Старший боярин – Тодось Осьмачка

А ввечері, коли зійшов місяць і забіліла над Тернівкою церква, і з неї закукувавкав сич, із священикової садиби виїхала бричка з вузлами, з чемоданом та з корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на козлах кіньми правував дід Гарбуз.

Бричка швидко з'їхала на місток Тясмину, над яким то тут, то там пливли тумани і., зачепившися за кущ рогози або очерету, зупинялися і зверху блищали місячним світлом, а внизу від води темніли тіні, які розскакувалися, коли пролітала дика качка чи лиска, у вечірні сутінки прибережних верб, тополь, осик, верболозу і садків. А вслід мандрівникам далеко з покинутої садиби було чутно, як гавкав і, захлинаючися, вив Пірат.

Розділ десятий

Перед ранком зійшов великий дощ. На шляхах і в ровах поутворювалися калюжі. Вся попова садиба в Тернівці була мокра. З вишень, з яблунь і з стріх капала вода. Скрізь на кладовищах і в саду висока трава від несподіваного купання поприлягала. По всій Тернівці співали півні, віщуючи погожий день і підкреслюючи злагоду води, землі і повітря наперекір цілонічному гавканню і виттю Піратовому, що ніби пручався всім єством із пустелі, яка вже дихнула своїм мертвотним подихом на всю садибу. Церква тим боком, що на схід, сполукою ранішніх подощових кольорів казково червоніла. Аж небеса у найдальшу височінь, в яку тільки людське око могло сягнути, двигтіли свіжим і білувато-прозорим її настроєм, який здавався продовженням дзвіниці на найдзвінкіші, ще не збуджені гамором дня верхи степових лун.

І дід Гарбуз, мабуть, сповнений цією ранковою бадьорістю Божого світу, швидко увійшов у двір. Був босий, з підкачаними холошами білих полотняних штанів, які облягав кругом стану зелений пояс. Шапку мав підсунуту аж на потилицю, мабуть, від далекої ходи. Правою рукою, замість батога, тяг за товщий кінець довгу тоненьку ліщину. Увійшов, глянув на неспокійного Пірата і відчинив ворота навстяж до шляху. Потім підійшов до кухонних дверей, шарпнув: не відчиняються.

– Ще спить, – сам собі проказав і пішов та відв'язав Пірата.

Собака, одв'язаний, з усієї сили побіг до хати і став гопки на стіну проти панниного Варчиного вікна і почав вити.

Тим часом дід Гарбуз вивів з коровні на налигачі біленьке теля, за ними вийшла велика корова симентальської породи, біла з жовтою плямою на лобі. До її куцих ріг була прив'язана друга корова, видно, ялова, такої масті, яку мають загалом всі українські воли знаної черкаської породи. Дід вів теля з двору селом. За телям ішли обидві корови. Пірат, побачивши таке, кинув вити і миттю догнав і випередив небачену ще ніколи такого ранку і в такому складі процесію. Випередив і ліг черевом на шляху, головою до діда Гарбуза і, благаючи, загавкав. Коли дід наблизився до нього, він знов схопився і відбіг на таку саму відстань і знов ліг і загавкав. Так він робив кілька разів, і аж тоді вже, як дід Гарбуз сказав йому: "Ну годі, годі, я вже й тебе візьму", він підбіг до нього, лизнув у руку і пішов поруч, помахуючи хвостом, не зважаючи навіть на білу корову, що все наближалася до нього і нахиляла голову, аби злякати.

Коли через деякий час дід вернувся без корови і собаки, то застав Дуньку з дійницею під ліхтарем серед двору. Дівчина, побачивши його, заговорила крізь сльози: "У бісової душі дворі діється таке, неначе в чортовім заїзді. Навіщо мене Бог на світ народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справді хтось покрав корів? Ходім у повітку та ще й ви подивитесь" – «Нема чого мені дивитися, – відповів дід Гарбуз. – Корови я собі забрав. Тобі, як виїздили хазяїни, нічого не казали?» – «Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили», – гукнула розпачливо Дунька. «Ну то знай, сюди вже ці, що тут жили, не приїдуть довіку». Дівчині було і так неспокійно на душі, а тут ще й дід не звеличає вже хазяїнів так, як годиться, А каже "ці" та ще якось. І вона за своєю давньою звичкою роззявила рота і обернулася в болячу та напружену увагу. А дід Гарбуз провадив: "Уже не вернуться довіку. Одвіз я панночку в Лебединський монастир. Усю дорогу дочка до батька ні разу не обізвалася, а батько до дочки. І коли його назад віз, то він теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз Макіївський байрачок, здається на Буду, він мене торк у спину, "Злазьте, – каже, – діду, та йдіть собі в Тернівку"; і взяв у мене батіг і віжки. Я зліз, а він каже: "Візьміть собі за службу корови, а Дунька хай забере геть усе, що в хаті є". А за кабана, кури, качки та гуси нічого так і не сказав. Та тоді мовчки зняв свого бриля на прощання, а потім надів. Та як ударить батогом з усієї руки Азіата, а далі Горностая. А коні, мов скажені, рушили з місця шляхом, що йде проз Макіївський байрачок. Здається, у Будянський ліс. Як рушили, то тільки позад брички грязь устала туманом. Тепер я знаю, що у тій людині сидить коли не сам чорт, то вже певнісінький і найзапекліший гайдамака", – скінчив дід Гарбуз, аж ніби вдоволений від свойого висновку. "Хоч мені й шкода того бідного молодого, – відказала Дунька, – а не візьму в хати жодної галузочки, жодної крихітки і жоднісінького мотузочка. Бо коли тут таке робиться, то вже видно по всьому, що сюди замішана нечиста сила. І якби я щось взяла, то вона за це висотала б з мене непомітно і кишки, не тільки що жили. Он стара Мокієнчиха, а вона, всім відомо, зналася з Маркурою. І кажуть, коли пропала, то її бительню взяла собі молода Ковбасівна. І зараз того ж вечора занедужала. І коли її попотрясло з тиждень, і вона надумалася і закричала перед вечором проти неділі: "Спаліть бительню, бо то вона з мене кров тягне". І справді, коли спалили, то вона в неділю вранці як на світ народилась. І коли вже брати, то тільки те, до чого я звикла і що стало ніби моє". – «Як собі хочеш, – відказав дід Гарбуз. – А й від цього лиха є добрий засіб: узяти треба тільки того ладану, що не догорить у кадильниці на страсний четвер, і обкадити придбані речі, і вживай їх хоч і до нових віників, то нічого тобі не станеться. Як собі хочеш. Бо як я йшов сюди все тобі сказати, то Мехедчук, от невіра, ніби носом почув, то він мені й каже, що батюшка йому не заплатив ні за осінню оранку, ні за цьогорічну весінню і забере собі кабана. Нехай бере. Хазяїн за нього не казав нічого. За драбину теж». – «Та вже за це хоч би батюшка й казали що, то я однаково візьму собі чубатенького півника. О, дивіться, іде і Гапка Казиленкова. Чого це її чорт несе?» – невдоволено гукнула дівчина, ідучи з дійницею в хату. А дід Гарбуз, почувши себе в центрі подій, дуже поважно пішов до вкопаного серед двору ліхтаря і сів під ним навприсядки, обіпершися спиною об стовп. І став урочисто чекати нової появи.

– А здоровенькі були, – привіталася до нього Казиленкова. – Чи батюшка дома?

– А навіщо він вам?

– Та мене послав до нього рохмистрівський пристав ще вчора. Та бісової душі вівці отієї клишоногої утаскалися до мене в город і я лаялася з нею до самого вечора. А коли розійшлися, то вже було пізно. Та оце й прийшла сьогодні. Бо казав рохмистрівський пристав, що треба конче поховати Корецьку, аби не засмерділася.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: