Старший боярин – Тодось Осьмачка

І те, що він нічого не говорив тітці про пригоду, і те, що він про неї вже не скаже, робило йому з тітки людину хвору на сліпоту та ще й довірливу, яку глупої та невидної ночі він потрапив вивести весною на Тясмин тоді, коли рушила перша крига. І там, поставивши її на велику крижину, сказав: "Як стукне під вами крижина об щось, тоді сходьте". І добре, як стукне вона об берег. А як це трапиться при зустрічі з іншою крижиною серед річки? Що тоді буде глупої та невидної ночі з людиною довірливою ще й хворою на сліпоту? І те, що у йому сиділа ще й тривога про себе, яка не говорила ясно чого, але говорила настирливо, що треба спішити. І він її не міг не слухати і поспішав, кидаючи саму тітку дома, давнім лихом злякану. Все це робило з Гордія самому собі такого жалюгідного, неначе школяра забріханого і перед учителями, і перед батьками. А що найголовніше, то це те, що він добре знав, що всі ці настрої його покинуть тоді, коли перед ним розкинуться степові простори і своїми межами і стежками покажуть напрямок до тієї мети, до якої він себе сьогодні взагалі скерував. І Гордій підійшов до тітки, і взяв її зморщену і шорстку від праці, але теплу руку. Взяв, щоб на прощання поцілувати. І враз сльози йому здавили горло і покотилися з очей на шкарубку, маленьку, спрацьовану руку. І чи тому, що тітка відчула те, чи тому, що це було прощання, вона заплакала і говорила, цілуючи його в голову: "Не забудь нічого потрібного. Візьми он ту палицю в кочергах, бо може трапитися у полі погана собака. І нехай несподіванка, що завжди виникає при сподіваному, стане тобі чи в дорозі, чи після дороги початком доброї долі". А коли він був на перелазі і оглянувся, то тітка Горпина стояла на сінешнім порозі і хрестила його на відході. Він був у тім костюмі, в якім ходив до попа. Тільки замість картуза на голові мав чорну смушеву шапку. І в правій руці був костур, взятий з кочерг, а під лівою пахвою вузол з хлібом та салом. І коли вже зайшов за клуню, тітка почала вгонити корови в повітку. А потім унесла їм торішнього сіна з клуні і, розвівши водою яшного борошна, полила ним сіно. А давши їсти поросятам, пішла в хату, замкнувши за собою на клямку і сінешні двері, і хатні. І стала серед хати перед іконами навколішки молитися. І час ішов, і нікому було його спостерігати, і вже сонце було спущене на Рохмистрівські поля, і над ним небеса піднімали червону розпечену пащеку заходу, в яку воно через кілька хвилин мало зсунутися з потемнілої землі. І тітка Горпина, молячися, повернула голову до вікна і побачила надворі вечір і дві тополі, між якими чорніли ворота її двору з двома страшно червоно освітленими верхами. І нагадали вони їй ті дерева, що приснилися сьогодні в полі, які горіли від Пупаневого дмухання. І впала тітка Горпина ниць, і зашептала: "Господи милосердний, не постав мені гріхом перед душею те, що і я перебувала так, як і всі люди, світову річ, молодість. І будь Гордієві в дорозі і верстовим стовпом, і ясною стежкою; а між людьми на бесіді, коли потрібно, будь розумною мовою і розумним місцем для зупинки останнього слова розмови. А коли ти йому пошлеш щастя чи у полі, чи в ласкавім домі мудрої родини, то нехай він ним не цяцькається, як молода хазяйка новим горшком, в який коли треба, коли й не треба наливає варива, аби тільки частіше бачити перед собою". І від заходящого сонця падала на ікону Божої Матері крізь вікно світла та вузенька смуга, неначе тепло дожитого почуття, яким світить старе серце з останнього передсмертного слова. І хоч у лампадці була олива, але вона не горіла і там було темно. І хоч стара жінка була ще жива і серце билося у простягненої ниць, але вже жодного слова не виривалося в неї з уст, і вона лежала у вечірній тьмі, зачарованій мовчанням. Аж ось вона в тривозі ворухнулася і притулила праве вухо до землі. Послухавши хвилину, підвелася на руки і знов слухала. І затупало до хати кінською ходою, і вона схопилась і побачила на чорному коні вершника, що їхав від клуні до вікна, і гукнула: "Ти таки приїхав. Але тобі не поведеться діп'яти свого. Ти мені мертвий не такий страшний, як був за життя". І вхопила ослін, що стояв під стіною, накритий килимком від одного вікна аж до другого, і відсунула його від стіни; і вхопила два рогачі і поклала їх навхрест на ослоні перед одним вікном, а потім вхопила чаплію і рогач і поклала навхрест на ослоні перед другим вікном; і взяла з шийки качалку і копистку і швидко поклала навхрест на столі перед причілковим вікном…

А вершник знадвору гукав: "Чи дома, бабо, твій небіж? Як дома, то нехай виходить сюди. А коли скажеш, що немає, то відчиняй двері: я ввійду і подивлюся в хаті. Чи не сховався десь під полом у твою спідницю?" А тітка Горпина провадила своє: "Кажи, кажи, нечиста пекельна душе, що хочеш, а я знаю, хто ти. Ти обіясник. У тебе он і спини немає, а замість неї корито. І ти не ввійдеш до мене в хату!" І почала від причілкового вікна аж до придверного хрестити стіни і говорити закляття: "Щоб тобі кожне вікно стало Божим порогом у мою оселю… І щоб ти взявся пекельним димом увесь і зник у безвісті, як щойно переступиш якусь лутку і торкнешся святого хреста з рогачів!"

А знадвору вершник люттю лютився і гукав: "Не верзи, стара собако, чорти батька зна чого, а відчиняй двері або говори по-доброму, де твій небіж, бо я знайду стежку добратися до тебе!"

І зупинилася стара жінка посеред хати, і глянула кругом себе, а потім, перехрестившись, вхопила кочергу і макогін і поклала навхрест перед порогом. І вхопила у підпіччі з макітри дві ложки і поклала навхрест на припічку під каглою, приказуючи: "Господи, я знаю, що твій хрест чудодійний і всемогутній, холи його християнська душа візьме собі у захист, хоч би він був навіть з попелу, яким грішники у пеклі дихають замість повітря. Знаю і благаю, охорони мою душу від геєнського гостя і не дай умерти без сповіді і без святого причастя!"

І вершник вдарив коня, і прискочив ним під саме вікно, і посунув ногою в рами. Так і посипалося скло і в хату, і на призьбу. А стара жінка крикнула не своїм гласом: "Гордію" – і впала на землю крижем. І в цьому крикові стороння людина почула б і розпач самотньої та загнаної душі на безпуть, і ту думку, яка збагнула в останню життєву мить те, що справді з нею сподіялося, але чого не знатиме ніхто довіку. І ввійшла у хату невидимими стежками тиша, і придавила долі жінку, лаву, піл, рогачі і скриню, неначе морська глибочінь ті кораблі, що колись осіли на невідоме дно океану. А те живе, що лишилося непридавлене тишею, десь у кутку догризав шашіль. Його було чути не тільки всіма просторами хати, а, мабуть, і нічною далиною села: бо аж на Натягайлівці вила собака, зачаровуючи моторошністю всі нічні речі і присмоктуючи нею у тітчинім Горпининім подвір'ї до землі копита живих коней. І свиснув вершник на дворі. До його з-за клуні виїхав другий. І перший до його промовив: «Видно, собача душа, зійшла з двору?» – «А ви не гадаєте, що він притаївся десь у хаті?» – відповів другий. "Ну, то злазьмо та лізьмо в хату". І обидва позлазили з коней і поприв'язували їх до жердки, що була прибита одним кінцем до хатнього стовпа, а другим до клуні. І перший підійшов до вікна і взяв його руками за рами, з яких вже повилітали шибки від удару його ноги, і потяг. Вони легко вилізли з луток. Тоді він нагнувся в хату і переступив ногою низький пристінок між призьбою і лутками і опинився в хаті. За ним поліз і другий. І глянули на піч, під піл і, ніби змовившись, обидва обминали серед хати ту, що лежала долі, вийшли в сіни. І, видно, були і на горищі, і в коморі, і в черезсінешній хаті, бо, ввійшовши назад, перший говорив: "Нема ніде. Втікла, тхорина душа! Ну то я ж тобі зроблю не те. Будеш пам'ятати до великоднього ладану!" І, нагнувшися до лежачої жінки, взяв її за руку. І, трохи подержавши, проказав глухим голосом: "Вона мертва…" І взяв з неї пояс, що ним підперезана була спідниця, і зв'язав кінці, і причепив його до ввігнаного у сколок гака, який можна помітити у кожній українській хаті, бо його туди забиває старий господар за тиждень перед вінчанням свого сина. Аби була у домовика сила держати своєю опікою все народжене до певного зросту… А найперше держати колиску для тієї дитини, що вродиться в молодошлюбців. А щоб домовик не забував про свій обов'язок, то вони дбали, аби він сідав на горищі чатувати тільки проти забитого гака. Для цього вони приносили трави з того місця садка, де перший раз цілувалися, і клали її на горищі якраз проти нього. І першу пелюшку після дитини стелили сушитися там же з відповідними примовами. І, отже, до цього гака причепив перший вершник пояс і, обернувшися до свого товариша, звелів:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: