Старший боярин – Тодось Осьмачка

Де біліють кості німотні козачі

І ніхто не скаже, хоч на сміх, із кого,

Не тривожать їх там ні зуби собачі,

Ні земляки бідні, забутії Богом.

Усі співали стоячи, неначе колядники, з таким диким могутнім натхненням, з яким не співав жодний світовий артист у жоднім державнім театрі. У підотаманчого з чола стікав піт і він не помічав, Деркач держався рукою за душу, і сльози бігли у нього по бороді аж на вуса, а Лундик, почервонівши весь, виводив голосом із серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до сонця із підземелля. І яка зараз, злившися з іншими голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у гайдамацьких кістках і плакала, аж луни і тепер гудуть із-під землі. Що несила була козацька поставити до світового столу на захист України ні дипломата мудрого і ні однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї картини у їх музеї, і ні одного вченого до їх академій, який розумівся б і на науці, і на політиці, і на мистецтві. Але найвища нота горя лунала про те, що Україна, якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам'яті ніхто не здолає і що прийдешня Україна буде горем, без якого жити не можна вже й сьогодні на землі. Але знов баси застогнали до сонця:

Ой де ж ті дороги, що йшли гайдамаки?

Де ножі та зброя і сідла шовкові,

Де вольної волі свячені ознаки,

Де гетьманський поклик і в якому слові?

Ох, ні, це не про горе промовляє пісня, а про невмирущу любов, що з предвіку світить над землею і зветься сонцем, яке кожної весни з найтвердішого дерева витягає найм'якіші листочки і не перерве жодного. А соловей бачить таке диво і не витримує, і співає: "Люблю, люблю!" І ввесь Копітанівський ліс, і Будянський, і Макіївський, і Лебединський шепочуть листям: "Люблю, люблю!" І цей шепіт зливається з криком співочого птаха і гарячим весняним гомоном пливе з-над лісів до неба, де висить крижаний місяць, який розтає у піднятій аж туди запахущій та зігрітій маленьким співочим серцем земній духоті, і хвилі того травневого, золотого, туманного чаду важніють від того, що розтав місяць, і осідають на яри, на долини, і пливуть в українські села. Ним дихають діди, баби, жінки, і хлопці, і дівчата і шепочуть одне другому: "Люблю, люблю, люблю". Але ось доходить пісня кінця і проказує останні слова:

Все мовчить, німує, лиш вітер гуляє

Та сови із бору кричать із сичами,

І земля старезна нам кров не вертає,

За вольную волю пролиту дідами…

І дивляться співаки один на одного, не почуваючи, чи скінчили пісню, чи ще співають. І роздивляються один одного, неначе перший раз зустрілися, а потім, остаточно отямившися від пісенного настрою, почали втирати спітнілі обличчя. Та враз із порога землянки залунав голос:

– А здорові були, панове товариство!

– У добрий час, пане отамане! – відгукнувся радісно пан підотаманчий.

Лундик побачив, що Канарей, одноокий і грубий селянин, а між ними і панотець Дмитро стоять радісно усміхнені і не рухаються з місця. Йому здавалося, що всі вони чули пісню з першого і до останнього слова. Але диву Гордієвому не було меж, коли його колишній опікун рішуче підійшов до підотаманчого, до Деркача, стискуючи руки і промовляючи давно обдуману і незаперечну волю:

– Настав час нам відсіля рушити. Поїдемо у Волинські ліси. Але тому, що на дорогу ми маємо всього двісті карбованців, то треба нашу скарбницю підживити. Якраз оце, їдучи сюди, я зустрів пана Проня. Він мене не впізнав, хоч зараз і місячно. Я певний, що він з Копітанівського заводу повіз додому ті 20 тисяч карбованців, про які недавно зі мною під час розмови вирвалося в нього з язика. В неділю в нього буде розплата з селянами за буряки. Отже, негайно вирішіть, кому завтра йти до нього і пересипати гроші з ворожої скарбниці в нашу.

– Гаразд, пане отамане! – згодився підотаманчий і, звернувшися до кухаря, спитав: – Чи вечеря готова?

– Готова! – була відповідь.

– Ну, то тоді після вечері, пане отамане, – продовжував підотаманчяй, – ми поладнаємо, що стало до конечної справи.

– Згода, – завершив отець Діяковський. – Але як ви тут опинилися? – простягаючи руку, спитав він Лундика.

– Не питайте мене про те, про що вже знає кожний братчик і розкаже вам, коли тільки схочете. А скажіте мені, будь ласка, де зараз панна Варка?

– Панна Варка в Лебединськім монастирі.

– У черницях?

– У черницях.

У хлопця захолонуло серце і він, весь холодіючи, спитався:

– А вам не треба чого-небудь до панни?

– Треба буде сповістити їй, що я виїжджу із цих країв на кілька років… І хотілося, щоб те зробив хтось інший, а не я.

– Дозвольте мені.

– О, будь ласка. Кращого звістовника мені і не знайти. Тільки вам треба знати, як до неї дістатися. Ви не були в монастирі?

Лундик зідхнув:

– Ні.

– Ну, то слухайте, – сказав отец Діяковський. – Монастир знаходиться в ліску, спускаючися східним краєм в западину над озерцем. Кругом його висока ограда. Але в тім розі огради, де починається озеро, росте стара верба. Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради, побачите перед церквою маленьку келію. Вона на одшибі від усіх будівель. В ній живе стара, але ще дуже жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі. І що вдень про мій приїзд сповістить чергова черниця, а вночі я двічі стукну до неї у вікно. Коли ви там будете – це вже, мабуть, станеться після експропріації Проня, – коли ви там будете, то спочатку добре додивітеся, аби не постукати до ігуменії.

– Гей, просимо пана отамана і пана, – спотикнувся об невідоме слово пан підотаманчий.

Йому швидко став на допомогу отець Діяковський:

– І пана Лундика.

– Атож. Пана отамана і пана Лундика просимо до столу, – доказав уже вирівняно пан підотаманчий.

– Ну, а чия сьогодні варта, панове товариство? – ніби не зважаючи на запросини, спитався панотець Дмитро.

– Йду, йду, – відгукнувся Деркач від свойого ліжка, де щось робив.

І тепер, вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибіг із землянки.

Після його двері лишилися відкритими навстяж. На столі вже стояло п'ять полив'яних мисок, сповнених галушками і помащеними пряженим салом. З мисок парувало і пахло, даючи знати про заправу.

– Ну, що ж. Господи, благослови, – почулися слова, нетерпляче ждані всіма.

І всі, загуркотівши, посідали на свої місця. Панотець посадив Лундика біля себе на покуті. І Канарей, і грубий селянин, і пан підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий їли мовчки. Але тиша була напружена. Почувалося, що кожний боїться щось промовити і нагадати про події, одбуті перед піснею, яка всіх об'єднала одним настроєм і Гордія сповнила переконанням, що його прийняли у братчики без заперечень. І це прийняття буцім відбувалося у страшно давній час – ще тоді, коли на острові Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки. І що тепер про ті події всім відомо і говорити про них нерозумно. І ніхто нічим не виявив навмисно байдужості до часу, що в таких випадках буває з людьми. Тільки біля одчинених дверей обзивалися два цвіркуни, і від гасівки табунець комарів то спускався над трапезниками, то знов, відігнаний парою з мисок, злітав аж до гасівки. І тінь від них на стелі давала такі окреси, ніби і вона була комариний табунець. У землянку у розчинені двері тягло лісовою тишею і прохолодою. У верхній частині виходу біліло місячне світло і говорило про високу та світлу ніч з блискучим споконвічним колом посеред неба.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: