Старший боярин – Тодось Осьмачка

– А чим же це я у тебе заробила такої ласки?

– Та чим? Тим, що панна Варка убігли до мене серед ночі і стали розпитуватися, а який у вас небіж, чи гарний, чи високий, чи чорнявий, і чи дуже швидко бігає, і чи може подужати діда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обійми та й давай мене цілувати як навіжені. А я й питаюся: що це таке з вами? Чи не понюхали часом смаленого хвоста в кнура? А вони кажуть: "Гірше. Я хочу добре навчитися цілуватися, щоб молодий мій не вигнав від себе на другий день по шлюбі".

– І чого б то вони так розпитувалися? Хіба вони не бачили ніколи Гордія, чи що?

– Та панночки ж не було у нас підряд хто його знає й скільки років. Вони ж училися в Полтаві. А літом жили в Сердегівці. І, Боже, як мені їх шкода було вчора, бо після реготів та дурощів вони почали так гірко плакати, неначе на похороні рідної матері. Та все питалися крізь хлипи та плачі: "Скажи мені, моя голубко, що таке щастя? Може, воно це є удача, а нещастя – то помилка?" І що я могла їм говорити, коли мені здається, що якби я у такому ходила та таке пила та їла, як вони, то була б щаслива. І через те я тільки дихала та мовчала і нарешті доміркувалася сказати: "Підіть до баби Гамарнички, нехай поворожить". І панночка далі й не витримали коло мене бути. Схопилися і, обтрусюючися, крикнули: "Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч і не кажи нічого". І після цього знов нагнулися до мене й зашептали боляче-боляче: "А все-таки я одружуся з Харлампієм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму".

І я оце і зараз, мнучи сало, сама собі гадаю: чого вони так дивовижно промовили останні слова, неначе хтось їм може стояти на заваді до шлюбу, чи що?

А далі Дунька, таке було наймення наймиччине; спиталася:

– А навіщо вам здалася панночка?

– Та мені тільки треба, щоб хтось батюшці сказав, що Гордій прийде дякувати за сердечну опіку аж через тиждень, бо я хочу його трохи відживити, аби не мав вигляду якогось ченця чи скрипиці. Та й обіпрати треба. І щоб батюшка на нього не гнівалися за те, що я буду всьому призвідниця.

– Це таке, що я скажу і батюшці… і… і… Та панночці цього. можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все скажу, запевнила наймичка тітку Горпину, яка встала кажучи:

– Треба йти додому… Незабаром і "Достойно" задзвонять, а до церкви вже трохи пізно. Оставайся здорова… Не забудь же.

І, вийшла.

Але Дунька випровадила її аж до тину, де тітка уважно оглянула знов те місце хвіртки, що скрипіло, але, не сказавши ні слова своїй супутниці, вийшла на битий шлях. А Дунька, вхопивши під тином молоденького чубатенького півника, побігла в хату, приказуючи: "Півнику, півнику, бороданьчику…"

Коло церкви Корецька побачила в сонячному світлі з десяток возів, коло яких були прив'язані воли, корови. Деякими господарі поприїздили показати помпезність заможню, а дехто привіз хворих до причастя. Поміж возами продавали бублики, цукерки і всякі інші ласощі. Між ними були і скороспілі ягоди з вишень. Дівчата, хлопці і малі діти стояли натовпами серед перекупок. Та тітка Горпина їх поминула. Поминула й ту стежку, що вела через яр, і пішла додому поза цариною. Стежка була попід самим ровом, зарослим травою, будяками, полином, нехворощею і козельцями. З правого боку уже були прорвані буряки графа Бобринського, обкопані канавками для жуків. На межах де-не-де стояли великі поливальниці, балії і корита з малясою для метеликів, уже не потрібні. А туди за ними, геть-геть аж під ліс, видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й звеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням. Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням. А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію, і теплішу, і яснішу навіть за сонячне гаряче проміння. І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомоніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята і тепер чекають до своєї невимовно чарівної, надстепової, гомінливої спілки і найостаннішого звуку ще й з тернівської дзвіниці.

Розділ третій

Якби Гордія хто спитав, чи він спав цієї ночі, то хлопець не здолав би твердо відповісти. І якби таке саме питання було йому на супротивне твердження, то й тут він відповів би непевно. Але міг би сказати тільки те твердо, що в церкві продзвонили "Достойно". А він лежить у клуні на сіні, з розплющеними очима, справленими в одчинену браму до яру. Через верхи верб, осик, яворів і тополь – туди, до попової хати та церкви. Але якби його й тут хто спитав, чи він бачить той світ, що розгорнув частину своєї ранкової краси перед ним, то він одповідати напевно не хотів би. Хіба лише очима зупинився б на тій сонячній смузі, що, прориваючися крізь драну стріху, переписувала всю середину в клуні і освітлювала коло брами діжку, накриту свитою, і в супротивному кінці складені старі стовпи та дошки.

Гордій лежав під кожухом, скоцюрбившися і вслухаючися у якесь нове, невідоме для нього чуття, яким була переповнена вся його істота. Воно було трохи похоже на ті настрої, які завжди супроводили шкільні нагороди проти великих свят, і на річні переможні переходи з класу в клас. Про-них раз у раз хотілося комусь казати, здавлюючи в серці радість перед невдахою, аби не образити. І завжди про них хотілося писати листи найбайдужішим своїм знайомим. А ось про це нове почуття, яке він здобув цієї ночі в походеньках, то вже напевне не напише нікому. Мало того, найлюбішій своїй тітці Горпині про його навіть не загикнеться. Воно у всім єстві шуміло, як якась спокусливо п'яна стидка загадка, яку споконвіку ніхто не відгадав, хоч і репали голови, силкуючись у цім напрямку. Ох, яке це чуття прекрасне й могутнє, незважаючи на свою таємничість та нерозгаданість! Він знає, що якби воно забажало, то всі люди вийшли б із своїх дворів зі статками та худобою .і припровадили б їх йому аж до клуні, зірвавши пилюгу на стежках, на шляхах і на межах. Припровадили б і сказали б: візьми, все твоє і ми твої. А він їм відповів би: хоч пили од ваших отар і від вас заступили сонце, але тієї маленької дівочої постаті, що я зустрів під поповою хатою, не здолали в серці заступити, то через те ідіть собі від мене і женіть з собою худобу, бо не потрібні мені ні ви, ні ваші статки та маєтки.

І знає добре Гордій, що якби воно забажало, то всі вояки з усього світу зібралися б із своїми могутніми гарматами і заступили б всі тернівські поля і сказали 6: і ми всі, і вся зброя твоя. І потім зараз же щоб ревнули такими страшними громами, від яких осипалася 6 і глина у всіх хатах, і штукатурка з усік церков, то серце його, сповнене нового почування, принесеного з нічних походеньок, одповіло б їм: забирайте з собою всі гармати та й ідіть від мене, бо не заглушили в мені маленьке слово, яке я почув під поповою хатою на нічних походеньках. Не заглушили прикро докірливе, уроджене з перелякано-приємної несподіванки, слово "скажений", яке я виніс з-під попової хати, коли я був на нічних походеньках.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: