Старший боярин – Тодось Осьмачка

І коли дзвін лунав з тернівської церкви, скликаючи вірних на молитву чи то в неділю, чи в суботу, то серце в кожного українського селянина здригалося від теплого почуття кревності і спільності однієї долі із своїм шановним панотцем.

І всі люди навколишніх сіл поза Тернівкою, почувши цей дзвін чи дома, чи на горі, чи в долині, чи в лісі, чи за горою, упізнавали його і, прислухаючися, знімали шапки, хрестилися і говорили:

– О, вже до церкви благословляють в Тернівці!

І вже ж коли йшла відправа там у церкві, то в хорі співала і матушка так, як і за свого дівоцтва; тільки що тепер біля неї стояла і підспівувала її маленька Варка, яка, поглядаючи то на людей, то на матір, то на батька у вівтарі, думала: «Як то мати страшно гарно вгору тягнуть "Хвали, душе моя, Господа", аж батько сюди поглядають і радіють очима… і я хотіла б довго-довго з матір'ю в хорі співати, аби тільки дивитися на батька та на матір, що вони такі радісні між людьми!»

А людю, особливо жінки, йдучи з церкви додому, питалися одна другої: "Чи ти чула, як матушка гарно виводила?" – «Еге!.. але в маленької Варки голосок літав над ними і над всіма басами, ніби блискучий метелик, влетівши в церкву крізь розбите вікно у бані. Як виросте, то буде краще співати від матері…»

І мовчки йшли додому. І літнє сонце йшло під обідню небесну межу. А дзвони гули з дзвіниці на село, на Тясмин і на поля, неначе з велетенського вулика якісь незвичайно великі бджоли, які пишного літа не збирають пахущий мед з квіток та всякого зілля, а збирають з людських сердець радість та любов. І гудуть про неї під небесами, аби сонце було завжди ласкаве сприяти людському єству, квітнути почуттями, вартнішими за всі плекані троянди Сходу і за всі наші вуздики і городні, і дикі польові. І від повноти такого свого буття отець Дмитро Діяковський був справді щасливий!

І з'їхалися тоді із всієї Смілянщини у Смілу священики, диякони і дяки вибирати представника у четверту російську державну Думу. І приїхав на ті збори, і Терещенко, що вийшов з українських мужиків у найбільші поміщики між російські багатії. Його привіз Маркура Пупань. І вибрали на зборах представником у Думу державну панотця Дмитра Діяковського. А поміщик російський з українських мужиків гукнув московською мовою: "Нє посилайте етово святеніка. Виберіте другова…" І дуже здивувався з'їзд, але послав у Петербург таки свого обранця, шановного панотця Дмитра Діяковського. І коли він від'їздив у північну московську столицю, то селяни прохали розказати цареві все про Пупаня і про його пана. Але чи довелося там цю справу зачіпати – невідомо.

А вже ж як зашуміло лихо і над оселею нового члена Думи державної, хтось дав звістку аж туди. І, отець Діяковський після чотиримісячної неприявності дома з'явився в селі на початку травня. І, їдучи проз кладовище із станції, зліз із брички, одіслав коні з дідом Гарбузом у двір, а сам пішов на свіжий гріб своєї матушки. І довго він стояв мовчки, тільки сльози ревно бігли по лиці на один вус і зривалися з нього додолу. А потім похитнувся і вхопився за хрест, щоб не впасти. І нарешті, опанувавши себе, підняв руки до небес і а розпукою прохрипів: "Гей, коли ви там не порожні, то озовіться!" І, ніби почекавши відповіді і не діждавшися її, переступив гріб і пішов у Сердеківський байрак. А дома його ждав і дяк, і всі слуги.

І прийшов він пізно ввечері. І, не пізнавши навіть дяка, сказав до нього і до слуг: "Ідіть спати!" А дідові Гарбузові звелів принести горілки… Той приніс. Отець Діяковський знов заплакав і, спитавшися, чи спить панна Варка, налив той чайник горілки, в якому, звичайно, заварюють чай, сів у столовій при столі і почав смоктати з носка чайникового. А він же перед цим ніколи не пив. А як траплялося йому бути на бесідах чи в гуртках, то подавали пити щось інше, тільки не сивуху.

Посидівши так з півгодини, устав і пішов у спальню і вніс звідти Біблію, сів з нею коло столу; знайшов потрібне місце, прочитав і, не стуляючи книги, поклав голову на неї і так цілу ніч проспав, неначе перед семінарськими іспитами утомлений студіями семінарист. А вранці перед сходом сонця збудив діда Гарбуза і звелів запрягати у бричку Азіата і Горностая. І коли наймит, запрігши коні, хотів лізти на своє місце, отець Діяковський промовив: "Я сам поїду". Узяв в руки віжки і батіг, сів і швидко помчав за село, десь до Розсохватої могили. Це було надзвичайно. Сам він ніколи не їздив. Тому дід Гарбуз довго стояв, і навіть коли дивний їздець зник за селом, він стояв і говорив: "Матінко Божа! Не погуби його душу. і наверни на розум добру потемнілу совість. Він же у правій руці мусить держати хрест святий, а не батіг на ті коні, яким домовики вночі часом заплітають гриви!"

А приїхав отець Діяковський тільки на другий день уранці. Коні аж поперепадалися. Видно, не пили і не їли. Бо, коли дід Гарбуз їх поприв'язував і забряжчав тими відрами, якими їх напував, вони стали рватися з припону і несамовито іржати. Він їх напоїв і дав їсти, але трошки, щоб не охватилися після вимушеного посту.

А господар тим часом ходив по столовій і смоктав із чайника горілку. І не питав слуг ні про віщо, і сам нічого не розказував. Був ніби німий. Навіть маленька донечка не цікавила його. І став для нього час так і тягтися. Майже щотижня якоїсь ночі кудись їздив, а приходила субота і неділя, то ставав на службу Божу. І одразу вів так, як і годиться. Тільки що в неділю, коли співали "Хвали, душе моя, Господа", він уклякав у вівтарі і ревно мовчки плакав.

Хазяйство від недогляду переводилося, припинилися одвідини найстарших селянських громадян, забулася школа і видача книжок для людей. А один випадок призвів до останньої руїни господарства. Трапилося так, що отець Діяковський сидів у столовій коло столу і смоктав з чайника горілку. Аж увійшов смілянський пристав і подав йому папір на підпис. Отець Діяковський подивився. І підписав. Пристав хотів уже йти, але панотець промовив: "Підождіть". І, розкривши Біблію, яка лежала завжди на столі в їдальні і на тому місці, на якому в книжках стоять прізвища авторів, написав: "Діяковський". І, затуливши, шпурнув нею на пристава. Але той одскочив і вибіг надвір. А книга, ударившись об стіну, упала додолу, на диво не розкрившись.

На другий день до панотця приїхав урядник і один стражник і взяли із двору п'ятеро молодих коней і три корови з телятами, бо, мовляв, панотець, якоюсь запискою подарував приставові цю скотину. Чутка пішла на все село, що піп роздає своє майно людям, і вся селянська нужда рушила прохати і собі чогось. А він ходив по двору з чайником, повним горілки, смоктав її і роздавав усе, що попадало людям в очі. Тоді дід Гарбуз, беручи маленьку панну Варку за руку, став виходити до прохачів і прохати їх, аби пожаліли хоч сирітку і не пускали її в старці. Люди схаменулися. Але і не можна нічого певного сказати, що в господарстві тоді залишилося. Одно тільки певно, що пара білих коней і дві корови, які в нього потім були, ніде не купувалися, а, мабуть, вийшли із тодішньої остачі, залишилися, а все ж тоді по селі став ширитися розголос, що треба другого священика, бо цей знається з чортами. Мало того, що він бере в праву руку батіг поганяти ті коні, яким домовик часом заплітає гриви, але він щоночі їздить до Розсохватої могили. А з неї йому назустріч виїздить на Ремезі Маркура Пупань. І, трохи проїхавши і ніби упізнавши отця Дмитра, повертає коня і женеться з несамовитим жахом Сердегівським шляхом у Херсонський степ. А вслід за ним скажено летить тернівський панотець Діяковський. Він у бричці навстоячки тримає лівою рукою віжки, а в правій батіг і періщить з усієї роздмуханої людської сили нещасну скотину, яка напинається з останніх сил, аби догнати у степу чорного вершника.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: