— Перси, дитино моя… Втікай кудись…
І не через те приохочення, а від її звертання, якого Савмак змалечку не чув, йому стало шкода й доброї старої Лії, й себе, й ще чогось, чому Савмак і назви не склав би. Він вихопився в анфілади й побіг на площу басиліки. Важко зоружених римським обладунком гоплітів коло царя-кумира вже не було, брама ж Царського пілону світилась розчинена.
Савмак побіг до пілону й побачив у хвіртці крайнього дому заспану Іфімедію.
— Де твій господар? — спитав Савмак, хоча євнух Полікрат зовсім не був йому потрібен.
— Ось я! — почулося з двору, й попід руку мужеподібної жони просунулося баб'яче видиво господаря дому. — Проспали ми, лоґофете, царство! — сказав євнух, і досі виглядаючи з-під руки Іфімедії. — Проспали й пробз…
Не звертаючи уваги на його непристойний вираз, Савмак побіг у навстіж розчинену, ніким не чатовану браму Царського пілону.
Перших воїв Діофанта він побачив одразу за хоромами Зевса Евпатора та Зевса Робітного. Обвішані зброєю й невиспані понтійці байдуже сиділи попід мурами й хвіртками городян, і ся їхня байдужість найбільше вразила Савмака. Що далі вниз головним узвозом ішов він, то ряснішало чужинців, а в браму Полунічного пілону заходили нові й нові сотні.
П'ятеро хрестів праворуч од надбрамної вежі знову стояли вільні й, широко розчепіривши обійми, чекали нових жертв.
Пантікапейців на вулицях було зовсім мало. Повиходили тільки ті, хто під тріщання факелів минулої й позаминулої ночі волав про дружбу з Діофантом. Вони виносили з дворів ще засмолені амфори вина й частували визволителів. Савмак пішов угору Головним узвозом, та на розі аґори несподівано й для самого себе звернув на Першу терасу. Жовто-зелені смуги знайомого паркану ліворуч примусили його серце болісно стиснутись. Він стояв і дивився, хоча за строкатим парканом уже давно жили нові й напевне чужі люди. Він почав дивитися на юрмовисько з протилежного боку вулиці, та відчуття щемкого суму не полишало його. Савмак проминув Дамонів двір і натовп коло двору й поплентав аж до амфітеатру та Діонісієвого святилища, де не бував років зо два. Коли б хтось оповідав раніше, ніби любов здатна тримати людину й на відстані стількох стадіїв і стількох літ, він би засміявся вигадникові в очі, тепер же йшов і йшов, мов сновида, заполонений раптовим спалахом почуття.
Се як жар у попелі, подумав він, обминувши амфітеатр з верхнього боку. Ми думаємо, що він уже давно згас, а він тільки дрімає.
— Фратре!
Савмак од несподіванки здригнувся й став. Таким словом до нього звертавсь один-єдиний чоловік у цілому городі, його Савмак не бачив од самих гермей. От, убраний не по-весняному в теплу безрукаву гуньку, махав йому з брами Діонісієвого хорому.
— Що ти тут чиниш? — спитав він русинською мовою, й Савмак лише здвигнув плечем, бо не міг би й сам собі відповісти на таке запитання.
— А ти? — спитав Савмак, подумавши, що мав би бодай тепер поцікавитись, як почувається колісничий і чи добре зрослися ребра після тієї «піррової перемоги» на гермейських іграх, бо тільки від старої Лії чув, що От вельми довго не вставав із кравата.
Колісничого пересіпнуло злим сміхом:
— Чиню требу грецькому кумирові! Хіба-с не чув за мене, болярине?
Гіпподам розповідав Савмакові, нібито найзапеклішим прихильником «скіфського царя Палака», тобто князя Бориса, був тієї ночі колісничий От, і Савмак аж тепер кивнув у відповідь фратрові, але ж хором Діонісія не давав права притулку. Савмак нагадав про се, та той недбало махнув рукою:
— Тута маю приятеля, жерця, тож коли що, він мене сховає. Мислиш, у хоромах Посідона та Ахілла Дельфінія не займуть, коли що? Ого-го! Не чув єси про того Діофанта, коли таке речеш!.. — Він притяг Савмака до себе й палко зажебонів: — Послухай, брате, сховайся й ти, не важ головою вдруге, вона ще придасться, твоя голова!
Савмак поволі відтрутив його руку й пішов вулицею Першої тераси назад. Тоді, майже рік тому, він утік од безглуздої смерти, й сей От не кинув його в біді. Але чого він, Савмак, за сей рік домігся й що, власне, змінилося відтоді в його житті?
Усе повертається на старе, згадав він слова Платоніка, бо навіть земля — й та кругла. Сей несподіваний поворот думки спершу здивував його, та, дійшовши до смугастого зеленаво-жовтого муру, він мусив згодитися й з Платоніком, і з самим собою, й майже вголос проказав:
— Ніщо в світі не трапляється вперше.
Біля багато оздобленої мармурової брами навпроти й досі юрмився люд. Се були прибічники Дамона, які поза тої ночі вимагали впустити в місто Діофанта. Тепер сі люди враз почулися на коні й узяли дім свого вождя в облогу. Вони, кожен обнявшись із одним і двома понтійськими воями, пили вино й закушували фініками, а троє коротко стрижених, мов римські сенатори, робів великого колісничого ходили поміж них і доливали з амфор червоне вино, яке аж сюди тхнуло молодим оцтом.
Савмака сього разу помітили, й до нього, стрибаючи на дерев'яній нозі, прикульгав головний керамевт царських черепичень Хірісоф:
— Може, сядеш, твоя ласка, з нами, великий лоґофете?
Савмакові поза шкурою продерло морозом, і не від страху перед сим набродом, а тому, що він уважав Хірісофа мертвим.
— Не лякайся, кіріє, — лагідно сказав Хірісоф, угадавши думку великого лоґофета. — Я не з царства тіней повернувся. Ті четверо дали дуба ще до півночі, а мені байдуже! Тільки руки трохи понатирало, глянь! — Він випростав руки, які досі тримав під гіматієм, і Савмак побачив змащені оливою червоно-сині борозни, що пов'їдалися безногому керамевтові до кісток. — Слава кумирам! — сказав Хірісоф. — Вони вчасно відібрали в мене ногу, й мені було дуже легко висіти на хресті. А ті, що з обома ногами — тіу-у!.. — Старий метек свиснув і показав великим пальцем униз. Він і досі ясочкою заглядав у вічі Савмакові, та Савмак здогадувався, скільки важить його посмішка й чим вона може обернутися щомиті. — Чи не сядеш із нами, підлими, отут-о в пилюці випити ритон Дамонового винця?
З гурту почали вигукувати двозначні здоровлення Савмакові, й Савмак поплентав далі, переслідуваний голосами й висвистами.
— Якщо хочеш поговорити з шановним Діофантом — скажи! — почув Савмак сміх безногого керамевта. — Я проведу тебе, він тут, у Дамона!
Головний узвіз був уже забитий понтійськими воями, дехто заходив на подвір'я городян, інші й досі чемно сиділи попід парканами та на сходах, а за брамою Царського пілону було порожньо, навіть евпатриди не вешталися на своїй Восьмій терасі. Всі вони зараз у Дамона, подумав Савмак. — Усі, бо такий закон зграї. Він рівним кроком піднявся царським клімаксом і так само спокійно проминув головну браму хорому. Ніде не було ні душі, тільки в далеких анфіладах майнула згорблена постать Лії, й у тому теж була закономірність. Савмак ішов анфіладами царської половини, яким, здавалося, не буде кінця, й коли дійшов до тронного екуса, почув збуджений жіночий голос:
— То ти відчинив йому пілони? Ти?.. Скажи — і я накладу на себе руки!.. Я знаю, се ти зробив. Ти ненавидиш мене, що я не народилась мужем, і зробив се в наскоці старечої помсти!..
У сьому домі всі ненавидять одне одного, подумав Савмак і відчинив важкі двері. Цар сидів долі, біля підніжжя свого трону, в повному бойовому обладунку, навіть щит, який споконвіку висів над троном, тепер лежав догори ремінням коло Перісада. Вероніка ж стояла над ним і, мов сліпоока кумира Феміда, таврувала свого батька простягненою вперед рукою. Побачивши Савмака, вона підбігла до нього й залилася слізьми, повисши в нього на шиї, безвільна й убита горем.
— Захисти мене, захисти!.. — хлипала вона в безтямі. — Він і тебе ненавидить, що віддав мене за тебе… Він усіх нас ненавидить… Усіх ненавидить!..
Савмак підняв її й поклав на перше-ліпше ложе, як клав безліч разів на свій цупкий, майже невільницький крават, коли басиліса Вероніка, знехтувавши поконом, приходила до його таламусу серед ночі, перебравшись в гіматій своєї роби Електри. Вероніка зіщулилася й притихла, сторожко пильнуючи кожен рух Савмака, й коли він підійшов до Перісада й так само легко, як допіру її, підняв на рівні ноги й поставив, крикнула: