Старший боярин – Тодось Осьмачка

– Кому вони припадуть: тобі чи комусь іншому?

– Україні! – була радісна, як великодні дзвони, відповідь…

– Брешеш ти, хаме! Тому вони не можуть дістатися, кого немає і на світі. А якщо справді щось реальне є у твоїм слові, то це та голота, яка співає:

І ти гола, і я голий,

І голеє привели,

Взяли голеє за поли

Та й по хаті ги-ли-ли.

Співає та журби не має, та віддає дітей у найми до чужих колисок та до чужої скотини. Та голота, що літом затикає дірки у накритті хат драними кожушками та свитками, а восени їх витягає і затикає гарбузовою гудиною з чужих городів. А коли прийде зима, то ті свитки та кожухи, що ціле літо стриміли у покрівлях, надіває на свої брудні, смердючі та вошиві коркоші (плечі) та йде красти солому з сусідських ожередів; рвати дошки з чужих тинів і рубати хрести на кладовищах, аби тільки просмердіти теплим димом у своїх немазаних та полупаних грубах та печах. Та голота, що коли починає вранці палити краденим паливом, то півкутка облиткає(оббігає) за буряком на борщ… А як забажає курити, то всі лутки, всі полиці і всі закапелки у господі обдивиться і, не знайшовши і на понюшку тютюнцю, вийде на вулицю і чекає: може, хто йтиме проз хату вулицею та й дасть хоч бичка докурити. А коли й це не пощастить, то йде, голодна, невмивана та обірвана, никати на смітники біля розправи чи біля школи з пекучою надією знайти недокурок чи з губ пана писаря, чи з рота пана вчителя. Це те ледащо, яке в неділю з довгою рукою попід церквою нажебрає шагів та копійок, накупить горілки та п'є, та співає:

Не йди, не йди, превражий дуко,

Де голота п'є.

І, де впаде, там і спить, запльована та забльована:

Прокинеться ж уночі –

Ззаду голе, пузо мокре,

Ще й копієчка в руці.

І від повноти такого самопочуття перекинеться на другий бік і спить до білого пелеха! Ось твоя Україна! Ось во ім'я чиє ви нас чухраєте, неначе діти весною листя на зеленім верболозі.

І повернув лежачий обличчя до Лундика і, трохи звівши голову, закінчив:

– Але не довго вам вже розкошувати з чужого! На днях вас усіх, як голопузих горобенят з гнізда, заберуть невблаганні руки і віддадуть на поживу не котам, а катам!

А Гордій відповів:

– Ми старе місце кидаємо, а про нове вам ніхто не розкаже, і ми ще погуляєм на білім світі. І ще не одному доморослому кацапові покажемо у пекло стежку.

– Не тішся, хаме! У нас скрізь око є, про яке вам і не сниться. І воно знайде для вас дорогу до чорта саме тоді, коли ви про неї не маєте й гадки!

– Учора ми його викололи кавказьким колодачем! – тоном єхидно-покірним і заспокоюючим промовив Лундик.

– Ясніше… Я не розберу.

– Затенькало? Учора наш підотаманчий зарізав Мелету Свердельця!

І Пронь затих. Зів'яв, неначе у нього всі м'язи враз відстали від керівних центрів. І мовчання його було таке, як те, що приймає і визначає щось неймовірне, але вже сподіяне і страшне своєю реальністю. І що завжди в запеклій душі переходить у чорну тишу, в якій формуються блискавки перед бурею. І справді: ось він скажено шарпнувся, підігнувши коліна під живіт і потягши з усієї сили лікті до передніх боків грудей. І луснув на спині пасок. І звільненою правою рукою висмикнув Пронь револьвер, з яким він завжди був нерозлучний, і, стоячи навколішки, справив його на Лундика. А той вже цілився йому в ліву кишеню жилетки. І розітнулося два постріли, майже одночасово, але все-таки розбіжно. І шапка, що була в Гордія, по-козацьки збита на потилицю, упала додолу. А Пронь похилився спиною до стіни і, випустивши з руки зброю, з якої курів дим, схилився на бік, на підлогу. Потім, взявши за груди тією рукою, що тримала раніше револьвер, заплющив очі. Гордій мерщій помацав на плечі торбу з грішми, чи є, і зробив кілька кроків до дверей, та Пронь, не розплющуючи очей, сказав безсилим голосом:

– Підійди сюди… Я щось тобі скажу.

Гордій підійшов. Ранений, розплющивши очі, у яких блиснула давня зненависть і зневага, заговорив:

– Я вмру. Зі мною пропадуть усі муки. І вона для мене не буде існувати, як і я для неї. Зникну, мов видих цигаркового диму з рота мойого наймита. А ти житимеш і підеш до неї. Та вона тебе не пустить і на поріг, бо ти в її думці і в думці всіх людей душогуб!

Останні його слова пролунали в кімнаті так, неначе проклін з грудей якогось лжепророка, що гине за свою єресь як за найбільшу правду на землі.

Гордій заперечив:

– Вона не знатиме, що я стріляв на вас.

– Вона вже знає, – переможно запевнив лежачий. – Я тебе шукав, твоя тітка з переляку вмерла. Ми разом із Свердельцем повісили її мертву, і владі я сказав, що ти повісив. А влада всім. Від мене ніхто не узнав би правди. А від Свердельця могли б… Та вже й він буде мені вічним спільником, а ти будеш для неї душогубом. До останнього її тху на землі будеш носити лють не затамовану і провину не сподіяну. Іди від мене, душогубе, бо я вмираю.

І, заплющивши очі, почав побиватися на підлозі. Гордій вернувся, узяв з підлоги шапку, надів її і вийшов. Але у нього тремтіли і руки, і голос, коли він спитався у поліцейського:

– Скажіть, будь ласка, чи ви не чули про якісь події в Тернівці?

Поліцейський швидко відповів так, що з його відповіді було видно, що він крізь двері розмови не чув:

– Стару Корецьку повісив її небіж з целлю грабежа, через те, що обчистив тітку до копійки.

– Дякую, а ви тут сидіть до вечора так, як сидите, не кличте нікого на допомогу. Бо вас через кілька день за це вб'ємо. Навіть коли хто у вікно до вас заглядатиме, то ви йому скажіть, аби вас випустив увечері. Чуєте?

Поліцейський, зрадівши, гукнув:

– Так точно, чую.

– А тепер ходім, – звернувся Лундик до Деркача… І подумав: "А все-таки ми тут забарилися менше години…" Деркач устав. Гордій ішов останній і, замкнувши за собою двері, сховав у кишеню ключ. А з-під бузкового куща вибігла ласочка і, перебігши їм стежку, зникла під тином у бур'яні. Коли вони, минаючи будинок, пішли провз кухню, до них приєднався пан підотаманчий, сказавши:

– Ну, ходім швидше.

І пройшли вони через сад, перелізли тин і рів і стали у полі. Посадки тієї, якою ішли братчики на експропріацію, не видко було, тільки перед ними розгорталася межа, а далі і небеса, і поле, і початок лісу. Куценькі холодки говорили, що якраз півдня. У висоті навколо сонця купчилося світло і зсувалося по промінню і по повітрю на поля, неначе густа, сліпуча, біла та гаряча піна. Аж дихати було важко. Ніде на небі не було ні хмаринки, ні жайворонка, ні навіть перелітного птаха, ні борінкових ключів на полях. Тільки, куди не глянь, соняшне світло і тепло переливалося через обрій хвилями з ближчих полів до дальших, затоплюючи собою все, крім вершків могил. Під лісом ждав їх Канарей з Горностаєм і Азіатом, запряженими у бричку. Лундик, який увесь час мовчав, ніби прислухаючися до того, що робилося в душі, побачивши підводу, зараз же скинув торбу з грішми і, витягши відти п'ятсот карбованців, переложив їх собі в кишеню, а віддаючи підотаманчому решту здобичі з торбою, сказав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: