І подав Гордій широко грудьми, неначе та людина, що довго пливла глибокою рікою і страшно втомилася, поки наткнулася ногами на непорушний ґрунт:
– Гей, пане підотаманчий, а єсть у мене два револьвери-браунінги на дванадцять пострілів у один замах. І є у мене по тридцять патронів до кожної зброї. І душа моя споготовлена потребою вас послухатися!
– Гаразд, пане товаришу, – похвалив пан Оксентій Дереш. – Пронів маєток і його будинок знаю добре, і через те я йду вперед. І зайду від гори, улізу в сад і стану до кухонних дверей, і ждатиму, поки ви прийдете до парадних, бо дім має тільки два вихвати. І коли увійдете, то я буду на варті до закінчення всієї справи. І, встаючи з пирію, додав:
– Ви будьте тут, поки я не опинюся на тім горбі. Бачите, під ним біліє глинище. І тоді ідіте межею, аж до економічеської брами, а від неї посадкою вже просто до панських дверей. Ну, прощайте. Статися може все!
І, стиснувши руки і Деркачеві, і Лундикові, пішов повільною ходою від лісу межею у яр.
І зліг Гордій животом на копицю, держачися руками за її верх, і став дивитися туди, де був маєток. Перед ним споготовляли ріллю на пар. До маєтку і від його до яру ходив ключ борін з двома хлопцями. За ключем ставала хмарка пилу і розтягалася довгим пасмом через усе поле… А над ними жайворонки, небесна блакить і сонце.
Колись Гордій, ще дитиною, знайшов був увечері у старій дошці черв'яка-червосвіта. І в хаті при гасівці легесенькою пір'їною обтер і виніс в сіни, де хоч було і темно, але він вже не світив. І ось сьогодні, коли він дивився на світ, може, останній раз, то сонце в космічних просторах здавалося велетенським клубком такого пилу, який був колись на червосвіті, тільки що гарячішого, який від того, що розпечений, лускав, неначе сіль на жару, і розлітався міріадними часточками над полями. І все ним, гарячим, присипане ставало теплим і світилося. І далекий ліс, і дахи, і вікна, і стіни, і тини Проневого маєтку, і борони, і коні, і хлопці. І чув Гордій, як він шумить із сонця на землю, хоч і вітру немає. І, нападавши жайворонкам на крила і на спину, коли птахи переверталися, співаючи в повітрі, звівався цілими жменями додолу, спочатку блиснувши над полем, ніби витертим великим сірником. І тиша, тиша. І на землі, і на безхмарнім небі, що не порушувалася і тоді, коли пролітав у повітрі великий степовий кібець і тяг через поле за собою чорну пляму своєї тіні. А пролетівши до лісу, зачіпався нею за дерево, де вона і лишалася, і птах уже сам махав крильми у далину літнього дня понад верхами сосон, дубів і лип.
Ох тиша, чарівна тиша. Тепла та вогка, як губи у молоденької дівчини, яку Гордій проминув у житті і, може, вже навіки! Але, гей! Над глинищем он іде пан підотаманчий! І Лундик Деркачеві кинув: "Ходім". І пішли межею через поле, через яр і знов через поле. І стали підходити до брами Проневого маєтку, що був обкопаний кругом ровом, зарослим густою дерезою, над якою знімався суцільний, з дощок, сторчовий тин. А трошки вище височезні давні явори, схиляючи довжелезне віття на його гостряки, обступали пишним колом усе поміщицьке гніздо.
На воротях нікого не було, і вони увійшли в дворище ніким не помічені. Перед ними простягалася посадка високих тополь через середину всього маєтку. Нею ішла дорога до поміщицького дому, що був аж на самім кінці в саду. З правого боку посадки чорніла зачинена на обід кузня і поруч з нею, теж чорна, мабуть, казарма, бо на причілковому ґанку дівчина мила велику купу ваганок, а навколо неї з доброго півдесятка стояло собак з такою несамовитою увагою, з якою первачки студенти перший раз слухають в університеті лекцію незнайомого професора. Перед цими будинками тягся рівнобіжно довгий дім, видно, для шляхетної челяді, і нарешті – воловня. У неї перед ворітьми височіла мажара, повна свіжонакошеної пшінки, а долі лежала снасть, скинута з волів на обід, і дуже блискала від сонця і шмультами, і занозами, і вкованим у ярма залізом. По лівому боці Гордій зауважив дві конюшні і між ними двір з кількома возами і три мажари, повні свіжого сіна. Під мажарами, видно вже пообідавши, грали дві партії робітників в очко на сірники, а попід возами інші спали, аж хропіння лунало на ввесь двір, через нього, мабуть, і голуби, що літали до польового озера, кружляли понад конюшнями, боячись сісти навіть на дахи будівель.
Від всього цього у Гордія затріпотала радісною силою жагуча думка: "Ну та й розумне ж з біса оце лісове отамання: саме таку вибрало пору для походу, коли в Україні ніхто ніде й не шерхне, ніхто ні до кого не заходить і віжок позичити, щоб з криниці витягти води. Коли ніколи ніхто не посміє турбувати спокій оселі, навіть старці. В таку пору не можна побачити на вигоні ні людини, ні вівці, ні тієї курки. Хіба що десь дитина маленька вилізе на шлях з-під боку сонної матері і, замурзавшись пилякою, реве на все сонне село, поки не почнуть їздити і поки перший з возовників не віднесе з-перед кінських ніг запацьорену дитину знов на своє місце, коли мати ще спить…" Гордій був захоплений і був певний удачі, бо їм до розпорядимості лишалося ще більше години обіднього часу. Він почував, що поспішати не треба і що чим повільніше витратять уявну годину на своє діло, тим удаліше воно буде завершене. Коли ж хлопці уже хотіли входити хвірткою в дворик до поміщичого дому, їм на дорозі став опецькуватий чоловік із садовими ножицями і спитав:
– До кого ви?
Гордій відповів:
– До пана… Ми з Копітанівського заводу по справі. Пан знає.
Чоловік сказав:
– Добре! – І, одвернувшися, гукнув: – Химко, а піди лишень до контори та поклич поліцейського.
Гордій, оторопівши від такого сюрпризу, спитав:
– А навіщо нам поліцейський.
– Та в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана, веде поліцейський. Химко, піди швиденько та поклич Вуханя, – гукнув він ще раз за кущі.
"Що за бісової душі лад? – майнула в Гордія думка. – Але нічого робити, треба ждати і поліцейського, що буде, те й буде".
Дівчина років шістнадцяти, яка сапала щось за деревами, побігла з сапою, очевидно, до контори.
Поліцейський з рудими вусами, і з шаблею на лівім боці не забарився прийти:
– Ви по какой такай надобності? – спитався він підозріло.
Дівчина і чоловік з садовим ножем тим питанням так зацікавилися, що стали чекати, чим скінчиться ця оказія. Тим більше, що покликаний представник влади був засапаний і ніби трохи збентежений. Гордій, збагнувши надзвичайно відповідальну мить, витяг візитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман, і, показавши поліцейському, сказав:
– Нам звелів пан Пронь, аби ми сьогодні до його прийшли у дуже важливій справі, яка стосується Копітанівського заводу і Сердегівської економії. Про такі справи можуть говорити тільки зацікавлені. Стороннім людям до їх зась.
Поліцейський, прочитавши картку і почувши певність у сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох братчиків і промовив:
– Ну ходім, коли так.
Дівчина і чоловік з садовим ножем, мовчки провівши їх очима за дерева, щось почали між собою говорити.
По обох боках парадних дверей ріс бузок і росли всякі квітки у дуже вибагливо пороблених клумбах. Одна пілка дверей була відхилена і в ній зсередини стримів ключ. Лундик цей факт взяв до уваги. Вступили в сіни. Поліцейський підійшов до кімнатних дверей. Услід за ним, постигаючися, щоб не відставати, приступив і Лундик. Поліцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронів голос:
– Хто там?
– Та тут я привів ваших знайомих. Кажуть, ви їм щось говорили, – одчинивши трошки двері і запикуючися, проказав небажаний супровідник.
В кімнаті, ніби вагаючися чи міркуючи, промовив голос сам до себе:
– Хто ж би це такий? Почекайте хвилину.
І поліцейський, причинивши двері знов так само, як і були, став чекати, дивлячися собі на ноги, Лундик же, з полегшенням зітхнувши, швиденько витяг револьвер з кишені і наставивши його на свого поводатора, прошипів:
– Руки вгору.
Той, отетерівши, підняв. А Лундик гарячково зашептав до Деркача:
– Відберіть зброю і зніміть пасок з його штанів. Зброю візьміть собі, а пасок віддайте мені.
Коли Деркач подав Лундикові пасок, то він, шепочучи, звелів:
– Посадіть в куток поліцейського й пильнуйте.