Він жив своєю Україною, безталанною Україною Воликів, Маланок, Гафійок… Образи їх хвилювали його, і для них він зберігав ту решту сил, що залишалась йому після насущних турбот. А його маленька родинна подія, можливо, нікому не потрібна, вимагала від нього колосальних зусиль, величезного напруження волі. Чи ж міг він, людина бездоганного сумління, заради свого особистого маленького щастя забути про свої мрії, чи бодай хоч трохи відійти від них?..
Ось чого не міг він розповісти Марині, хоч вона й зрозуміла б його і, певне, погодилась би з його думками.
Так і не знайшло їх особисте щастя свого затишного кутка.
Михайло Михайлович ще закінчував свій пізній обід, коли несподівано прийшов адвокат Чиж. Коцюбинський зрадів і, не закінчивши обіду, повів гостя до свого кабінету, бо той попередив, що прийшов у справі, з якої й хотів би розпочати розмову.
Маленький, жвавий Чиж раптом пірнув у глибоке крісло і немов заховався у ньому. Невеличким зростом, чорною чуприною, блискучо-темними очима й великими, розкинутими чорними вусами він чомусь нагадував сердитого чорного жучка, що заховався десь у куток і тільки ворушить довгими вусами.
Він блиснув очима і промовив баском, що ніяк не пасував до худенької і мізерної постаті:
— Набігався за цілий день… не вибрав хвилини заскочити раніше…
— Де ви набираєтеся отої енергії!..
Чиж поважно розтягнув обома руками вуса і засміявся. Він був цинічною людиною і звик кидатися вульгарними висловами. Михайло Михайлович чекав і зараз цього. Він хоч і не полюбляв вульгарної мови, але Чижа любив і все йому пробачав. І справді, адвокат у задумі зиркнув одним оком на кінчик свого вуса, наморщив чоло і швидко промовив:
— Мої клієнти силоміць роблять зі мною те, що вони звикли робити з норовистою кобилою, коля та не везе, а тільки хвицається.
Коцюбинський ледве помітно всміхнувся. Чиж йому подобався.
— Вигадаєте отаке… Берегли б краще здоров'я.
— Марна трата часу й грошей: здоров'я не вбережеш… Нам з вами клімат тут непідходящий.
Михайло Михайлович зрозумів його натяк і відповів:
— Клімат скрізь один… поліцмейстер і губернатор є скрізь…
Він підхопився й почав міряти кабінет з кутка в куток.
Принесли солодке вино, привезене якось Михайлом Михайловичем з Петербурга.
Чиж не чекав запрошення, а підсунув піднос до себе й налив два келишки. Потім утер вуса і змінив, тему розмови.
— Знаєте, Михаиле Михайловичу, знову чорт зна що громадиться на нашому горизонті. Просто — свинство якесь…
Коцюбинський спинився біля адвоката й мовчки дивився на нього.
— Звичайно, не догадуєтесь…
— Ви про що?
— Та все про той же археологічний з'їзд у Чернігові.
— Ну, ми ж про нього давно знаємо… Цікаво…
— А, звичайно, цікаво… — іронізував Чиж.
— Мені незрозуміле…
— Ясно все тут, Михаиле Михайловичу. Тисячолітній ювілей Чернігова хочуть використати чорносотенці для своєї трибуни… Я маю з Петербурга відомості. Головуватиме на з'їзді графиня Уварова. Нам не дозволять використати для своєї агітації цей з'їзд?.. Чекають Савенка — певне, на поміч Уваровій. І недаремно чернігівські православні пси вже підвели свій писок і урчать…
— Загрожують… Кому?
— А що ви думаєте: у такій ситуації від наукового з'їзду до єврейського погрому — один крок…
— Але ж будуть на з'їзді і справжні чесні вчені?
— Звичайно, будуть,— погодився Чиж,— але вони не насміляться піднести свій голос…
Коцюбинський спинився біля крісла, де сидів Чиж. Печать втоми, що сковувала допіру його обличчя, зникла. Гнівно блищали очі. Він нахилився до приятеля. Вп'явся в нього поглядом. Дихав схвильовано.
Треба підготуватись. Не можна мовчати… Ганьба!..
— Ви ж голова «Просвіти»… От і скликайте раду, вирішуйте, думайте, думайте — може, до чогось і договоритеся… Адже й ми брали участь у підготовці з'їзду, значить, маємо якесь право виступити на ньому з своїм словом.
Михайло Михайлович гнівно махнув рукою поперед себе, немов рубнув шаблею:
— На цей раз треба без ради, без «Просвіти»… Самим треба братися…
Чиж засміявся злим, лукавим сміхом:
— А просвітяни?.. Нехай готують Уваровій привітальну адресу?.. Так?..
— Самим!.. Без «Просвіти»… —енергійно заперечив Коцюбинський. — У «Просвіті», дорогий, не тільки ми з вами. Є ще люди — і вони підтримають цей чорносотенський з'їзд, бо не бачать причини, чому їм сваритися з тими, що здійснюватимуть провід на з'їзді. Але все-таки я покину «Просвіту», якщо тільки здійметься хоча один голос за послугування з'їзду.
Чиж уже зацікавлено дивився на Коцюбинського. Здавалось, він милувався з нього — енергійного і гнівного. В сміливому й цинічному погляді цієї маленької людини, що потопала в кріслі, немов світилась велика влада і сила.
— Так нам і треба,— промовив він. — Щоб не були тюхтіями… І вас губернатор укоськає, тільки-но ви насмілитесь голову звести. Наказ поліцмейстеру — і все… А вже той постарається… Він ніколи не забуде того бешкету, що ви нещодавно вчинили йому в його ж кабінеті з приводу заборони лекції про вертеп. Він вам пригадає… Та й взагалі краще вам не рипатись. Закінчуйте «Fata morgana», і це буде найдошкульніша ваша відповідь їм. Губернатор і так ледве терпить вас у земстві. Йому потрібна малесенька причіпка. Один ви нічого не вдієте… Я й прийшов попередити: не виступайте публічно проти з'їзду археологів… Це — політичний з'їзд. Це — зміцнення православія і Миколи II. Думаєте, їх цікавить старовина чернігівських церков і монастирів?.. Начхати їм на старовину й науку. Вони вознесуть тисячолітню старовину, щоб разом вознести православіє і царя. Скажіть проти них слово публічно — і чернігівські купчики перегризуть вам горло, як вовки.
Та Коцюбинський уже сидів проти Чижа в кріслі, тримаючись за чоло, немов здержував втому, що намагалася покласти на нього свою бліду тінь. Він сидів підкошений одним помахом чиєїсь невидимої шаблюки. Потухали очі і немов загострювались лінії обличчя. Мовчав. Із ночі крізь відчинені вікна струмував мішаний різкий дух безлічі його улюблених квітів.
Не заговорив він і тоді, коли Чиж почав прощатись і зник, роз'ятривши йому серце. Коцюбинський сидів, підперши долонею обважнілу голову.
Не міг він відразу зміркувати, куди вдатися, в кого просити допомоги. На чернігівців надіявся мало. Вони звикли до ганьби, їм не вперше. В кращому разі заховаються собі по норах полохливо і не висунуть носа. Принаймні не заважатимуть. Вдатися до киян?.. Ет!.. Ось нещодавно довелося збирати кошти на користь хворого Франка. Хворів поет, колос, що міг колись підіймати на свої плечі більше, ніж ціле його покоління… Ну, й що ж?.. Зібрали… півсотні… Соромно було відсилати.
Коли ж настане хоч яка-небудь радість? Коли ж усміхнеться доля рідному краєві?..
Тихо розчинилися двері. Він не оглядався; по ході пізнав дружину і не підняв голови. Наче не бачив і не чув її кроків.
І вона сіла в крісло, де кілька хвилин тому сидів адвокат Чиж. В її руці шелестів невеличкий зеленуватий аркушик паперу. Це був лист Марини.
Другого дня Коцюбинський написав листа в Петербург. Важко було зрозуміти цей лист. І Марина, що звикла прислухатись до кожної зміни самопочуття в свого друга, збагнула тільки те, що в Михайла Михайловича трапився якийсь сімейний інцидент, щось несподіване і прикре. І що не тільки епізод з її листом, але й інші якісь події громадилися над його головою. Але які — вона не знала.
Марині відомо було, що Михайло Михайлович знищує після прочитання всі її листи й записки, і ніколи не сподівалась вона, що Віра Іустинівна дізнається про них. Це було несподівано і важко схвилювало її.
Вона раз у раз виймала з конверта лист і знову читала його від початку до останнього рядка. І підпис був уже не той, яким закінчував він раніше всі листи. Повне ім'я і прізвище — це звучало холодно, майже офіціально. Він писав про свій обов'язок перед родиною, яка зв'язує його й яку він не в праві покинути. У нього було четверо дітей, і Марина сама не уявляла, як це він би зважився їх покинути. Вона сама, коли б це сталось, мабуть, осудила б його.