Старший боярин – Тодось Осьмачка

Гордій зійшов на кладку. Під ним блищала чорна смуга води, відти відсвічувалися до нього зачаровані нічною тишею небо і круглий місяць, а над всією прозорою безоднею світився він у кожусі і босий, з непокритою головою. Хлопець зараз же чогось нагадав, що не співали й не співають солов'ї, а тільки співала невідома душа насичену розпачем пісню. І йому стало страшно і на мить незрозуміло, куди і чого він іде. І, незважаючи на це, все-таки зійшов на другий бік річки і пішов швидко понад нею стежкою. Та й побачив перед собою, кроків за двадцять, жіночу постать, і то лише в одній білій сорочці. Вона йшла, кваплячись, стежкою на гору і не оглядалася. На спині чорніла розпущена пишная коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на казку, в якій відьми і потопельниці конче з розпущеним волоссям. Одначе, переборюючи життєву незвичність і нічну моторошність, він став її доганяти, непомітно прискорюючи ходу, вона так само, ніби почуваючи когось за собою, ще швидше простувала на гору. І, підійшовши до священникової хати, перелізла через тин, взяла з нього драбину, приставила до стріхи і вилізла на хату. І на самому гребені закотила сорочку, неначе дівчинка, перебродячи річку, і спустила одну ногу у вивід, а далі й другу і зникла у каглі. І ніч спорожніла аж до тієї людської свідомості, за якою починається, мабуть, тільки жах і всякі таємні несподіванки.

У Гордія вирвалося вголос:

– Оце так завдання!

І, не перестаючи йти вслід за видивом, перескочив тин і хотів уже лізти по драбині на хату, узявшися за щабель однією рукою. Рука тремтіла, виявляючи осередній душевний неспокій. Але в цей саме момент вийшла з-за причілка струнка молода жінка чи дівчина, закутана чорною великою хусткою, і спитала:

– Чого вам тут треба?

Гордій же з якимсь наполегливим неумолимим натиском гукнув до неї:

– Дайте руку, – і простяг до неї обидві свої. Жінка ж, неначе хто її штовхнув, ступила назад кроків зо два і відповіла так, ніби впізнаній людині:

– Невже ви гадаєте, що саме час для гіпнотичних вправ?

Парубок, не помічаючи злегка насмішкуватої відповіді, – ще раз гукнув несамовито поважно:

– Дайте руку, я не злодій… Я хочу знати, чи ви жива істота.

Жінка простягла з-під хустки малу і теплу руку, але таким непевним рухом, неначе її хтось тяг силоміць. Гордій, подержавши якусь мить полонену долоню у своїх жменях, відчув усім напруженим первісним людським єством оте вічне жіноче тепле й божевільно солодке чуття, задля якого юнаки плигають з дзвіниць, коли воно того забажає, і вилазять на найстрімкіші верхів'я гір, шукаючи божої бороди, аби вчепитися в неї і погойдатися над світом хоч би хвилину, а там і звіятися вниз гнівною бурею десь на дикі скелі мовчазного небуття. Відчув страшну силу того чуття, що зароджує світ, уже зруйнувавши мільярди незнаних світів раніше. Відчув і потяг незнайому жінку до себе: Придавив до свого шаленого молодого серця і став п'яненно-п'яно цілувати в обличчя, шукаючи поцілунками жагуче-солодких жіночих уст. Жінка спочатку не боронилася, а потім напружено крутнулася на одній нозі, і залишилася у парубка лише хустка. А дівчина, це була дівчина, він почув пругку знаду молоденького тіла, відбігла до дверей і, обернувшися до свого напасника, гукнула:

– Скажений!..

І вскочила в сіни, хрьопнувши за собою дверима і клацнувши зсередини гачком. Лундик підійшов з хусткою на плечі повільно до дверей, спробував плечем їх висадити і після невдачі припав до їх і гаряче зашептав:

– Відчиніть, я віддам хустку, відчиніть; я вам ноги буду цілувати, лише скажіть мені, я все для вас зроблю. Відчиніть, бо я загину тут на порозі.

А зсередини схвильовано і розгнівано відповідали:

– Божевільний, чорт вас не вхопить. Тікайте швидше від хати. Бо дід Гарбуз поспускає собак коло конюшні. Тоді буде вам лихо. І мене батько не помилують Ідіть геть, бо я вас не впущу. Я нароблю крику, і позбігаються люди, не соромте мене. Тікайте швидше відсіля.

І почув він кроки в хату. І після цього, постоявши, подивився на хустку і поклав її на порозі.. А сам, повернувшися, зітхнув і пішов від священикового двору в яр. Ішов навпрошки таким кроком, яким ходять старі збентежені сліпці, що покладаються не на певність стежки чи ґрунту, а на свій вироблений нещастям інстинкт.

Розділ другий

У неділю ранок високий і пишний розпливався над всією зеленню, якою овіяне було село, присипане великими росами. Луна від людських розмов і крику пастушків, від мекання овець та іржання коней, реву волів та корів йшла в поле зо всіх царин села мальовничим звучанням, як і село, пройняте туманом, було кольористе на ранкові фарби.

Кожні груди живої істоти дихали безмежною глибиною супокою і потуги, яка непомітно викликалася сонцем з надр землі і переливалася в кожне стебло і в кожне живе серце. Дихали радісно, глибоко і з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радісніше, ще глибше і ще тихше, але не треба напружуватися, бо ранок і так переходить у такий прозорий день, що якби хто уважний глянув з-під церкви на небеса, то побачив би там і зорі, і на великих пальцях ніг нігті, освітлені сонцем, у того янгола, який щоранку летить з заходу на схід назустріч сонцю.

Радісний і щасливий день хліборобського відпочинку!

Цього настрою не сполохав навіть скрип хвіртки, якою зайшла у священиків двір тітка Горпина, одягнена в чорний корсет і в альпагову спідницю. Вона ввійшла і хазяйським оком оглянула двір, потім, обернувшися, уважно подивилася, чого скрипить хвіртка. І зачинила її з таким виглядом, що, мовляв, ніяка статечність ради святої неділі нічого не зарадить немазаній хвіртці. Собак не видно було, а тільки голос дідів Гарбузів чувся з конюшні:

"Повернись, повернись". Але й він лунав по-святковому. Перед самим ґанком, яким входять в кухню, вона відсунула ногами, взутими в козлові чоботи, відро під тин. Ним, видно, дід давав свиням пійло з дерті та й поставив, де прийшлося. Та так відсунула, що аж горобці перелякані захурчали з тину кудись між вишні: А потім, увійшовши в сіни, постукала в двері. І коли зсередини хтось крикнув "заходьте", ввійшла і побачила наймичку, яка сиділа коло підпіччя, тримаючи між ногами макітру, й заминала макогоном сало.

– Чи панночка дома? – спиталася тітка Горпина.

– Дома… Тільки що, мабуть, сплять, – відповіла наймичка, – бо вони з неділі виходять заміж, то вже щодня мають досить мороки, аби натомитися. Та сідайте на ослін, поки замну і довідаюся, чи встали.

– Якої ж це такої мороки вони мають? – спиталася знов. тітка Горпина, сідаючи на ослін.

– Та ось, учора цілий день викладали всякі свої убрання та приміряли до себе, то знов скидали і прикрашалися у всякі золоті та срібні цяцьки. Та все прибігали до мене й питалися: чи гарне і чи все оте добро їм до лиця. Але останній раз плигнули до мене в ліжко під ковдру і давай мене штовхати у бік кулаками та питатися, чи я знаю, як то воно замужем, і чи може дівчина враз умерти від отієї несподіванки, що кождий хлопець преться з нею туди, куди й не треба, неначе дурний.

– Ти таке накидаєш своїй панні, яке. ніколи не буває жодній дівчині до шмиги.

– Я не раз чула від самого батюшки, що все, що правда, то не гріх. А втім, якби це друга жінка, а не ви, я не розказувала б цього ніколи

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: