Старший боярин – Тодось Осьмачка

І, ставши біля відчиненої брами навколішки і вхопивши руку в руку так, як це роблять молоді артисти, вишукуючи чогось разючого для своїх вистатей під час драматичних монологів, благав:

– Прийди! Я тобі нічого не робитиму по своїй волі. Я тільки все те зроблю, чого ти забажаєш. Схочеш, я тебе положу на ожереді. А схочеш, то зараз же, негайно тут положу, під ожередом. І цілувати не буду тебе, а тільки придавлю до свої губи до твоїх теплих губ так, щоб вони трохи розійшлися і твої зуби аби торкнулися моїх зубів. І тривожні ніздрі твойого носа, напружені і схвильовані тим, що має статися, аби дихнули гаряче мені в щоку. Бо я ж народився тільки для тебе. Бо я ж ізмалечку аж до сьогоднішнього вечора ждав і жду тільки тебе, тільки тебе. Прийди! І завтра піду до панотця не о дванадцятій годині і не сам, а підемо вранці вдвох. І не через яр. А підемо селом, тримаючися за руки, зв'язані найбільшим людським чуттям – любов'ю. Так, як ото на одній картині у Рєпіна змальовано студента і студентку, які йдуть радісно через бурхливий життєвий водоспад! Прийдемо, і я скажу: "Варка моя дружина. Поможіте одержати школу, і ми будемо працювати довіку для свого рідного українського народу!"

І саме в цей момент, напевно, хоч нічний жук, а хоч кажан, летячи, наткнувся на застромлену косу, бо вона дзенькнула, а їй неначе у відповідь закукувавкав сич. Гордій ясно чув, що з того хреста, що на дзвіниці. І в його уяві промайнуло, як звістовник усяких лих крилом ударився об хрест на церкві, і від цього перервалася та павутина, яка припинала місяць до хреста, і, стала скручуватися, неначе струна, луснувши на скрипці. І все більшим і більшим жужмом підкачувалася до місяця. І нарешті під ним зачорніла чорною плямою. А здалека око приймало її як невеличку хмарку, на якій поволі піднімався місяць над церквою у небесну височінь… А сич, не перестаючи, з містичним смутком голосив над селом: кукував, кукував! І як ото малі діти пекучого дня на шляху, назгортавши пилюги, б'ють по гарячій купі дубцями і вона, розлітаючися на всі боки, залишає від ударів посередині чистий твердий ґрунт землі, неначе продутий вітром, так і від кожного сичевого крику тумани, освітлені місяцем, здригалися і одпливали на далекі краї нічного обрію, а з ними разом хати, клуні, гурти верб, гаї, байраки і могили. І в центрі того кола, що від такого явища утворювалося, залишалася єдина церква. Але не та, що всі селяни знають, – інша. З одним тільки дзвоном, до якого не було причеплено жодної мотузки, аби дзвонити.

І немає ніде ні східців, ні драбини, ні дірки добратися до дзвона. І Гордій аж сюди почув, як з другої бані упало вікно на дах. І як побите шкло, дзеленькаючи, посунулося по покрівлі до країв, позагинаних для дощової води. І над розбитим вікном він побачив, як забіліла дівчина у білій довгій сорочці і боса, з розпущеним волоссям. Та сама, що влазила у попів вивід. Вона стояла на повний зріст в утвореній дірці і, держачися руками за бокові лутки, засміялася до нього.

І схопився хлопець з колін, і, витираючи холодний піт на чолі, промовив:

– Ху!.. Яка страшна мара!

І, мерщій зачинивши браму, прожогом вилетів по драбині на сіно. І, впавши під кожух, став дивитися з-під нього на щілини в брамі, які світилися довгими смугами.

А півень тим часом з горища тітчиної хати статечно закукурікав; роблячи рівні перерви мовчання. Йому відповідали півні з усіх кутків Тернівки – з Трандахирівки, і з Хрокалівки, і, неначе здавлена луна їм всім, з далекої Натягайлівки. Гордій нарешті заплющив очі і заснув міцним передранковим сном, на який здатні тільки молоді та втомлені надзвичайним хвилюванням парубки…

Розділ шостий

Батько панни Варки, о. Дмитро Діяковський, як учився в першім класі Київської духовної семінарії і ще як був Дмитром Миколайовичем, якось, приїхавши додому, у Велику Яблунівку, на вакації, пішов у червні місяці в Тернівку до церкви. І побачив у церковнім хорі прехорошу крилошанку Марфу Посмітюху яка співала дивним дискантом. І був зворушений до сліз, її слухавши, бо здавалося, раз на сто років посилає Бог між люди таку душу і таке серце чуле, аби співати про те щастя, що десь на світі єсть, але у наш край чогось забарилося. І молодий богослов став учащати у Тернівку.

І потім, коли в Києві в семінарській бібліотеці він засиджувався зимою до пізньої ночі і часом піднімав очі з-над книги, то вони довго не поверталися до пожовклих сторінок грубого фоліанта тому, що мрія приковувала їх в душі до далекої Тернівки…

А скінчивши науку і зібравшися ставати священиком, він одружився з Марфою Посмітюхою, яка вже була від нього покриткою і мала дівчинку Варку. Одружився з тернівчанкою і став священиком у Тернівці.

І був з нього пастир душ такий, які тепер трапляються зрідка і в далеких землях. І господар був на весь Черкаський повіт! У кого, був зразковий, на три з половиною гектари, фруктовий сад і двір в охайності і чистоті великій? У панотця Дмитра Діяковського. У кого слуги були у путящій нелатаній одежі і конче миті раз на тиждень у домашній лазні? Чиї турми скотини рогатої і свиней потовпом за селами захрясали поля? Чиї гуси й качки криком своїм заглушали на ставку голоси рибалок? Від кого з двору кабанники тричі на рік вивозили фургони годованих кабанів? Від кого щовесни жиди Смілянські, Рохмистрівські, Матусівські і ІІІполянські провадили горн перин на Уманський та Чигиринський шлях? Від панотця Дмитра Діяковського. Чиї були найгустіші копи на ниві і найважчі снопи? Чиї були найвищі скирти соломи в селі? І чиї паровиці за паровицями скрипіли на вокзали з пшеницею, ячменем і горохом? Панотця Дмитра Діяковського. А на чиї кошти утримувався фельдшер у Тернівці і було збудовано амбулаторію ще кращу, як у найбагатшого земства? І на чиї засоби вчилися найталановитіші діти у Смілі, у Черкасах і в Києві? Все, все на спромогу та на ласку панотця Дмитра Діяковського. А через кого не було жодної бідної хати в Тернівці і жодного старця, і жодної сироти неприголубленої, і жодної вдови невтішеної. І через кого столітні діди і баби веселі і радісні, і в білих сорочках сиділи на призьбах щонеділі і дивилися, як незнайоме молоде покоління з онуків та правнуків веселилося, співало, гомоніло і лузало насіння на вулицях? Та через нього, через панотця Діяковського. Бо він мав на увазі всіх найстарших громадян тернівських і раз на місяць особисто заходив кожного відвідувати якогось принагідного свята. А йдучи додому, по дорозі заходив до найбіднішого і давав йому найбільший дан на найпекучішу потребу. І грамотним говорив:

– Приходьте сьогодні до школи, будуть показувати чарівним ліхтарем малюнки і читатимуть цікаві оповідання!

І приходили люди в школу, і показував учитель картинки, а панотець читав "Страшну помсту", «На Вовчому хуторі» "Ріпник", "Немає матусі", "Роман", "Дорога". А як розходилися, то давав під розписку тому газету "Раду", тому байки Глібова; а іншим – «На розпутті», "Під тихими вербами", "Сонячний промінь". А ще іншим "Пропащу силу", "Енеїду", "Люборацьких" і "Чорну раду".

І ніхто не тяг його до відповідальності ні за багатство, ні за християнську добрість, ні за мазепинство… І не боявся він ані вельможних дук, ні преосвященних владик… Бо всі урядники, пристави та стражники були ублаготворені і задаровані. А всі сусідські попи, дяки, старости та крамарі були вечерями, обідами і навмисними бенкетами задобрені. І мали роти заткнуті для того, щоб не крикнути далекому та жорстокому вельможному московському натовпові про небезпеку українського сепаратизму.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: