Старший боярин – Тодось Осьмачка

– Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобі візита після закінчення науки і посада вчительська! – вирвалося у хлопця вголос. – Але якби я не плигнув, то коні увігналися 6 або в якусь кручу, або добігли б до лісу і однаково покалічилися б.

Так, розважаючися думкою, він добре почував, що плигнув з брички через ті мотиви, які чогось не зриваються словами з язика. І зробилося йому незвичайно досадно, і він, спершися на бричку, став дивитися просто в степ, не випускаючи з рук віжок. І скільки часу він простояв так, не бачачи перед собою нічого, – хто зна? Але коні, пасучися, потягли його, і він схаменувся. Вискочив на бричку, справив їх на межу і поїхав спочатку поволі, а потім пустив тюпки. Жито було таке високе, що часом било колосками по ногах, на яких трималися холоші і досі закочені. Але він не помічав цього. І коли доїздив до царини, то побачив біля верстового стовпа панну Варку. Вона сиділа на рові уже без польового маку на грудях і дивилася в поле, ніби виглядаючи його. Коло неї Гордій припинив коні. Вона встала, підійшла до них і, взявши Азіата за вудила, сказала:

– Злазьте та йдіть подержте!

Він швиденько зліз, підійшов до неї і взяв того самого коня теж за вудила. Вона, сівши, підібрала віжки. Гордій відійшов набік, і коні з місця рушили швидким тюпаком. А панна Варка, обернувшися назад, гукнула:

– Приходьте завтра до попа неодмінно о дванадцятій годині дня!

І ще щось, здається, говорила, та бричка гуркотом, а коні тупотом заглушили слова вдалині.

Розділ п'ятий

Ворота були зачинені, і хвіртка на клямці. Гордій зрозумів, що тітка після обіду погнала знову пасти корови і в дворі немає нікого. Від цього явища йому здався день незвичайно тихий і широкий своєю пусткою, але в якій сонце не могло потовпитися – бувши надміру великим, воно набирало величезних зусиль, аби розгорнутися на весь розмах своєї потуги. І, здавалося, воно почувало себе серед літнього дня так, як спітнілий, розпарений господар у маленькій коморі, увійшовши туди з поля дістати з бодні сала.

Коли Гордій підійшов до криниці, у якої на цямринах стояло повне відро води, то побачив під нею захекану чорну курку, що, одвернувши до тину черево, дивилася на парубка. Але, коли він вихлюпнув з відра утоплену осу, аби вмитися, то курка зірвалася і, кудкудакаючи, полетіла в садок. Після цього тиша в дворі не порушилася, а ніби аж млостю взялася від напруги затримати ще глибший супокій. І хатні двері, що виставлялися якраз проти сонця, дихнули на Гордія такою духотою, аж живиця потекла з сучків. І він з величезним полегшенням нагнувся до відра і побачив набряклий правий кінець губи і кров засохлу в куточку уст, ще й трохи розмазану по щоці. Він, важко зітхнувши, сплюнув набік і став умиватися і мити ноги, зливаючи воду у праву долоню.

Але обідати в хату не пішов, а, поставивши порожнє відро на цямрини, попростував у клуню і хотів лізти на сіно – і наткнувся безтямно на стіну. І, вгледівши драбину з лівого боку, промимрив:

– Здається, куціша від тієї, попової.

І на сіні, в себе на постелі лігши ниць, спустив праву руку вниз. І завмер. Або неначе сповнився страшної ваги. Може, такої, як найбільша скеля над Тясмином, бо сіно під ним дуже вдавилося донизу. Якби отак збоку хтось побачив, то конче сказав би, що хлопець так лежатиме і тоді, коли грім переб'є враз обаполи в тину, порозкидавши із страшним тріском та луском по всім дворі шматки дощок з іржавими цвяхами.

І чуто було, як пригнала тітка з пасовища корови, як гуркотіла корба над криницею з порожнім відром униз і як здавлено стогнала з повним угору. Чути було, як тітка видоїла корови і як цідила молоко на призьбі. І як поралася останнім клопотом у господарстві, і як із сіней гукнула двічі:

– Гордію, йди вечеряти!

Але він тільки на другий заклик заворушився, підвів голову і тією рукою, що була спущена, поправив на голові чуб і потім знов прибрав ту вистать у лежанні, яка вже була і тепер найзручніше відповідала влежаному місцю. Він знов спустив праву руку з сіна вниз і рівно, але, мабуть, неспокійно задихав.

І зайшло сонце, і вечір повільно переходив у літню ніч. В одчинену браму знов засвітив місяць, і знов смуга місячного світла в клуні нижче крокви по стіні непомітно пересувалася, ніби шукаючи коси. І знов підступила тривога з яру до клуні та ще й тією стежкою, якою вона приходила до Гордія першу ніч, і скаламутила настрій, піднявши уяву на завжди неспокійні верхів'я юнацької душі. Першим возвісником неспокою був сич. Він прилетів непомітно і, сівши на відчиненій брамі, став кукувалкати. Гордій підвівся і гучно ляснув долонями, аби злякати непроханого гостя. Але нічна приблуда не зважала і кукувалкала далі. Тоді парубок сплигнув з ожереду і пішов швидко до порога. Сич знявся і полетів через яр чи до попа, чи, може, на дзвіницю. Місячне світло блискотіло на його крилах, доки не зник.

І знов під місяцем біліли стіни попового дому, і біліла церква. І знов великий місяць на незвичайно тендітній високості держався такою легкістю, яка може бути тільки вимріяна молоденьким самотнім серцем. Еге ж! Місяць був прив'язаний до хреста тонесенькою павутиною, яку, спускаючися з нього на церкву, протяг нічний павук, щоб не полетів він в чорну неміреність ночі легесенькою, мов гаряче повітря, золотою бульбашкою. І якби прохолода з Тясмину стала виступати, місяць би від неї похилився на своїм прив'язі з-над сонного села ще далі в світ. З правого боку далеко внизу блищали між вербами Тясмин і скелі. А на лугах біліли купи туману. Ніби поодстававши і одпливши від мовчазних хатніх стін. Не чути було ні співу з села – ні дівочого, ні парубочого, ні крику водяного бугая з очеретів понад річкою, ні зозулі, ні солов'я, ні свисту від лету зляканої десь дикої качки.

І тільки над усіла – над церквою, хатами, тополями, вербами, садками, лугами і над річкою – пишно двигтіла зачарована місячна тиша.

І заговорив Гордій, простягаючи руки до попової хати через яр, виправдуючи тим ту світову правду, що всяке молоде лихо любить зафарбовуватися у найтемніші кольори нашого світу. Він говорив:

– Варко, прийди, я самотній, я не чув цього літа ні зозулі, ні солов'я, і моє серце має кривду до когось великого, на якого немає ні суду, ні справи. Бо я в місті вчився і всякі тригонометрії та педагогії заглушили перші голоси весни. Хіба ж у цій страшній кривді винні ті люди, які мене віддали учитися? Ні, винен той, хто сполучив науку таких юнаків, як я, з відняттям у них найкращих часів життя!.. Прийди!.. Я знаю, що ти могутніша від мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень всіх пташок з усіх садків весінньої України… Прийди! Хоч ти мене і вдарила, і боялася вже їхати зі мною до села, та я знаю, що ти мені не ворог. Бо ти ж чекала мене коло царини, аби тебе бачили в дворі на бричці у такім вигляді, що говорить глядачеві про незмінність звичайного і привичного. Цим своїм вчинком ти мені показала, що відчуваєш і виправдовуєш мою поведінку, яка вийшла не з лихої волі, a з мого юнацького нерозуму і темного недосвіду! Варко! Ти кличеш мене на завтра на дванадцяту годину. Мабуть, хочеш мені зробити якусь потрібну несподіванку, з якої може вийти непотрібна прикрість, бо ти ж хочеш вже навіки відгородити мене від себе своїм подружжям!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: