Старший боярин – Тодось Осьмачка

– Засмердиться.

– Чого ж то так?

– А того, що в нас вже немає попа.

– От такої. А де ж він дівся? Чи не втопився часом у чайниці?

І враз побачила, що Дунька пхає крізь сінешні двері надвір великий вузол якогось манаття, зв'язаного у чорну велику хустку, мабуть, у ту, що лишилася була у Гордія Лундика, коли панна Варка колись виривалася в нього з рук. Побачила і зацікавлено гукнула:

– Куди це ти вергаєш поперед себе таку хуру?

– Ідіте та поможіть мені, будь ласка, пропхати, – відповіла Дунька.

Казиленкова помогла і пропхати, і висадити на плечі. Дівчина ж, почервонівши, нагнулася і коло ніг взяла грубу книгу і положила на лавці. А потім взяла старі чоловічі чоботи і поклала на книгу. І нарешті, діставши лівою рукою макітру, в якій завжди заминала сало і де зараз щось, ніби цвях, затарабанило, простягла її Казиленковій.

– Замкніте, будь ласка, двері і вкиньте його знову в макітру.

Казиленкова взяла з макітри ключ, замкнула двері і вкинула його знову туди, де й був. А Дунька, крекчучи і не оглядаючися; почала помаленьку йти. А дід Гарбуз, уважно оглядаючи цей важкий рух, помітив, що в вузлі стримить макогін, і, важко зітхнувши, спитався:

– Ти ще прийдеш?

– Ще прийду та вловлю чубатенького півника, та й годі, – була відповідь з-під навантаженої хустки.

І коли Дунька вийшла з двору і, перейшовши шлях, доходила до церкви, Казиленкова, щось зміркувавши, вернулася швиденько на ґанок і, вхопивши на лавці грубезну книгу і старі чоловічі чоботи, хотіла проскочити з ними поза хатою на яр, та дід Гарбуз, таке вгледівши, сердито підвівся з-під ліхтаря:

– Куди то ти Біблію взяла? Зараз тобі кажу: поклади там, де й була. Не тобі й не твоєму чоловікові перти злодійського носа у святі палітурки!

Казиленкова, не сперечаючися, поклала книгу на траву, а сама все-таки пішла з чобітьми поза хатою, од'їдаючися:

– У мене дитина вчиться в школі, то всяка книга знадобиться. А тобі, стара собако, хіба тільки на те, аби сідати на неї серед хати, коли твоя зачухана вечеряти поставить долі.

Дід Гарбуз підійшов, узяв Біблію з землі, чогось її понюхав, кашлянув, перехрестився і пішов помаленьку, не оглядаючися, з двору.

Але коли вернулася Дунька по чубатенького півника, то побачила, що в дворі, перед вікном попового дому, відчинена хвірточка в сад, а коло криниці відчинена друга на яр. І відчинені двері в коровню. І, видно, Мехедчук узяв кабана за оранку, бо і саж був відчинений. І звисав з Піратової будки довгий закошлавий Хапків хвіст, який вряди-годи здригався, мабуть, або від бліх, або від того, що в сінешні двері попового дому на ґанку, в білій сорочці і в білих штанях, кривий крамар Оліян гатив у двері тією дривітнею, до якої колись дід Гарбуз рубав дрова. Двері від кожного удару, відскакували з тріском і знов прикипали до одвірків ніби ще з більшою силою й завзяттям. І 1240 рік, коли татари зброєю, схожою на дривітні, що звалася таранами, руйнували стіни старої української столиці Києва, нагадував сумну цю подію. .Але крамар і його жінка Оліяниха цієї давнини не знали, і він бив у двері з супокійним завзяттям, а вона, спинаючися навшпиньки, заглядала у вікно панночиної кімнати, куди недавно заглядав і Пірат, тільки з іншим почуттям, ніж вона. У вогкім же місці коло криниці німотно сидів на гичці мішка Казиленкової синок Грицик. Сидів так через те, що в мішку вже було кілька курей, які теж ворушилися і сокотіли. Була підобідня пора. Холодків не було видно ніде. І в садибнім нерухомім повітрі панувала густа й душна спека. І коло криниці, і коло корівні, і коло сажа, і коло конюшні, і коло попової хати. Соняшне проміння було похоже після дощового ранку на довжелезні жовті нитки, які хтось тільки що встиг витягти з казана, повного окропу, і повісити сушитися на обрії десь на тину. А сонце вранці, сходячи, підійшло під них своєю блискучою головою і, піднявши вгору, потягло по небесах. І вони, звисаючи відти, тягнуться мокрими та гарячими кінцями по землі. І щойно доторкнуться людей чи речей, то зараз же з торкнутого тече розпарена мокрінь і розпускає тягучу млость по знеможеній від духоти землі. Ніде не видно було серед двору жодної пташини ні жодної курки. Все сховалося у місця, хоч трохи сповнені прохолодою. І Дунька тільки-но вгляділа гостей, то так на їх і впала лайкою, як часом сорока з суховерхої тополі на горобців поміж коноплями на стежці.

– Чи ви німиці наїлися, чи так очамріли, що серед білого дня прийшли і трощите чуже добро? Геть зараз же з двору, бо, хрест мою душу побий, побіжу до церкви і буду бити на ґвалт… Нехай все село збіжиться та побачить нових хазяїнів!

Оліян, почувши таке, поставив повільно дривітню торцем, утер правим рукавом чоло і спитав:

– Чого це тобі отак ні з сього, ні з того закрутило в гузні, що аж стало непереливки? Що, це твоє добро, чи що?

– Подивися ти йому в вічі такі безсовісні! Та в мене ось і ключі. Мені доручили глядіти хазяйство. Поки не приїдуть другі хазяїни, – випалила Дунька несподівано для себе, уже й сама вірячи в те, що буде глядіти попове майно для когось іншого. – Ідіть, кажу, геть звідсіля, бо, ось святий хрест, зараз же іду і дзвоню на ґвалт.

І повернулася, ніби виконати свою погрозу. Тоді Оліяниха, відійшовши від вікна, сказала:

– Ходім, Оліяне, відсіля, з цього відьомського двору. Я тільки хотіла подивитися, чого воно тихо в хаті і тихо надворі. Ходім, Оліяне. Бо та пришелепувата може і безневинних опорочити.

Оліян пхнув спересердя дривітню, яка гучно вдарилася об стінку ґанку, і мовчки, так, як ходять з чужих слив, пішов разом з жінкою попідвіконню попового дому в гущавину саду. Тоді Дунька обернулася до Грицика і спитала:

– Ти сам?

– Ні, з матір'ю.

– А де ж мати?

– Побігла аж у кладовище за чубатеньким півником.

Дівчина аж не стямилася та так і переплигнула коло криниці перелаз. І полетіла проз клуню, скільки видно, в кладовище. I, не добігаючи до вилазки, зустріла Казиленкову, що, засапавшись, несла в обох руках чубатенького півника. І підскочила до неї Дунька, неначе скажена кішка.

Вирвала з рук нічого не тямущого птаха і крикнула:

– Іди швидше к чортовій матері звідсіля, поки раніше, а то покличу людей і геть коси обірву.

Казиленкова, на неї навіть і не глянувши і нічого не сказавши, хутенько попростувала поперед своєї напасниці до синка і там, ухопивши мішок з курми на плечі і прошипівши:

– Ходім швидше, моя дитино, – підтюпцем побігла на яр.

А Дунька, опинившися серед двору сама, обвела мовчки очима все хазяйство, зітхнула і пішла до ліхтаревого стовпа, і сіла під ним. Тільки не так, як дід, що сидів навприсідки, а сіла по-турецьки і дивилася з німим жалем на вікна спорожнілої господи, тримаючи у пелені чубатенького півника. В її уяві стала виникати картина, що ось у порожніх кімнатах тільки пил осідає на столи, на стільці і на лутки і нікому його буде стерти. І що сьогодні і завтра не палитиметься і захолоне лежанка, груба і піч, і що домовик на горищі, сидячи на лежаку, відчує, що під ним уже холодна цегла, злізе в хату взнати, що таке, і походить, поникає по кімнатах, і зупиниться коло вікна, і до ранку сумуватиме за хазяїнами і за своїм теплим лежаком. І вирвалися у Дуньки з душі великі жалощі одним вигуком:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: