– Не стріляйте!
І вдарила по озброєній руці.
Револьвер стрельнув і поцілив в синю вазу, яка брязнула друзками. І застукотіли жовті коржики, розкочуючися по столі і гупаючи на підлогу разом з дзенькотом шкла. Гордій опинився в кухні. А отець Дмитро, тримаючи в правій руці чайник з горілкою, підійшов до Проня, який схвильовано ховав у кишеню зброю, заговорив:
– Будь ласка, шановний пане, цього тижня не турбуйтеся робити до нас візиту, бо панна Варка Дмитровна поїде до своєї родички в Полтаву!
А Пронь, повернувшися до панни, спитався:
– А ви що скажете?
Вона на нього подивилася і сказала:
– Нічого…
І вийшла швидко у свою кімнату, і чути було, як ізсередини заперлася. А Пронь вигукнув:
– Виходить, що чорта не прохай, він сам прийде. До побачення !
І, гупаючи підборами чобіт, вийшов із столової. Отець підійшов до дверей доччиної кімнати і постукав. Але звідти почулися слова, здавлені риданням:
– Татусю, зараз не йдіть!
Батько відповів:
– Добре, дитино.
І, обернувшися, почав дивитися по кімнаті і нарешті гукнув у розчинені двері кухні:
– Дунько, йди прибери!
І сам пішов до себе в кабінет. Увійшла наймичка й стала роздивлятися по кімнаті.
Розділ восьмий
Ідучи додому, Гордій переходив кладку над Тясмином і побачив у воді, що на голові немає семінарського картуза. І аж зупинився від тієї несподіванки. А потім, махнувши зневажливо рукою, попростував до тітки. Двір був зачинений, хоч у йому й почувалася якась безладь через те, що корови були не в хліві, а в дворі: одна лежала у затінку під клунею і ремиґала, а друга коло криниці паслася у шпориші. Ще тітка ніколи не кидала скотини на таке призволяще навіть і в дворі. Сінешні двері стояли навстяж. А з сіней йому назустріч вилетіло, кудкудакаючи, з півдесятка курей, і полетіло до сажа, звідки було чути крик поросяти. Це все разом викликало Гордієву увагу. І він, уже поспішаючися, відчинив у хату двері, не гадаючи про те, що могли наробити в сінях кури. У хаті тітка Горпина лежала на полу. А глянувши на Гордія, який, переступивши поріг, допитливо дивився, підвелася і сіла. Вона була заплакана і поглянула на нього з якогось глибокого куточка душі… "Чого це ви плачете?" – спитався тривожно хлопець. "Не плачу, а плакала… Добре, що ти там не барився. Дай, будь ласка, поросятам, а потім трохи попаси корови. Бо зі мною щось непевне діється…" – заговорила тітка. "Люба тітусю! Я прийшов з тим, щоб зараз же, негайно переодягтися у свіжі сорочки та йти у Пастерське до свого товариша Олекси Губрія, він там завідувачем двокласової земської школи. Я хочу в нього влаштуватися на учителювання…"- одповів, ніяковіючи, небіж. "А хіба батюшка нічого не поможе? Чи це, може, він тебе туди справляє?" "А ви знаєте, тітусю, він якийсь великий та розумний, Дмитро Миколайович, – замість відповіді проговорив небіж. – Такий він, тітко, якими можуть бути тільки дуже вдумливі учителі або письменники". – «Що? У його вже зовсім зашпори одійшли? Ну, слава Богу, бо шкода було і його, і його дочки. Та й доброї його священичої слави. Слава Богу. Дуже добре. Ну, коли таке, то роби вже, що тобі зараз у потребі, а я й сама якось дочовпаю з хазяйством до вечора. Сорочки твої я ще не встигла попрати, але в коморі, у старій скрині, лежать ось уже Бог його знає скільки років чисті дядькові сорочки. Вибери, які тобі зручнішатимуть, і надінь цього разу. А прийдеш, будуть і твої готові. Ти ж там більше тижня не гаятимешся?» Тітка Горпина полегшено закінчила свою мову, неначе вона зробила зі слів Гордієвих висновок, що хлопцева справа має рух від самого попа, якого слава ніби трохи й занепала, але останніх часів парафіяни стали знов хвалити. Та так чи інакше він все ж таки піп i між тими панами, що можуть дати Гордієві посаду, все ж таки має голос. Гордій відповів:
– Ні, більше тижня я не буду!
І пішов у комору, несучи думку про те, що тітка не робить належних висновків. А коли увійшов назад переодягнений, то застав її сидьма в такій вистаті, в якій і була. І він, догадуючися про якусь тяжку турботу тітчину, заговорив співчутливо:
– Тітусю, не журіться; я стану за вчителя і вас до себе візьму. А зараз ви вже вибачайте, я не знаю, де сало. Візьму в дорогу.
Тітка встала помаленьку і, тяжко зітхнувши, підійшла до мисника, взяла там шматочок сала і, даючи небожеві, говорила;
– Е, що там казати!.. Спочатку сам собі дай раду, а там буде видко. Сьогодні я не довго й пасла. І коли гнала з пасовища, то бачила, як ти йшов до батюшки. Так мені було важко, так важко. Чи я занедужаю, чи, може, що станеться? Бо, пасучи, я задрімала на Малосмілянськім рові. І приснилося мені таке, що й цур йому! А ти не дуже квапся. До вечора ще далеко. Хоч і як, а зайдеш до Пастирського завидна. І немає мені кому розказати того, що наснилося. І ти вже не май гніву на мене, стару, І вислухай та тоді вже й підеш з Богом, Та й оглядайся серцем на подвір'я твоєї тітки. Вона до тебе ставиться не гірше від рідної матері. І не барися, бо я думатиму, що хто його знає, що з тобою сталося в дорозі.
– А що ж вам, тіточко, приснилося?
– Ніби я розпалила піч і відтулила каглу, і дим рушив іти не в вивід, а в вікно, оце, що проти печі. І в йому немає ні шибок з рамами, ні луток. І в цю діру так тобі дим валує надвір і лягає влад на цю стежку, що йде до берега, .Лягає влад і котить великими клубками згори до Тясмину, А від річки, трохи під наш косогір, лежить Маркура Пупань, черевом до землі, і дме на дим той, що до його сповзає згори. Дим від його дуття плине смугами до садків, покриваючи і річку, і луки. І щойно торкнеться якогось дерева, воно зараз же спалахує високим та стрімким полум'ям, А з полум'я вилітає чорний крилатий крук і летить до Прикупової могили і там на неї сідає, а Маркура вигукує: "Оце такі будуть чорні й ягоди цього літа". І так у березі ставало повно диму, і всі дерева горіли. І ввесь верх Прикупової могили був чорний. Нарешті Маркура схопився та як свисне! І зараз же ввесь чорний верх могили відділився і став летіти до його. А могила лишилась на тім самім місці чиста. Коли придивлюся, аж то летить, повставши з вороння, вороний його кінь Ремез. Прилетів і став перед Пупанем. І вискочив він на коня та як прискочить до мене. А я стояла за причілковим тином коло хати, та як прискочить, та як ухопить мене за руку, та так ниць і положив на сідло, як і перший раз, кажучи: "Огій, молодице, тоді я тобі нічого не зробив, то тепер доведу краю!" І я перелякана прокинулася і зараз ніяк не можу заспокоїтися. То ти вже, дитино, іди і не барися, бо це сон поганий. Він може віщувати якісь події і для нашого двору недобрі. Треба конче висвятити цього тижня подвір'я, щоб потім не стало запізно.
І те, що він нічого не говорив тітці про пригоду, і те, що він про неї вже не скаже, робило йому з тітки людину хвору на сліпоту та ще й довірливу, яку глупої та невидної ночі він потрапив вивести весною на Тясмин тоді, коли рушила перша крига. І там, поставивши її на велику крижину, сказав: "Як стукне під вами крижина об щось, тоді сходьте". І добре, як стукне вона об берег. А як це трапиться при зустрічі з іншою крижиною серед річки? Що тоді буде глупої та невидної ночі з людиною довірливою ще й хворою на сліпоту? І те, що у йому сиділа ще й тривога про себе, яка не говорила ясно чого, але говорила настирливо, що треба спішити. І він її не міг не слухати і поспішав, кидаючи саму тітку дома, давнім лихом злякану. Все це робило з Гордія самому собі такого жалюгідного, неначе школяра забріханого і перед учителями, і перед батьками. А що найголовніше, то це те, що він добре знав, що всі ці настрої його покинуть тоді, коли перед ним розкинуться степові простори і своїми межами і стежками покажуть напрямок до тієї мети, до якої він себе сьогодні взагалі скерував. І Гордій підійшов до тітки, і взяв її зморщену і шорстку від праці, але теплу руку. Взяв, щоб на прощання поцілувати. І враз сльози йому здавили горло і покотилися з очей на шкарубку, маленьку, спрацьовану руку. І чи тому, що тітка відчула те, чи тому, що це було прощання, вона заплакала і говорила, цілуючи його в голову: "Не забудь нічого потрібного. Візьми он ту палицю в кочергах, бо може трапитися у полі погана собака. І нехай несподіванка, що завжди виникає при сподіваному, стане тобі чи в дорозі, чи після дороги початком доброї долі". А коли він був на перелазі і оглянувся, то тітка Горпина стояла на сінешнім порозі і хрестила його на відході. Він був у тім костюмі, в якім ходив до попа. Тільки замість картуза на голові мав чорну смушеву шапку. І в правій руці був костур, взятий з кочерг, а під лівою пахвою вузол з хлібом та салом. І коли вже зайшов за клуню, тітка почала вгонити корови в повітку. А потім унесла їм торішнього сіна з клуні і, розвівши водою яшного борошна, полила ним сіно. А давши їсти поросятам, пішла в хату, замкнувши за собою на клямку і сінешні двері, і хатні. І стала серед хати перед іконами навколішки молитися. І час ішов, і нікому було його спостерігати, і вже сонце було спущене на Рохмистрівські поля, і над ним небеса піднімали червону розпечену пащеку заходу, в яку воно через кілька хвилин мало зсунутися з потемнілої землі. І тітка Горпина, молячися, повернула голову до вікна і побачила надворі вечір і дві тополі, між якими чорніли ворота її двору з двома страшно червоно освітленими верхами. І нагадали вони їй ті дерева, що приснилися сьогодні в полі, які горіли від Пупаневого дмухання. І впала тітка Горпина ниць, і зашептала: "Господи милосердний, не постав мені гріхом перед душею те, що і я перебувала так, як і всі люди, світову річ, молодість. І будь Гордієві в дорозі і верстовим стовпом, і ясною стежкою; а між людьми на бесіді, коли потрібно, будь розумною мовою і розумним місцем для зупинки останнього слова розмови. А коли ти йому пошлеш щастя чи у полі, чи в ласкавім домі мудрої родини, то нехай він ним не цяцькається, як молода хазяйка новим горшком, в який коли треба, коли й не треба наливає варива, аби тільки частіше бачити перед собою". І від заходящого сонця падала на ікону Божої Матері крізь вікно світла та вузенька смуга, неначе тепло дожитого почуття, яким світить старе серце з останнього передсмертного слова. І хоч у лампадці була олива, але вона не горіла і там було темно. І хоч стара жінка була ще жива і серце билося у простягненої ниць, але вже жодного слова не виривалося в неї з уст, і вона лежала у вечірній тьмі, зачарованій мовчанням. Аж ось вона в тривозі ворухнулася і притулила праве вухо до землі. Послухавши хвилину, підвелася на руки і знов слухала. І затупало до хати кінською ходою, і вона схопилась і побачила на чорному коні вершника, що їхав від клуні до вікна, і гукнула: "Ти таки приїхав. Але тобі не поведеться діп'яти свого. Ти мені мертвий не такий страшний, як був за життя". І вхопила ослін, що стояв під стіною, накритий килимком від одного вікна аж до другого, і відсунула його від стіни; і вхопила два рогачі і поклала їх навхрест на ослоні перед одним вікном, а потім вхопила чаплію і рогач і поклала навхрест на ослоні перед другим вікном; і взяла з шийки качалку і копистку і швидко поклала навхрест на столі перед причілковим вікном…