У Гордія вирвалося вголос:
– Оце так завдання!
І, не перестаючи йти вслід за видивом, перескочив тин і хотів уже лізти по драбині на хату, узявшися за щабель однією рукою. Рука тремтіла, виявляючи осередній душевний неспокій. Але в цей саме момент вийшла з-за причілка струнка молода жінка чи дівчина, закутана чорною великою хусткою, і спитала:
– Чого вам тут треба?
Гордій же з якимсь наполегливим неумолимим натиском гукнув до неї:
– Дайте руку, – і простяг до неї обидві свої. Жінка ж, неначе хто її штовхнув, ступила назад кроків зо два і відповіла так, ніби впізнаній людині:
– Невже ви гадаєте, що саме час для гіпнотичних вправ?
Парубок, не помічаючи злегка насмішкуватої відповіді, – ще раз гукнув несамовито поважно:
– Дайте руку, я не злодій… Я хочу знати, чи ви жива істота.
Жінка простягла з-під хустки малу і теплу руку, але таким непевним рухом, неначе її хтось тяг силоміць. Гордій, подержавши якусь мить полонену долоню у своїх жменях, відчув усім напруженим первісним людським єством оте вічне жіноче тепле й божевільно солодке чуття, задля якого юнаки плигають з дзвіниць, коли воно того забажає, і вилазять на найстрімкіші верхів'я гір, шукаючи божої бороди, аби вчепитися в неї і погойдатися над світом хоч би хвилину, а там і звіятися вниз гнівною бурею десь на дикі скелі мовчазного небуття. Відчув страшну силу того чуття, що зароджує світ, уже зруйнувавши мільярди незнаних світів раніше. Відчув і потяг незнайому жінку до себе: Придавив до свого шаленого молодого серця і став п'яненно-п'яно цілувати в обличчя, шукаючи поцілунками жагуче-солодких жіночих уст. Жінка спочатку не боронилася, а потім напружено крутнулася на одній нозі, і залишилася у парубка лише хустка. А дівчина, це була дівчина, він почув пругку знаду молоденького тіла, відбігла до дверей і, обернувшися до свого напасника, гукнула:
– Скажений!..
І вскочила в сіни, хрьопнувши за собою дверима і клацнувши зсередини гачком. Лундик підійшов з хусткою на плечі повільно до дверей, спробував плечем їх висадити і після невдачі припав до їх і гаряче зашептав:
– Відчиніть, я віддам хустку, відчиніть; я вам ноги буду цілувати, лише скажіть мені, я все для вас зроблю. Відчиніть, бо я загину тут на порозі.
А зсередини схвильовано і розгнівано відповідали:
– Божевільний, чорт вас не вхопить. Тікайте швидше від хати. Бо дід Гарбуз поспускає собак коло конюшні. Тоді буде вам лихо. І мене батько не помилують Ідіть геть, бо я вас не впущу. Я нароблю крику, і позбігаються люди, не соромте мене. Тікайте швидше відсіля.
І почув він кроки в хату. І після цього, постоявши, подивився на хустку і поклав її на порозі.. А сам, повернувшися, зітхнув і пішов від священикового двору в яр. Ішов навпрошки таким кроком, яким ходять старі збентежені сліпці, що покладаються не на певність стежки чи ґрунту, а на свій вироблений нещастям інстинкт.
Розділ другий
У неділю ранок високий і пишний розпливався над всією зеленню, якою овіяне було село, присипане великими росами. Луна від людських розмов і крику пастушків, від мекання овець та іржання коней, реву волів та корів йшла в поле зо всіх царин села мальовничим звучанням, як і село, пройняте туманом, було кольористе на ранкові фарби.
Кожні груди живої істоти дихали безмежною глибиною супокою і потуги, яка непомітно викликалася сонцем з надр землі і переливалася в кожне стебло і в кожне живе серце. Дихали радісно, глибоко і з таким чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радісніше, ще глибше і ще тихше, але не треба напружуватися, бо ранок і так переходить у такий прозорий день, що якби хто уважний глянув з-під церкви на небеса, то побачив би там і зорі, і на великих пальцях ніг нігті, освітлені сонцем, у того янгола, який щоранку летить з заходу на схід назустріч сонцю.
Радісний і щасливий день хліборобського відпочинку!
Цього настрою не сполохав навіть скрип хвіртки, якою зайшла у священиків двір тітка Горпина, одягнена в чорний корсет і в альпагову спідницю. Вона ввійшла і хазяйським оком оглянула двір, потім, обернувшися, уважно подивилася, чого скрипить хвіртка. І зачинила її з таким виглядом, що, мовляв, ніяка статечність ради святої неділі нічого не зарадить немазаній хвіртці. Собак не видно було, а тільки голос дідів Гарбузів чувся з конюшні:
"Повернись, повернись". Але й він лунав по-святковому. Перед самим ґанком, яким входять в кухню, вона відсунула ногами, взутими в козлові чоботи, відро під тин. Ним, видно, дід давав свиням пійло з дерті та й поставив, де прийшлося. Та так відсунула, що аж горобці перелякані захурчали з тину кудись між вишні: А потім, увійшовши в сіни, постукала в двері. І коли зсередини хтось крикнув "заходьте", ввійшла і побачила наймичку, яка сиділа коло підпіччя, тримаючи між ногами макітру, й заминала макогоном сало.
– Чи панночка дома? – спиталася тітка Горпина.
– Дома… Тільки що, мабуть, сплять, – відповіла наймичка, – бо вони з неділі виходять заміж, то вже щодня мають досить мороки, аби натомитися. Та сідайте на ослін, поки замну і довідаюся, чи встали.
– Якої ж це такої мороки вони мають? – спиталася знов. тітка Горпина, сідаючи на ослін.
– Та ось, учора цілий день викладали всякі свої убрання та приміряли до себе, то знов скидали і прикрашалися у всякі золоті та срібні цяцьки. Та все прибігали до мене й питалися: чи гарне і чи все оте добро їм до лиця. Але останній раз плигнули до мене в ліжко під ковдру і давай мене штовхати у бік кулаками та питатися, чи я знаю, як то воно замужем, і чи може дівчина враз умерти від отієї несподіванки, що кождий хлопець преться з нею туди, куди й не треба, неначе дурний.
– Ти таке накидаєш своїй панні, яке. ніколи не буває жодній дівчині до шмиги.
– Я не раз чула від самого батюшки, що все, що правда, то не гріх. А втім, якби це друга жінка, а не ви, я не розказувала б цього ніколи
– А чим же це я у тебе заробила такої ласки?
– Та чим? Тим, що панна Варка убігли до мене серед ночі і стали розпитуватися, а який у вас небіж, чи гарний, чи високий, чи чорнявий, і чи дуже швидко бігає, і чи може подужати діда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обійми та й давай мене цілувати як навіжені. А я й питаюся: що це таке з вами? Чи не понюхали часом смаленого хвоста в кнура? А вони кажуть: "Гірше. Я хочу добре навчитися цілуватися, щоб молодий мій не вигнав від себе на другий день по шлюбі".
– І чого б то вони так розпитувалися? Хіба вони не бачили ніколи Гордія, чи що?
– Та панночки ж не було у нас підряд хто його знає й скільки років. Вони ж училися в Полтаві. А літом жили в Сердегівці. І, Боже, як мені їх шкода було вчора, бо після реготів та дурощів вони почали так гірко плакати, неначе на похороні рідної матері. Та все питалися крізь хлипи та плачі: "Скажи мені, моя голубко, що таке щастя? Може, воно це є удача, а нещастя – то помилка?" І що я могла їм говорити, коли мені здається, що якби я у такому ходила та таке пила та їла, як вони, то була б щаслива. І через те я тільки дихала та мовчала і нарешті доміркувалася сказати: "Підіть до баби Гамарнички, нехай поворожить". І панночка далі й не витримали коло мене бути. Схопилися і, обтрусюючися, крикнули: "Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч і не кажи нічого". І після цього знов нагнулися до мене й зашептали боляче-боляче: "А все-таки я одружуся з Харлампієм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму".
І я оце і зараз, мнучи сало, сама собі гадаю: чого вони так дивовижно промовили останні слова, неначе хтось їм може стояти на заваді до шлюбу, чи що?
А далі Дунька, таке було наймення наймиччине; спиталася:
– А навіщо вам здалася панночка?
– Та мені тільки треба, щоб хтось батюшці сказав, що Гордій прийде дякувати за сердечну опіку аж через тиждень, бо я хочу його трохи відживити, аби не мав вигляду якогось ченця чи скрипиці. Та й обіпрати треба. І щоб батюшка на нього не гнівалися за те, що я буду всьому призвідниця.
– Це таке, що я скажу і батюшці… і… і… Та панночці цього. можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все скажу, запевнила наймичка тітку Горпину, яка встала кажучи: