Старший боярин – Тодось Осьмачка

Але співають півні у селах далеко на стороні – і зникає Пупань з конем, а панотець опиняється в Тернівці у себе в дворі, а дід Гарбуз випрягає коні.

Та люди, мабуть, пам'ятаючи минуле і, може, жаліючи і маленьку панну Варку, не шукали іншого попа, хоч і говорили про конечну потребу другого. І так тяглося, мабуть, років з вісім. Цього ж часу панну Варку взяв до себе її батько хрещений отець Мархела, сердегівський священик, і віддав вчитися у Полтавську гімназію, яку вона скінчила дуже добре. Там же їй рекомендували, аби училась на артистку, бо має дивний Божий дар до співу. Але, мабуть, через те, що її, молоденьку, придавило велике сирітське незароблене у долі горе, вона не змогла випростати вільну думку і зважити своє становище і вхопити троти життєвої.

І коли сердегівський багатій Харлампій Пронь запропонував їй одружитися з ним, вона згодилася і сказала про це батькові. Батько ніби трохи отямився і перестав ночами їздити Бог знає куди. Коні відпочили і погладшали, хоч вже були старі. І все в дворі разом з панотцем зацікавилося тією подією, що мала статися з молоденькою господинею, і трохи повеселішало…

І ось в цей-то двір з таким становищем, овіяним несподіваною надією, і прийшов Гордій Лундик о 12-й годині дня.

Розділ сьомий

День був теплий і тихий, хоч і не видко було сонця за дуже високими білястими хмарами. Тому дід Гарбуз в одній білій сорочці з розхристаною грудниною біля криниці під тином, на простеленій сивій попоні сидів і лагодив ремінну шлею, незважаючи на те, що серед двору до високого стовпа, на якому стримів ліхтар, прив'язано було чорного осідланого коня. Він неспокійно крутився коло своєї прив'язі, то знов ставав і гріб копитами землю. Видно, вершник мав швидко їхати туди, відкіля прибув, коли не ввели в конюшню його вороного, яким уже ніхто не цікавився, крім чорного собаки Пірата. Він, виплигнувши на свою будку, злігши животом на її гребінь і підтримуючи рівновагу тіла, опирався правими ногами на правий бік дашка, а лівими – на лівий і пильно слідкував за конем. Щойно кінь починав гребти землю, Пірат ставав на всі чотири лапи i статечно гавкав, ніби змушуючи до конче потрібного супокою. Коли ж кінь переставав гребти і тільки крутився, махаючи нервово хвостом, то Пірат знов злягав животом на гребінь будки і пильно, не спускаючи ні на мить ока з коня, слідкував за зміною його чину. Тоді як товариш Піратів, другий собака, білий з жовтими плямами Хапко, хоч і не прив'язаний, одкинувши ноги лежав під тією самою будкою нерухомо, неначе з не написаної Гоголем повісті п'яний січовик під шинком, у якого цигани вже вкрали і коня, і повивертали кишені, і шаблю витягли з піхов і встромили в зелений гарбуз на сміх та на наругу православному і хороброму січовому товариству.

Гордій, переходячи двір, помітив коня, і думка шибнула, що кінь похожий на казкового Маркуриного Ремеза, і йому стало важко і холодно в душі.

Але ні дід Гарбуз, ні Пірат, ні лежачий Хапко нічим не виявили уваги до перехожого, неначе до якогось заволоки джмеля, якому тільки й діла, що десь бовкнути гудом у далекі кущі на рів до кладовища і там зникнути, може, й навіки.

У кухні хлопця зустріла Дунька і звеліла скинути пальто таким голосом, який говорив, що хоч він, може, й спить у себе дома нероздягнений, але тут нехай забуде свою негідну звичку і скидає та вішає на кілку семінарські ледарські клейноди.

Він її послухав безтямно і, витягши біленьку хустку з кишені, витер носа і, закинувши рукою чуб з чола на голову, спитав: "Можна заходити?" Дунька відповіла: "Вони вас ждуть".

Сьогодні на Гордієві був одяг, в якому він ходив до церкви в Черкасах. Цебто тужурка з чорного сукна під високий ковнір та з ґудзиками в два ряди, бороду ж йому підпирав білий твердий високий ковнірець, штани були студентські. Так він, себе думкою ще раз оглянувши після домашнього дзеркала, перед яким з півгодини сьогодні вранці чепурився, сміливо увійшов у столову. Світла дня тут було повно. І воно його вразило. Він схвильовано побачив невиразно окреслений гурток людей, а в них за спиною двоє високих вікон, відчинених у сад. Відтіля на світлому теплі доходило в кімнату бджолине гудіння, шелест листя і цвірінькання горобців. Між вікнами під стелею у затінку страшно рельєфно виступала ікона св. Миколая. У Гордія промайнула думка, дивна своєю нелогічністю: «Чим відрізняється Миколай Мирлікійський, дивотворець, від Гордія Лундика?»

Але, неначе навмисне, аби заперечити всяку відповідь, з-за столу почувся хрипкий, зігрітий сердечністю чоловічий голос: "Ідіть, ідіть, прихильниче Винниченкової творчості, ми вас побачимо, який ви!"

Гість, у якого очі вже привикли до кімнатного світла, побачив, що то до нього обізвався о. Діяковський. Він був неголений, борідка звисала так на груди двома кінцями, схожими на ластів'ячий хвіст, що не можна було розібрати, чи то такі вуса, чи борода разом з вусами. Сірі очі дивилися з-під широкого чола великим смутком і привітністю, і всю високу худу постать освітлювали світлом непоборного горя. Вдячний хлопець підійшов під благословення, але отець Дмитро не дав руки, одвівши її трохи за спину, і сказав:

– Я знаю, що ви атеїст, а всяка дисгармонія порушує чистоту юнацької душі!

Лундик зніяковіло відповів:

– Я з пошани.

– Нехай і так. Але чи ви з пошани цілували в руки хоч одного свого учителя? Виходить, що така пошана, яку ви хочете виявити мені, зв'язана із станом нашого культу. І тому в хлопця з вашими переконаннями вона буде ніщо інше, як лицемірство. А всяка нещирість нівелює людський характер і роз'їдає волю певніше, ніж іржа залізо. І ви вже мені вибачайте, що я заради першої зустрічі з вами, хоч ви вже вчитель, дозволю собі дійти краю в думці, піднятій у душі даною хвилиною. Наше життя, незважаючи на те, що світ ввесь є дивне Боже створіння, варте, аби його проклясти всім гнівом нашого серця, бо воно коротке, бо ми мусимо у великих муках його кидати і переходити в інший світ. Але коли ми його не проклинаємо, то тоді вже не обтяжуймо умовностями, які не відповідають переконанням нашої совісті. Та сідайте, будь ласка. Це от моя дочка Варка, а то її наречений Харлампій Пронь. Не обтяжуймо, кажу, умовностями, які не відповідають правді формування нашого духовного єства і найґрунтовнішому його цементу – тій думці, що нею ми приймаємо і міряємо світ.

Тут він закашлявся і, взявши чайник, який стояв коло нього на столі, з рурки потяг рідини, містимої у ньому, і знов поставив на те саме місце. Гордій, аж тепер сівши, обвів усіх очима і помітив, що Пронь круглоголовий, з червоним обличчям і вусами, підкрученими вгору. Але побачене не перейшло у настрій і не підсилило готового в душі, бо якраз увійшла Дунька і почала споготовлювати стіл і не дала устоятися сприйнятому. Вона поставила у шклянім відерці малинового варення і у великій синій вазі на високій ніжці жовтих солодких та крихких коржиків. І поставила перед кожним запахущого чаю і по малесенькій посуді для варення. Всі стали брати варення і пити чай. Сьорбнув і Гордій, але, опікшися, відсунув питво, аби стигло. Це помітив Пронь і порушив загальне мовчання.

– Що, немає хисту пити культурну рідину?

Гордій, зненацька захоплений питанням, в єдину мить збагнув, що незадоволення в його душі і важкість там є ніщо інше, як ненависть до Проня. І, нічого не сказавши, став тяжко дихати. Але панна Варка, слідкуючи пильно за всіма, поспішила Лундикові на виручку:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: