так належало віднести на карб Зевсової доньки. Людина стає завидющою тоді, коли відчуває слабість, не без гордощів за саму себе подумала Елена.
Й коли Раїс урешті таки впоралася з її зачіскою, вона розпустила очкурик спального хітона й постала перед дівчатами так само гола, як і Клеопатра. Мовчазна Раїс одійшла до дверей і звідти прискіпливо дивилася на витвір своїх рук, а Клео сплеснула в долоні:
— Елено! Ти така гарна… Й Афродіта позаздрила б, клянусь ериніями!
— Помовч, дурненька, — незлобливо висварила її Елена, втішена мимовільним вигуком дівчини. — Ще напитаєш на мою голову. Й не підходь до мене, бо лясну!
Се останнє вона мовила просто так, бо ще жодного разу не підіймала руки на своїх дівчат, але сказати мусила, й не тільки аби відвести дурне око, а й щоб перестерегтись од Клеопатри, яка вже ладна була горнутися до неї. Елена не зносила дотику жіночого тіла, й се зародилося в неї давно, в роки безрадісної юности, коли потрапила була до рук гарної розбещеної лезбіянки.
— Який мені хітон одягти? — спитала вона в Раїс, умисне в Раїс, аби покарати Клео за її надміру нестримний язичок.
— Одягни вишневий.
— Вишневий хітон? — Елена з радістю вхопилася за сю думку, сама собі дивуючись, як се досі можна було вагатися. — А чому вишневий? — спитала вона, щоб зайве перевірити й себе, й дівчину.
— Коли він уперше побачив тебе, ти була в ньому, — відповіла Раїс.
— Невже?.. — Елена зайнялася й почала з раптовою сором'язливістю вдягати вишневий хітон. Довгий вузький викот ледь прикривав перса, лишаючи тільки натяк, схожу на загадку лінію, й білий овал обличчя в обрамленні темних крутих пасом волосся здававсь іще білішим і мовби випромінював рожеве матове тепло.